Українці вже читають новий детектив Юрія Винничука про пригоди журналіста Марка Криловича — кмітливого красеня-ловеласа, який не боїться зазирати в найтемніші кутки кримінального світу. Ми поспілкувалися з паном Юрієм про новий роман, майбутні книжки і війну.
Пане Юрію, щойно вийшов новий роман про Марка Криловича. Чому вирішили розширювати географію серії і чому саме Танжер?
Мені треба було його вирвати з чекістських кігтів, бо далі вже ставало небезпечно. Він і так задовго серед них перебував. Тобто я вже не знав, чим він буде далі у Львові займатися. Йому доручили вбити чоловіка Ванди Василевської, і це історичний факт – його таки було вбито. Чекісти справді торгували алмазами і кокаїном. Я використав це і відправив його до Танжера. Звідти він поплив до Гамбурга і, якщо я візьмуся за продовження, то Марко буде розслідувати якісь убивства в Берліні. Уже під чутливим оком Кріпо (Кримінальної поліції) і гестапо. В кожному разі, я вже зібрав книжки про Берлін того часу.
Нас заінтригувала історія Іванки, вона має якісь секрети. Чи можна очікувати, що в наступній частині лінія Іванки розширюватиметься? А може, буде окремий роман про неї?
Окремий не буде, але читачів чекатиме несподіванка. У мене так буває, що якийсь персонаж стає мені близьким і не хочеться з ним розлучатися. Так вийшло і з Іванкою. Мабуть, треба і її відправити до Берліна. Я ще, правда, не знаю, як мій герой буде виплутуватися в стосунках з Ірмою, яка вже чекає на нього в Берліні. Але все це розкриється для мене під час писання цілком поступово, як і для читача, бо жодних сюжетних планів нема. Мені нецікаво писати за планом. Тоді більше вигулькує несподіванок.
В «Алмазах...» є одна дуже неприємна сцена у стосунках Марка та аґентки Зельди. Ще більш неприємна вона в контексті минулого аґентки. Чи виправдовуєте ви свого персонажа?
Ну, він же ж опісля кається, визнає, що вчинив не по-джентельменськи, розповідає про це доктору. Крім того, Зельда не осудила його вчинок. Я подібний випадок знаю з життя. Все було так, як я описав. Зрештою, я не хотів Марка зображувати надто ідеальним, правильним, чесним. Бо такими постають більшість персонажів українських детективів.
«Алмази з Танжера» вийшли вже під час повномасштабної війни. Чи вплинуло вторгнення на сюжет? Чи виникли якісь труднощі з виданням цього роману?
Вплинуло в тому розумінні, що я чотири місяці не міг нічого писати і лише перекладав. Зокрема англійські готичні оповідання. На сюжет ця війна вплинула лише загальним настроєм. Я відчував пригнічення, а пишучи, поринав в інший світ, який не був надто приємним, але я міг у ньому забутися. Міг жити життям моїх героїв і трохи відволіктися від сумних думок.
Який найбільш неочікуваний відгук отримували на романи про Криловича?
Переважно жінки дивувалися, що в тому Маркові такого, що на нього всі дівчата вішаються. Хоча ми те саме бачимо й у фільмах про Бонда, і в трилогії Переса-Реверте про Фалько, яку також видала «Фабула». Щодо першої частини були зауваження, що я не описав зовнішності свого героя. В «Аґенті Лилику» я виправив цей недогляд.
Ви завжди ретельно працюєте з історичним підґрунтям своїх романів, особливо любите Львів напередодні і на початку Другої світової. Звідки така увага саме до цього періоду? Вважаєте долю Львова якоюсь винятковою чи навпаки типовою для багатьох міст України?
Я намагаюся писати лише про те, що добре знаю, в чому орієнтуюся. Я прочитав безліч спогадів про Львів 1920-40-х років, зібрав багато цікавих матеріалів, які стали поживою для сотень моїх нарисів про той Львів. Часом таке враження, що я в ті часи жив. Тому мені дуже легко писати про цей період. От коли писав «Аптекаря» і «Сестри крові» про Львів 1648 року, було важче, я не так вільно орієнтувався у просторі та й замало було чисто побутових матеріалів. На щастя, я розкопав тодішні хроніки й приватне листування, тож міг вибудовувати сюжет. Між іншим, саме в цих романах відображена російсько-українська війна, бо там Юрій Немирич відверто каже, що бити і перемагати мосха треба на його землі.
Певно, багатьом читачам поведінка совєтів у Львові здавалася перебільшенням, художнім вимислом. Повномасштабне вторгнення і деокупація показали, що це не вигадки. Чи не здається вам, що ваші історичні романи стають дедалі більше схожими на реальність?
Перебільшення закидали ще роману «Танґо смерті», а деякі епізоди взагалі нарекли анекдотами. Наприклад, те, що жінки совєтських офіцерів, захопивши чужі квартири, вдягали до театру нічні сорочки, бо думали, що то бальні сукні. Але це не анекдот, бо цей факт зафіксований у дуже багатьох спогадах як серед українців, так і серед поляків. Його описала у своїх спогадах Юлія Солнцева, дружина Довженка. Зрештою, мої батьки цих модниць бачили. Декому неприємно читати такі речі, якщо хтось із родини теж був свого часу «визволителем». Але справді ця війна задемонструвала, що нічого не змінилося.
Що змінило повномасштабне вторгнення у вашій роботі? Чи є теми, про які тепер не пишеться? З’явились якісь нові письменницькі звички?
Просто важко писати щось поважне. Я працюю над кількома проектами і це дає змогу перемикатися. Це краєзнавчі книжки – знову ж таки про Львів. Пишу роман, але це тягнеться вже кілька років. Я ніколи не змушую себе писати, бо для цього треба мати відповідний настрій. А настрій зараз не надто гарний, постійно проглядаю різні новини, дивлюся відео з фронтів.
У своїх романах ви пишете зокрема і про радянську пропаганду, а зараз ми розуміємо, що чимало тодішніх прийомів росіяни використовують і зараз. Як люди можуть протистояти цим впливам? Що ви можете порадити? Що допомагає саме вам зберігати спокій (або повертати його після потрясінь)?
Спокій зберігати не просто. Але наші люди вже навчилися розпізнавати брехню, і не думаю, що хтось піддається впливам російської пропаганди, окрім відвертих колаборантів і зрадників. Я вірю в нашу перемогу і це мене бадьорить. Тривоги ця віра не знімає, але я маю чуття. Я колись вірив, що Союз буде розпадатися наприкінці 1980-х років, і є свідки цього мого пророцтва, також я передбачив Майдан, коли на початку 2013 року опублікував сатиру «Останній бункер». Там описано, як народ повстає, а регіонали тікають.
