Головна літературна нагорода Франції, яку вручають за кращий роман. Премія уособлює в собі визнання кращих сторін художньої манери письменників — глибину психологічного аналізу, майстерність живописного опису, виразність стилю. Саме ці творчі завоювання засновників премії братів Гонкурів, Едмона (1822-1896) та Жюля (1830-1870), й збагатили реалістичну традицію французької прози XIX століття.
За заповітом Едмона, складеним відповідно до бажання Жюля, величезні статки братів призначалися літературній Академії, яка стала називатися Гонкурівською і заснувала щорічну однойменну премію. Це стало несподіванкою для нащадків братів, та почалися судові позови, які тривали цілих сім років. Родичі Гонкурів потерпіли поразку в цьому судовому марафоні, тож 19 січня 1903 року була створена Гонкурівська Академія — товариство, до складу якого входить десять найвідоміших літераторів Франції. Спочатку академіки збиралася щомісяця у весільному салоні Гранд-Отелю у Парижі, а з 1914 року місцем зборів членів Гонкурівської Академії став ресторан «Друан» у Парижі. Збори відбуваються першого вівторка кожного місяця, крім літа. Нових членів Гонкурівської Академії вводять шляхом кооптації, обираючи часто одноголосно чи майже одноголосно. Для того, щоб кандидатуру було відхилено, достатньо одного категоричного заперечення когось із членів товариства. Обирати до Академії можуть будь-якого франкомовного письменника. Новий член Академії отримує столовий прибор попередника (ніж і виделку), виготовлений із позолоченого срібла. На столових приборах вигравіювано імена членів Академії. Академіки працюють за символічну плату — 60 франків на рік.
У вересні члени Академії проводять засідання, за результатами якого оголошується перший відбірковий список з 15 претендентів на Гонкурівську премію. Згодом організовуються ще два засідання, за підсумками яких число номінантів скорочується до чотирьох. На початку листопада проходить фінальне голосування членів академії. Кожен з академіків має один голос і може віддати його за одну книгу, окрім президента, який має два голоси. У разі рівного розподілу голосів переможцем оголошується твір, якому віддав перевагу президент Академії.
З 2014 року цей пост займає журналіст і письменник Бернар Пиво. Членами Гонкурівської академії в різний час були письменники Альфонс Доде, Луї Арагон , Філіп Еріа. Зараз статут Гонкурівської академії змінився: тепер вік членів журі престижної Гонкурівської премії не повинен перевищувати 80 років.
За традицією оголошення лауреата відбувається на початку грудня під час святкової вечері в ресторані «Друан». Академіки голосують, записуючи ім’я номінанта на своєму екземплярі меню. На початку минулого століття грошова частина Гонкурівської премії становила 5 тис. франків — доволі значна сума на ті часи. Сьогодні її розмір символічний — усього 10 євро, однак присудження премії істотно збільшує продажі роману-переможця й сприяє зростанню популярності автора.
Спочатку премія задумувалась як нагорода молодим письменникам за оригінальність таланту, нові й сміливі пошуки змісту і форми, однак згодом ці побажання засновника Едмона Гонкура забулися.
За статутом премія може бути присуджена авторові один раз. Лише Ромен Гарі (справжнє ім’я Роман Кацев) отримав її двічі: в 1956 році за роман «Коріння небес» і в 1975 році за роман «Життя попереду», який він написав під псевдонімом Еміль Ажар (що стало відомо вже після смерті письменника). Сьогодні разом з премією за кращий роман Гонкурівська академія присуджує нагороди для авторів інших жанрів: — за кращу новелу (з 1974 року; з 2001 року спільно з муніципалітетом Страсбурга; лауреата оголошують у вересні в Страсбурзі); — за кращу біографію (з 1980 року; спільно з муніципалітетом Нансі; у вересні в Нансі); — за кращий поетичний твір (з 1985 року, заснована за заповітом Гонкурівського лауреата Анріена Бертрана; на початку року в ресторані Друан); — за кращий перший роман (з 2009 року; спільно з муніципалітетом Парижа; навесні в Парижі). — Гонкурівська премія для ліцеїстів (з 1988 року; в листопаді в м. Ренн).
Ну і традиційно хвалимось нашими лауреатами). Про Еміля Ажара та його роман «Життя попереду» ми вже згадали (переклад Марини Марченко). У 1939 році нагороду отримав Філіп Еріа за роман «Зіпсовані діти» (переклад Світлани Орлової). Андрій Макін у 1995 році підкорив Гонкурівський комітет, а 2017 й нашу редакцію, романом «Французький заповіт» (переклад Світлани Орлової). І нарешті, премія 2007 року — роман Жіля Леруа «Пісня Алабами» в блискучому перекладі Леоніда Кононовича. Окрім того роман «Обілений» Александра Постеля 2013 року отримав Гонкурівську премію за кращий дебютний роман.
Про четвірку найбільш відомих премій ми розказали, чекайте продовження)
