Не мій дім

"Від того, що ходиш з ліхтариком, ніч не стає світлішою. Промінь світла не дає відповідей. А може, навпаки, тільки множить питання, вихоплюючи з темряви обриси нових монстрів" Відразу зазначу один момент, щодо книги: я не читала до неї анотацію, відгуки й т.д., я знала, про що історія, на відсотків 5, тому дуже багато подій були для мене цікавими та неочікуваними. Майбутнє. 2030 з хвостиком рік (якщо я правильно нарахувала). Роботи стали звичною частиною життя людей, а для деяких ще й дуже значущою. Сюзанна фотографиня і дизайнерка, вона полюбляє подорожі, гори і гарні фото, на жаль кар'єра її склалась не надто вдало, до того ж професійне вигоряння далось взнаки. В неї є певні психологічні проблеми і дівчина вимушена приймати антидепресанти. Випадок знайомить Сю з чоловіком, який змінить її життя. А потім їх стане троє. Але мова не про дитину, а про робота Кейт. Чи може робот замінити дружину? Взагалі можна покохати робота? Фантастична історія Сюзанни розділена на три частини. Розкажу трохи про кожну з них, але короткими словами-характеристиками, можна назвати їх так. Менше спойлерів і більше відчуттів 😏 1 Випадковість. Дім. Юні роки. Зміни. Кохання. Дружба. Аб'юз. Втрати. Зневіра. Пошук. Розлад харчової поведінки. Страх. Нав'язування. Шеймінг. Стосунки з родиною. 2 Технологічний світ. Роботи. Проблеми в сім'ї. Зневага. Алкоголь. Зрада? Стрес. Страх. Страх. Страх. Пошук. Підозри. Нова реальність. Відкриття. 3 Зміни. Довіра. Гори. Дім. Якось так я побачила і відчула цю історію. Мені одночасно було дуже шкода Сю, яка влізла в халепу і сама того не зрозуміла, але й було бажання струснути її і сказати: "Подивись, що ти робиш із собою, що ти робиш зі своїм життям!"... Мені здавалось, наче Сюзанна моя подруга, яка розповідає свої трабли, виливає душу, десь сидячи у кав'ярні або вдома за келихом вина. Ця героїня жива і викликає емоції в читача. Мені було з нею легко і важко, як і з живою людиною. Дуже сподобались персонажі другого плану Іру, Соня — вони цікаві, не пласкі, їх дії відповідають характеру. Їх проблеми чіпляють за живе. Неймовірно бісили Петро, його маман та бабуся Сюзанни (при чому вона як раз стала для мене "червоною ганчіркою" в один конкретний момент, а ось Петро не сподобався майже одразу і до фіналу, матуся його, то окремий вид садизму). Взагалі кожен з персонажів залишив емоційний відбиток і я розповіла далеко не про всіх. Це не легка книга, там багато тем, які варто обговорювати. Градус історії поступово збільшується, а проблеми героїні намотуються наче клубок, який вона, щоправда, іноді пробує розмотати. Але книгу варто читати та й читається вона напрочуд легко. Мені сподобалось, можливо фінал оцінять не всі, але для мене він прекрасний. P.S. Кіт Пісімісто мила родзинка твору :)

