Довколалітературне

Сьогодні поговоримо про одного з найвідоміших імпресіоністів ХХ століття, геніального художника Каміля Пісарро. Його персону ми обрали не випадково. Адже в нашій так званій "чорній серії" є чудовий роман відомої американської письменниці Еліс Гоффман «Шлюб протилежносте», який розповідає нам  бурхливу історію кохання двох молодих людей наприкінці ХІХ століття. Ці люди, батьки Каміля — Рашиль і Абраам. Але сьогодні мова піде не про них, а про те, чому постать художника Піссаро настільки цікава, що про його батьків варто писати романи. Тож, до справи. Життя самого Каміля було не таким романтичним як у його батьків, але й не менш драматичним. Незважаючи на те, що його родина була забезпеченою, сам він провів життя в страшних злиднях.  Причина банальна — його картини ніхто не розумів і не купував, до того ж Каміль Піссаро був позбавлений спадщини через одруження на служниці своїх батьків. Схоже, що його батько забув ту божевільну історію кохання, яка спіткала його самого. Звісно, якби Каміль відмовився від свого кохання і продовжив малювати, дотримуючись канонів академічного живопису, то жив би зовсім інакше, але ж серцю, як і натхненню, не накажеш. Він був сином успішного торговця Абрама Піссаро, французького єврея з Бордо, що влаштувався на острові Сент-Томас в Карибському басейні. Мати Рашиль належала до роду португальських євреїв, що жили на острові вже багато десятиліть. Абраам Піссаро мав успішний бізнес — продаж заліза та виробів з нього. Звісно, як кожен батько, після народження сина він очікував на швидке його дорослішання, щоб згодом передати йому бізнес у спадок. В 11-річному віці батьки відправляють Каміля на навчання до Франції. Після шестирічного навчання у Пасському коледжі він повертається до батьківського дому. Саме в коледжі Каміль відкриває в собі талант до малювання, та не будує щодо цього ніяких мрій і сподівань, адже вдома чекає батько з планами на нього. Повернувшись, він почав допомагати батькові в бізнесі, але поруч з книгами обліку на його робочому столі завжди знаходився набір для малювання. Звичка з коледжу нікуди не поділася. А згодом ще й дивне знайомство перевернуло думки Каміля. Молодий Піссарро не упускав жодної можливості намалювати те, що бачив навколо: торговців, матросів, кораблі, океан і горизонти. Про те, що за цим горизонтом набагато більше об'єктів для творчості, повідав, коли випадково побачив його за роботою молодий данський художник Фріц Мельба. Він оцінив талант хлопця і запропонував кинути рутинну роботу та поїхати разом до Венесуели… Наступного ранку, вперше за шість років спільної роботи, батько не застав сина в робочому кабінеті, а в кімнаті на них з матір'ю чекав прощальний лист, в якому Каміль написав батькам про свою пристрасть до живопису, найближчі життєві плани й слова вибачення за невиправдані надії. Значно пізніше, бідуючи, Піссаро згадуватиме той момент, що зв'язав його з мистецтвом назавжди: «У 1852 році я був добре оплачуваним клерком на Сент-Томасі, але я не зміг витримати того життя. Не вагаючись, я все кинув і втік в Каракас, щоб відразу порвати зв'язок з буржуазним життям. Те, що я зазнав тоді, неймовірно. Те, що мені доводиться терпіти зараз, — жахливо, і переносити це важче, ніж коли я був молодий, сповнений сил і ентузіазму, можливо, що в мене немає майбутнього. Однак, якщо можна було б почати спочатку, я думаю, я не став би коливатися і пішов би таким самим шляхом». Сьогодні його картини оцінюються в десятки мільйонів доларів, а до моменту написання цих рядків Піссаро був художником з 30-річним стажем, картини якого ніхто не розумів і не купував. Його втеча з дому протривала три роки, і у в 1855 році Каміль вдруге повертається на Сент-Томас. Саме протягом цих трьох років і сформувався характер його живопису — точний і реалістичний малюнок постатей та продумана композиційна побудова. Не ганяючись за екзотикою пейзажів, він