Пісня Алабами

Ми всі знаємо Фіцджеральда, читаємо, захоплюємося його талантом та багато чого йому вибачаємо. Його твори відомі у всьому світі, а остання екранізація з Леонардо Ді Капріо просто феєрична. Та навіть тим, хто знайомий із біографією, мало що відомо про його дружину, бо вона завжди залишалася в тіні свого славетного чоловіка. То що ми знаємо про Зельду Фіцджеральд? Що вона була якась трохи божевільна й останні десять років провела в клініках для душевнохворих? Що була для письменника й музою й тягарем? #ЖільЛеруа вирішив порозмірковувати на цю тему й написав романтизовану історію життя цієї загадкової жінки, за що й отримав престижну літературну нагороду Франції — Гонкурівську премію. ✏«Писати означає відразу ж переходити до серйозних речей, опускатись у самісіньке пекло, горіти в полум’ї, часом навіть радіти від того, що тебе б’є розрядами в тисячі вольт.» Оповідь у книзі ведеться від самої Зельди, яка ділиться своїми спогадами чи то з лікарем чи із самою собою. Вони подаються уривками й переплітаються без будь-якої хронології. Часом, це все, дійсно, видається суцільним божевіллям. Шукаючи якусь логіку та складаючи цей пазл по клаптику, читач потрапляє в павутину з болю, розчарування та безнадії. А все починалося дуже красиво й романтично. Молодий лейтенант відбуває військову підготовку у містечку Монтгомері в штаті Алабами. Там він звертає увагу на дочку місцевого судді — першу красуню, що славиться своїм запальним характером. Симпатія виявляється взаємною, але щоб одружитися, чоловік мусить ще довести своє кохання й зайняти гідне місце в суспільстві. І щоби бути гідним своєї обраниці, він самовіддано працює, пише і видає перший роман, який робить із нього знаменитість. Закохана пара одружується, але на цьому казка й закінчується й починається життя, до якого жоден із них двох не були готові. Гроші та слава потьмарюють розум і молодих людей закручує шалена карусель веселощів та розваг. У книзі багато відвертих сцен та оголених почуттів. А коли вони оговтуються по вуха в боргах, починаються важкі часи. То як Зельда опинилась у божевільні й чи не сам Скотт у цьому винен? Чи кохала вона його насправді? ✏«Спроби пояснити життя нічого не пояснюють.» Роман #ПісняАлабами базується на реальних фактах, але автор немало й нафантазував і додумував сам. Не важливо, що з цього правда, а що ні. Головним залишається спроба зазирнути у внутрішній світ людини, яку вважали несповна розуму, але хто тоді знав, що Фіцджеральд використовував саме її ідеї та запозичував героїв та їх характери з записів дружини. Він не підтримував і не заохочував письменницький хист жінки та навіть перешкоджав публікаціям. Зельда писала похапцем у лікарняних стінах та ховала свої рукописи. То що чи хто став причиною її хвороби та поневірянь? Чи вони коштували одне одного? Пісня Зельди стає стрімкою рікою, що поспішає через роки й покоління розповісти свою історію, яка збентежить та схвилює кожного.

Так і не зрозумів чого в книзі більше - любові та життєвої енергії Зельди чи трагізму у її житті. Оповідь ведеться від імені Зельди Сейр, дружини Френсіса Скотта Фіцджеральда. Це не міг бути звичайний шлюб. Дві непересічні особистості поєдналися не задля того щоб спокійно жити в будинку та ростити дітей в сімейному затишку. Скандали, порушення норм пристойності та галасливі сварки супроводжували їх на вечірках, алкоголь лився рікою, а завтра здавалося ніколи не настане. Все за що ми любимо Фіцджеральда? А можливо він і писав всі свої твори з власного життя, використовуючи письменницькі здібності дружини, її листи, її написані але невидані твори? Цікава теорія, яку автор бере за основу. Свою любов Зельда витрачає хаотично та без жалю. Та й не тільки кохання. Її життя вигорає як яскрава зірка. Та тривало це недовго. Хвороба змушує її лягти у клініку для душевнохворих і це той момент, коли повернення до минулого життя стає неможливим. Рваний ритм автора ніби підігрує життю Зельди. Її молоді роки, заміжжя, знову повернення до життя в рідному місті, сорокові роки змінюються на двадцяті та навпаки. Голова йде обертом як на балу в запальному танці. Вигадка стає дійсністю і я вже цілком довіряю Зельді, що Френсіс краде її роботи та видає за свої, він намовляє лікарів не давати їй писати, його слава має огортати її, а не навпаки. Останні роки життя у шпиталі вже не нагадували їй того запалу молодості та вседозволеності. У її роздумах вчувається туга за коханням, якого не повернути. І спогади. Щасливий кінець неможливий. Бал закінчився. Але музика залишиться як і спогади про таких зірок як Зельда та Френсіс.

