Паризькі години

#4сезониФабули #зимаФабули Я вдруге побувала у Парижі. Ця мандрівка була насичена запахами, враженнями, емоціями, знайомства та звивистими паризькими вулицями. Я відвідала творчу майстерню художника Гійома Блана і направду відчула, яким безжальним буває життя, ні радше існування митця, котрий пише світ різнобарвними пензлями. Моїми особливими друзями з цієї мандрівки стали Каміла Клермон та її донька Марі. Я направду дуже заприязнилася із цими двома, тим паче доля їм випала ще та. Завдяки товаришуванню з Каміллою я також наблизилася до постаті Марселя Пруста, дізналася, що він любов каву, приготовану за особливим рецептом і круасани на сніданок з єдиної пекарні у Парижі. Розмови Каміли та Марселя були дуже особливими, а ще у них була одна велика таємниця… На не думайте, що Париж того часу, то суцільний лоск, парфуми, вечірки та романтика. Аж ніяк. Я довідалася й про Альфонса Лекрока – найгарнішого чоловіка у Парижі. Він був затійником кримінальної мережі і завдяки зовнішності отримав прізвисько Люстерко, адже не проминав жодного, аби не полюбуватися своєю вродою. Я побачила, якою була Гертруда Стайн, ота відома французька письменниця, котра маючи чималі статки могла як забаганку придбати картину того чи іншого художника, влаштувати вечірку з Гемінґвеєм та іншими відомими писаками того часу. Я була присутня під час неймовірного інтерв’ю, коли журналіст Жан-Поль познайомився із Жозефіною Бейкер. Так, тією американо-французькою співачкою, акторкою та танцюристкою, яка лише розпочинала свою кар’єру в Парижі. А вже 1973 року Бейкер урочисто відкриє Карнегі-хол. (детально її історію життя я вивчала вже після мандрівки). Ви, мабуть гадаєте, що подорож до Парижа коштувала мені величезних грошей? Аж ніяк. Може думаєте, що я скористалася найдорожчими авіалініями чи трансферними перевезеннями. А от і не вгадали. Тож…мушу зізнатися, я побувала у Парижі, читаючи книгу «Паризькі години» Алекса Джорджа (вид-ва Фабула). Бо книги – то щоразу портали для мандрівок у часі та просторі! Я переконана в цьому на 200%! Я не можу бути переконаною, що на вас ця книга справить таке ж враження, проте дуже сподіваюся, що так! Просто я дуже люблю Париж. Була там 20 років тому і мрію повернутися знову. Тож книга «Паризькі години» стала мої щасливим золотим квитком, немов у Чарлі з Шоколадної Фабрики Дала, яка дозволила мені вкотре здолати кордони держав і відчути буквально на язиці смак хрусткої скоринки круасанів, вслухатися в гортанні звуки французької та відчути незрівнянний вайб ранкової прогулянки. Загалом це книга-мандрівка та книга-емоція…. Де звичайні герої стають головними персонажами історії, а такі постаті як Ернест Гемінґвей, Марсель Пруст, Жозефіна Бейкер, Гертруда Стайн – немовбито випадковими постатями в цій оповідці. Та написана вона так майстерно, що перегорнувши останню сторінку, ти одразу поринаєш у нетрі всесвітньої мережі, аби детально вивчити історії життя тих, про кого тут згадано і тебе вражає, як майстерно автор (АЛЕКС ДЖОРДЖ) сплів канву своєї оповіді, як витримало маніпулював цікавістю читача, аби з кожною сторінкою все більше половинити таємницями героїв, які відкриються лише в останніх абзацах. І так, звісно, це саме та книга, яку ви аж ніяк не захочете покинути увечері. Я майже силоміць відтягувала себе від неї, щоб подовжити читацьке задоволення. Але ж ні, мені вистачило лише на 2 вечори цієї насолоди – часу паризького міжвоєнного періоду, з чудовими героями, їхніми таємницями і емоціями, які перехоплюють подих. Однозначно хочу прочитати інші романи цього автора в українському перекладі, тож сподіваюся на рішення видавництва додати їх до своїх майбутніх видавничих планів! Ця книга подарувала мені незабутні емоції перебування на паризьких вулицях, присутність у людських долях… і розуміння того, як один маленький записник може стати основою детективної лінії у крутому романі!