відточував свою майстерність, продовжуючи малювати звичайні об'єкти, які його оточували — сараї, матросів, погоничів, тварин —  все те, на що великі художники  не звертали уваги. Після повернення Каміля додому батько вже не наполягав, щоб син займався сімейною справою, навпаки, він допоміг з навчанням в паризькій  Академії Сюса. Там Піссаро познайомився з Моне, який сильно вплинув на його творчість, та іншими відомими художниками того часу — Камілем Коро, Гюставом Курбе, Шарлем-Франсуа Добіньї. Піссарро хоча й вбирав їх художній досвід наче губка, але водночас розвивав свій власний неповторний стиль. Тієї пори в Парижі художник зустрів свою любов — Жюлі Веллей, колишню прислугу своєї матері. Батько молодого художника відмовився визнати їх шлюб і позбавив сина щомісячного пенсіону. У 1863 році у Піссарро народився син, і сімейство перебралося жити на околиці Парижа, не в змозі дозволити собі життя в дорогій столиці. Проте Піссаро раптово оточили пейзажі, сповнені поетичної краси. І він, звичайно ж, як істинний художник, почав їх змальовувати. Кілька разів його роботи були прийняті в Салон, але найчастіше всі ігнорувались аргументом — не відповідають академічним канонам. Світло й повітря — провідна тема в творчості Піссарро. Щоб досконально відповідати реальності, він прагнув писати і закінчувати свої пейзажі не в майстерні, а прямо на пленері. Вважається, що саме Каміль Піссаро самостійно виробив основні принципи, що позначилися на формуванні імпресіонізму, і вплинув на багатьох художників-новаторів: Поля Ґоґена, Едґара Деґа, Поля Сезанна і навіть раннього Вінсента Ван Гога. Франко-прусська війна  1870-71 року змушує його покинути Францію і переїхати з сім'єю до Лондона, де він продовжить захоплено писати, але вже міські пейзажі. В цей час його будинок в передмістях Парижа був захоплений і розграбований прусськими солдатами, а більшість картин, які зберігалися там, знищено. Солдати просто використовували їх як настил, кидаючи на землю в саду, щоб не забруднити взуття. Та на кожну несправедливість Всесвіт має свою полярність. В тому ж Лондоні Каміль Піссаро знайомиться з молодим торговцем картинами Полем Дюраном-Рюелем, ярим поціновувачем імпресіонізму. В ті часи імпресіоністів  практично ніхто не любив і перша їхня виставка, яка ще й викликала жахливий скандал, відбулася аж у 1874 році. Але Піссарро все одно продовжував писати. Злидні його сім'ї досягли таких масштабів, що разом з молодшими дітьми дружина художника виготовляла та продавала нехитрі дрібниці. Причому розкуповувалися вони куди швидше, ніж творіння великого Піссарро. Визнання до Піссаро все ж таки прийшло — у 1892 році. Тоді в Парижі відбулася велика виставка його картин. Після неї матеріальне становище сім'ї стало покращуватися. Здавалося, випробування, що випали на їх долю, нарешті закінчені, але саме в цей момент художника спіткала біда —  важка хвороба очей, яка не дозволяла йому працювати під відкритому повітрі, а тим більше в холодну пору року. Ставши бранцем у власній кімнаті, Каміль не здається і починає писати міські пейзажі, сидячи біля вікна. Він обирає готельні номери на верхніх поверхах з широким кутом огляду. Саме сидячи біля вікна, він написав свої знамениті паризькі пейзажі, які настільки глибоко увійшли в історію мистецтва, що нині традиційний образ Парижа сприймається не інакше як очима Піссаро. Всього ж Піссарро залишив після себе близько тисячі картин, окрім знищених під час франко-прусської війни (а там було майже 20 років його роботи). Він був не тільки великим художником, але і людиною надзвичайної моральної сили, який не зламався під ударами долі, а продовжував творити до кінця своїх днів. Воістину Каміль Піссаро — захоплива, унікальна особистість, яка заслуговує на власний художній роман і навіть екранізацію. Знайомтесь ближче з ним, з чудовою книгою «Шлюб протилежностей» і прекрасним мистецтвом загалом. До зустрічі, друзі.