Везіть тіла (перше видання)

Цей твір є продовженням роману «Вулфголл» і оповідає про період правління в Англії короля Генріха VIII та Анни Болейн. І знову – інтриги при королівському дворі, політичні ігри за лаштунками королівського палацу і боротьба за трон. Анна Болейн, розумна і вольова жінка, готова йти по трупам, аби зберегти їхній союз із Генріхом VIII, але вона зазнає особистих невдач і зрад. А сам Генріх VIII повністю захоплений черговою жінкою, яких у нього було безліч, і вирішує, як звільнитися від Анни і зблизитися із Джейн Сеймур. Тіньовим розв’язком цієї проблеми займається Томас Кромвель. До речі, у цій книзі головний акцент – більше на королі та Анні Болейн, ніж на Кромвелі (порівняно із «Вулфголлем»). Також у цій книзі більше розкриваються особисті проблеми персонажів (втрата прихильності чоловіка, втрата дитини) і переживання стосовно них. Останні десь 50 сторінок роману настільки гостро-трагічні, що я вже жалкувала, що взялася за цей твір. Але роман вражає. Я не була прихильницею Анни Болейн (все таки вона заради влади і Генріха VIII пожертвувала щастям, а згодом – життям не однією людини), але те, як вчинили з нею шокує. Неможливо дати однозначну оцінку подіям роману. У кожного з персонажів були власні мотиви дій, і часто – далекі від моральності.

Якщо "Вулфголл" став для мене справжнім довгочитом, то "Везіть тіла" я подолала всього за три заходи. Звичайно, другий роман коротший і події в ньому розгортаються динамічніше, але, підозрюю, що причина може бути в іншому: я вже встигла запам'ятати ключових персонажів і їхні взаємозв'язки. Не раз ловила себе на тому, що непогано було б мати під руками таку собі схему стосунків між персонажами, такі деколи малюють для довгих книг з великою кількістю героїв. Уявіть собі моє здивування, коли Гіларі Мантел в романі згадує про те, що Кромвель успадкував подібну схему від кардинала: "Усі ці люди родичі одне одному. Добре, хоч кардинал дав йому схему, яку він старанно доповнює після кожного весілля." Крім того у першому романі чимало персонажів мають ім'я Томас, пані Мантел зіронізувала і з цього приводу: "Половину чоловіків на світі звуть Томас." Теж саме з займенником "він". Типовою є ситуація, коли у нас на сцені кілька персонажів, і зовсім не зрозуміло, хто той "він". Тут усе просто, коли зрозумієш, що "він", а також іноді "ми", дорівнює Кромвель. У "Везіть тіла" авторка виправилася і почала додавати "він, Кромвель". Знаєте, Кромвель у цих романах видається мені напрочуд сучасним героєм, адже він людина, яка сама себе зробила. Вийшовши з низів, він не змарнував своїх талантів, а зайнявся самоосвітою, і, як майстерний шахіст, навчився продумувати свої ходи наперед. Методи Кромвеля як і в кожного політика: підкуп, залякування, погрози, в крайніх випадках навіть тортури. І попри це і попри те, що він постійно вариться в тих гнилих придворних інтригах, він не справляє враження безсердечної, ба навіть поганої людини. Натомість він надзвичайно багатогранний персонаж, за яким цікаво спостерігати. Гіларі Мантел дуже красиво закінчила "Везіть тіла", і натякнула на те, що буде далі. Вже чекаю продовження!