“Не мій дім”, - тисячі українців можуть так почати сьогодні свою історію. Історію втечі, втрати, розлуки й перманентного болю, тому що пошук нового дому не ініційований тобою, не спрямований вперед, бо тужиш по втраченому як Орфей у Рільке: “ ... бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги,-  а нюх і слух позаду залишались.” Зараз стало важко читати. Ніколи ще не мала стільки недочитаних книг. Затягнути може або щось найпекучіше, те, в чому віддзеркалює сьогодення, або таке, що геть перемикає, засмоктує у свою псевдореальність вигадкою, вибриками героїв чи, навпаки, їхньою прекрасною буденністю - чимось недосяжним. Коли взяла до рук нову книгу Ярослави Литвин, авторки, яку полюбила за чудовий гумор в історії про страждання не юного Отто, сподівалася посміятися. І ніяк не очікувала потрапити у світ кухонних автоматів, спокусливих роботів з м’якими губами та інших перспективних гаджетів, що так оздоблять наше життя через 10 років. Тому перше здивування - це фантастика у режимі “лайт”. Герої роману лише на десятиліття попереду. Власне вони - це ми, тільки 10+. Тому пам’ятають наші 20-ті, ковідні заморочки, закрутки та килими на стінах. Всі новації часу в романі делікатні, вони справді здаються легкодосяжними, завтрашніми. Тому їм легко віриш і невдовзі починаєш сприймати як належне, як інформацію з новітньої дизайнерської виставки. Сюзанна - головна героїня, оповідач книги - фотохудожниця. Вона працює з інтер’єрами, тонко відчуває кольори та запахи. Але відразу попереджає: її творчість - про самотність. І якщо ви спочатку сприймете це за інтелігентське позування, то можете почати дратуватися, що в цій книзі забагато “Я”. Воно відволікає від фантазування щодо елегантних інтер’єрних та архітектурних новацій. Адже люди не хочуть чути про чужі печалі, давайте краще про “проєкцію на стелю”. Тому і я, як читач, воліла не помічати антидепресантів героїні, страхів, її пораненого “я”, яке треба було рятувати, пригортати, задмухувати на ньому ранки. А мені не хотілося: нехай саме. Вона що не може, не має сил, не помічає куди лізе - небезпека очевидна! Чому вона не візьме себе в руки? Ось же вони: вже не тривожні дзвоники, а дзвони калатають. Я ж краще слідкуватиму за детективною лінією, що почала вимальовуватися на тлі будівництва нового дому. Але чим далі, тим очевиднішим стає, що в тандемі “творчість\самотність” порушується баланс. І якщо на початку історії вони підживлюють одна одну, то в результаті “творчість” поглинуто, зжерто “самотністю”. І самотність, проковтнувши “я” героїні, буквально руйнує її фізіологічно. Тож врешті решт, декоративна складова відступає на другий план і тобі вже теж болить. Тому що таких “самотностей” поряд безліч. Самотностей, які диктують зміни в зовнішності, відмову від амбіцій, формують самоприниження і безпомічність - витирають оте “я”, що так опукло проступає в підлітках і так нівелюється, самоспалюється більшістю. З розвитком дії кількість персонажів поряд із Сюзанною стрімко збільшується: її не полишають люди з минулого, але ще поряд з’являються нові родичі, експерти, лікарі - кожен з яких прагне удосконалити цю таку далеку від ідеалу (нормальну) дівчину. Вона отримує безліч порад стосовно зовнішності, способу життя та харчування. Мабуть, вперше зустрічаю книгу, де майстерно змальовано їжу, подано легкі практичні рецепти, але ти їх не хочеш готувати, бо солідаризуєшся з Сюзанною і відчуваєш відразу до нав’язуваних їй рецептів. Здається, що невдовзі Сюзі фізично зникне. Спочатку вона схудла, змінилась, а тепер чує від роботів, що її “обличчя не ідентифіковано”. Тиск посилюється, і те, що Сюзанні вдається виборсатись - диво. Не зовсім очевидно, що їй дало сили для останнього спротиву і втримало на поверхні: можливо, шок від тієї штучності світу, з якою зіштовхнулася, побувавши у давнього знайомого. Поки дівчина сама поступово перетворювалася на трансформер, то вірила в те, що ці зміни - результат її власних прагнень до досконалості. А коли побачила, чим стає реальність імітаторів - вжахнулася. На мою читацьку радість в кінці роману немає всіх відповідей. Загроза життю Сюзанни минула, але героїня не одужала, вона в стадії ремісії. Залишається під питанням чи вдасться їй за допомогою тих, хто поряд, але, в першу чергу, самотужки знайти в собі сили та повернутися до творчості, віднайти й прийняти себе. Тому починаєш подумки продовжувати цю історію - легко написану про складне. В якій поєдналися детективна загадка, безліч по-жульвернівськи сміливих ідей, одвічно актуальні пошуки себе, люди-перевертні, огидно смачні рецепти та стосунки з рідними, гумор, дитячі страхи й дорослі печалі. Бо, врешті решт, визнати, що це - “не мій дім” страшно, але важливо: лише прийнявши це, починаєш рух до свого дому.

💬 "Не кажи, що у мене щось не вийде". Не обкрадай себе у своєму житті. Читала я першу книгу авторки, там смішна, дотепна але цікава книга. А ця книга навпаки, зовсім не смішна, хіба трішки (спілкування з подругою) і тут піднята досить тяжка тема: домінування. " Я весь всесвіт а ти? Хто ти, та ти ніхто..." Але все ж мабуть по порядку. В одному готельному номері доля зводить Сюзанну Карпенко і Петра Живуського. Відносини в них розвиваються блискавично. І найближчим часом вони одружуються. І Петро пропонує Сюзанні побудувати свій дім. Дім з новітніми технологіями, з скляними стінами і стелею, з підвальним гаражем і бункером під будинком. І тут починається все саме найцікавіше.... Вїхавши в новий дім в Петра починає проявлятися справжнє обличчя. Він починає присікатися до дружини. І не порадившись з дружиною Петро купує робота Кейт. І одного разу підслухавши розмову чоловіка з роботом, Сюзанна дізнається дещо шокуюче.... 💬. Минуле завжди стається затишнішим і безпечнішим. Воно вже відбулося, від нього не має чого очікувати несподіванки. Чесно я чомусь боюсь такого майбутнього. Можливо ми до нього прийдемо але поступово. А так зразу як в книзі то страшно. А ще я не можу зрозуміти головну героїню, навіщо вона вона дозволила чоловіку придушити своє власне Я. Все що він просив вона виконувала. А що коштують оці його фрази: 🖍️ Геть пішла, чи що тобі не зрозуміло? Геть звідси! Нав'язлива муха. 🖍️ Я мусив припинити твою істерику тому і вдарив. 🖍️ Ти ж розумієш, що ти нікому не потрібна. А головне він сам білий і пухнастий. Дуже мені сподобалася Іру зі своєю " Дристя". Добре мати таку подругу. Дім- це лице господині. Дім це я. В цій книзі мені сподобалося все. І стиль написання і піднята тема маніпулятора і деспота. І головне оця тема майбутнього, я останнім часом підсіла на такі книги. До того ж книга читається скоро, не можливо відірватися. А ще окреме "Дякую Видавництво @фабула за таку класну, цікаву книгу. Моя оцінка: 🌟 5+/5🌟