Френсіс Скотт та Зельда Фітцджеральд – найталановитіша, найвідоміша пара США 20х років, яка все своє спільне життя балансувала «на межі» суспільної моралі того часу. Він – видатний письменник, автор всесвітньо відомих романів: “Великий Гетсбі” та “Ніч лагідна”, Вона – його доля, суперниця, муза, а також і «злий геній», яка була не просто дружиною літературної зірки, але, як дехто вважає, співавтором його найвідоміших творів. Зельда Сейр – красуня та бунтарка, бажана вакханка, що своїми натхненнями, розкутістю та витівками, час від часу провокувала та шокували рідне містечко Монтгомері, штат Алабама, нехтуючи обмеженнями суспільної моралі. Яскравим прикладом є діалог між одним із місцевих залицяльників та молодою Зельдою: – Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш i станеш іще гарнішою, ніж зараз. – Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам. – Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це гидко звучить у вустах молодої дівчини. – Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джигнув Селлерс-молодший, [...] Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж. Рідне містечко було затісним для широкої душі, нестримного серця та запального норову молодої дівчини. Тому, періодичні загули Зельди з “зальотними” військовими, одним з яких і виявився молодий офіцер Фіцджеральд, були можливістю вирватися туди, де можна було вдихнути прохолодного вітру Півночі, бажаного подиху свободи на повні груди, врятуватися “від задухи” Півдня: “Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього. І терпіла - заради нього, із ним, його. [...] Я - Зельда Сейр. Суддівна, онука сенатора і губернатора. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.” Та одруження стало початком кінця. Світсько-рутинне життя із Гуфі, як ніжно називала свого чоловіка Зельда, який крок за кроком наближався до вершини літературного Олімпу, її запальний норов, нестримне бажання постійно “переживати справжнє”, “горіти, а не тліти”, її регулярні конфлікти з чоловіком, привели молодицю до подружньої зради з французьким льотчиком Жозе. Пригода на берегу Океану, яка можливо стала найреальнішим спогадом в її буремному житті, але першою сходинкою до подружньої та психічної катастрофи Зельди Сейр Фіцджеральд: “Коли ми йдемо портовим ринком, щоб купити риби та городини, люди озираються мені вслід, витріщивши свої темні очі. I я думаю собі, від мене тхне сексом, його вони й чують, коли я минаю їх, чують дух сперми та інших флюїдів, що хмарою линуть за мною. Мені кортіло втекти, запоpпатися в пісок, та Жозе кладе мені долоню на потилицю, цілує мене у вуста простісінько на ринковій алеї, а потім обіймає мене за стан, і я скоряюся йому. Ми йдемо собі отак і якась продавчиня риби вигукує: «Оx, і гоже дівча! Він зловив у свого невода справжнісіньку сирену! Здуріти можна, яке воно гарнюнє!» I Жоз регоче, пишаючись. Цікаво, думаю я собі, скільки сирен бачила та продавчиня на своїм віку, а потім повертаюся до думки, від якої у мене аж серце стискається: я знаю, обмаль того часу, що його ми збуваємо з літуном. Не варто марнувати його на ревнощі. Треба тішитися тим, що дає мені життя, тим, чого я ніколи не знала, і чого не зазнаю більше ніколи, цього я певна, хоч як воно й сумно.” Безперечно Зельда цінувала кохання, як щось єдино справжнє в житті. Вона кохала як Гуфа, так і свого Літуна-француза. І якщо кохання до чоловіка “вигоріло” з часом і, можливо, стало причиною шизофренії, яка схоронила її на довгі роки в лікарнях, то почуття до коханця лишилися у первинному, незнівеченому стані: “Я кохаю цього чорнявого чолов'ягу, цього здорованя з видубленою шкірою, гострим духом і палким прутнем, що товче мене довгими ковзкими поштовхами. «Ох, любонько, я кінчаю... кінчаю!», а мені хочеться щось відказати йому, та слів я не знаходжу. I тоді я чимдуж репетую, що кохаю, кохаю його! ... Знаю, що для вас важить лише родина. I для більшості людей воно так і є. Та хіба не можу я бути іншою? Якщо я вам кажу, що той місяць, який я збула з літуном, важить для мене більше, ніж усеньке життя, то чому ви мені не вірите? Ми зі Скоттом не були чоловіком і дружиною. Може, братом і сестрою, [...]