📮🥐"Паризькі години" Алекса Джорджа – сповнена інтриги історія про один день із життя чотирьох особистостей восени 1927 року. Період післявоєнного розквіту, коли в цьому французькому місті творить ціла плеяда геніїв і вони теж, як от Марсель Пруст, Жозефіна Бейкер, Ернест Гемінґвея, серед героїв роману. Гемінґвей відвідує книгарню "Шекспір і компанія", сидить у напівтемряві в барі "Білий кіт" на Монмартрі. А Марсель Пруст просить служницю Камілу знищити всі його щоденники із написаним у палахкотінні вогню, а ще – він боїться уколів і п'є каву придбану й заварену по особливій методі. 🖇Втім, тут знамениті митці постають на другому плані, підсилюючи собою долі інших, на перший погляд, звичайних людей. 📽🕯 Вірменський біженець-лялькар, талановитий закоханий художник, популярний журналіст, віддана служниця. Спершу ми читаємо їх історії паралельно, врозтіч і все ж наприкінці вони перетинаються. Драматизм їхніх переживань ніби завіса, яка ховає зоряний блиск непересічних особистостей: ✒️ "Попри те що історія наших страждань, наших радощів і наших перемог ніколи не буде новою й оригінальною, її все одно треба оповідати. Адже це єдина історія, якою ми можемо поділитися, єдиний вогник, що світить нам у темряві [📖цитата до 1 розділу з "Блюзу Сонні" Джеймса Болдвіна]. 📮Особливий шарм і те, що мені припало до душі – діалоги Каміли з Марселем Прустом: ✒️Збентежена Каміла зашарілася. – Ніколи не дозволяйте іншим людям навіювати вам, що ви нудна. Якщо вони казатимуть вам, що ви звичайна і не заслуговуєте на увагу, не вірте їм. – Добре, мсьє. – Каміло, ви дуже подобаєтесь мені! Можете пообіцяти мені дещо? Вона кивнула, несила говорити. – Будьте сильною жінкою. І найважливіше – будьте собою. Нікому не підкоряйтеся". 🕯Зворушила до трему історія лялькаря Сурена Балакяна, малолітнього брата якого спалив ворог на площі міста, прив'язавши до стільця. Гектор – вічна рана у його серці. Далі він переводить біль у мистецтво: 🖇🎭 "Саме тому він показує вистави. Піаніст, який живе поверхом нижче, грає лише для себе, але Сурену потрібна публіка. Він переповідає різні історії, аби спілкуватися з людьми..."

Книга мене вразила. Я давно не читала так гарно й майстерно написаного роману. Та ще й у шикарному перекладі. Атмосфера міжвоєнного Парижу 1927 року. Місто в яке стікалося безліч людей з різних країн світу: письменники, художники, актори. Автор ненав'язливо ввів в історії відомі особистості: Марселя Пруста, Ернеста Ґемінгуея, Гертруду Стайн, Жозефіну Бейкер. Але всі вони лише прикрашають оповіді головних героїв, роблячи їх більш виразними. Книга гарно структурована, кожен розділ оповідає про одного з головних героїв. Поступово ми занурюємося в історії кожного з них, розділяючи їх біль, сум та втрати. Мені був цікавий кожен персонаж, з жодним я не нудьгувала. Навпаки, закінчуючи читати главу з нетерпінням чекала на продовження. Доля кожного з них заслуговує на окрему книгу, настільки було захопливо. Навіть не знаю, як це вдалося автору, але він зумів написати роман так, що читаючи його я прожила кожну емоцію з головними героями, відчула їх біль, страхи і хвилювання. Кінець книги, для мене, був неочікуваний. Всі герої зійшлися в одній точці, але кожного чекав свій фінал. Книга мені дуже сподобалася. Її хочеться обговорювати, тим паче, що роман піднімає багато тем, які наразі близькі українцям.