. Та не коханцями. Не подружжям, як по правді.” Книга переповнена життєвою енергією і трагізмом. Переживання героїні вихором потрапляють у свідомість читача з першої сторінки, блискавично заволодіваючи увагою та передаючи рефлексії роману. Ця органічність є заслугою та беззаперечним доказом майстерності автора – Жіля Леруа ... “Він із тих, що ховаються, щоб красти, вбивати, обманювати, любити, гратися. А я мусила ховатися, щоб писати. Мені було лише двадцять років, коли я потрапила під вплив – під владу – ненабагато старшого від мене чоловіка, якому закортіло орудувати моїм життям, проте зробив він це дуже погано.” … та майстерного, сміливого перекладу з французької Леоніда Кононовича: “Панно Бенкгед, кажуть, той новий фаворит, Кері Грант, полюбляє смоктати залупу. Це правда?” А вона, випустивши йому в обличчя струмінь диму, відтяла: “Уявіть собі, я про це нічогісінько не знаю. Він у мене залупи не смоктав”. Чи був шлюб Ельзи та Френсіса Скотта провальним? Звісно, ні. Але безперечно, трагічним. Їх шлюб нагадував Вітер, який зійшовся з Океаном, союз яких творив торнадо, буревії, нівечив все на своєму шляху. Але, який породив щось, чого раніше не існувало – нову Вічність. Вічність, яка знищила життя обох: “Я вміла писати і збагачувала всі його творіння, та не як муза, не як натхненниця, а як ненавмисний літературний негр письменника, якому шлюбний контракт дає підстави грабувати творчість своєї дружини. [...] він користувався моїми висловами, що підглядав у мій щоденник і читав мої листи, що підписував своїм прізвище ті статті й оповідання, котрі написала я. [...] він украв плоди моєї творчості та ще й запевняв, що їх ніколи в мене не було. [...] Ув'язнена, обманута, запропаща тілом і душею - ось якою я бачу себе. Це не можливо назвати життям.” За словами Зельди Сейр, які в художній формі передані автором роману, відомий письменник не тільки запозичав написане своєї дружини, але й всіляко переслідував та забороняв їй писати, оправдовуючись тим, що літераторство погіршувало й так нездоровий психічний стан жінки. Цинічно брешучи та ховаючи свої справжні наміри за турботою, Френсіс Скотт експлуатував здобутки та образ Зельди у своїх робота. Хтось може сприйняти такі твердження, як результат хвороби героїні, депресією, манією, або й простою маячнею автора, та нехай кожен робить висновки з прочитаного на свій власний розсуд: “Я пишу свій роман (прим. “Врятуй мене, вальс”) потайці. Уже разів зі сто переховувала я його в різних місцях, по лікарнях, [...] Коли я опиняюся на волі, Скотт постійно стежить за мною, і мені доводиться докладати відчайдушних зусиль, щоб увесь час вишукувати нові схованки. [...] Скотт добре знає, що я пишу, й аж не тямиться, що ніяк не може запопасти того зошита. Що ж, цього разу він не поцупить у мене жодної думки, жодного рядка. Це, сказати б, гра, але сумна гра, у якій я намагаюся порятувати мою шкуру і мій глузд.” Роман «Пісня Алабами», французького письменника Жіля Леруа, написаний від особи Зельди Сейр Фітцджеральд, робить сміливу спробу довести, що саме Зельда була жертвою, а Френсіс Скотт – її багаторічним нещадним катом. На врученні Гонкурівської премії у 2007 році Жіль Леруа додав: “У цій жінці все було на межі зриву, нічого теплого, тільки вогонь. Вона і закінчила свої дні в язиках полум’я, згорівши в приміщенні психіатричної клініки.” Моя оцінка: 5/5 Майбутньому читачеві. Перед тим, як братися за “Пісню Алабами”, радив би почитати хоча б один із романів Фіцджеральда: “Великий Гетсбі”, або “Ніч ніжна”, щоб по справжньому оцінити переживання Зельди, її бурхливі стосунки зі Френсісом Скоттом, які майстерно описує в своєму романі Жіль Леруа. А вже після, прочитати “Врятуй мене, вальс” пера Зельди Сейр Фіцджеральд. P.S. Окремо хотів би відзначити якість українського видання, поліграфії книги, на яке не поскупилося Видавництво Фабула. Книгу не просто приємно читати як твір, її приємно тримати в руках як річ, гортати “жирні” сторінки роману, балуючи очі дбайливою версткою та грамотно обраними шрифтами. Дякую!