Не мій дім

“Не мій дім”, - тисячі українців можуть так почати сьогодні свою історію. Історію втечі, втрати, розлуки й перманентного болю, тому що пошук нового дому не ініційований тобою, не спрямований вперед, бо тужиш по втраченому як Орфей у Рільке: “ ... бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги,-  а нюх і слух позаду залишались.” Зараз стало важко читати. Ніколи ще не мала стільки недочитаних книг. Затягнути може або щось найпекучіше, те, в чому віддзеркалює сьогодення, або таке, що геть перемикає, засмоктує у свою псевдореальність вигадкою, вибриками героїв чи, навпаки, їхньою прекрасною буденністю - чимось недосяжним. Коли взяла до рук нову книгу Ярослави Литвин, авторки, яку полюбила за чудовий гумор в історії про страждання не юного Отто, сподівалася посміятися. І ніяк не очікувала потрапити у світ кухонних автоматів, спокусливих роботів з м’якими губами та інших перспективних гаджетів, що так оздоблять наше життя через 10 років. Тому перше здивування - це фантастика у режимі “лайт”. Герої роману лише на десятиліття попереду. Власне вони - це ми, тільки 10+. Тому пам’ятають наші 20-ті, ковідні заморочки, закрутки та килими на стінах. Всі новації часу в романі делікатні, вони справді здаються легкодосяжними, завтрашніми. Тому їм легко віриш і невдовзі починаєш сприймати як належне, як інформацію з новітньої дизайнерської виставки. Сюзанна - головна героїня, оповідач книги - фотохудожниця. Вона працює з інтер’єрами, тонко відчуває кольори та запахи. Але відразу попереджає: її творчість - про самотність. І якщо ви спочатку сприймете це за інтелігентське позування, то можете почати дратуватися, що в цій книзі забагато “Я”. Воно відволікає від фантазування щодо елегантних інтер’єрних та архітектурних новацій. Адже люди не хочуть чути про чужі печалі, давайте краще про “проєкцію на стелю”. Тому і я, як читач, воліла не помічати антидепресантів героїні, страхів, її пораненого “я”, яке треба було рятувати, пригортати, задмухувати на ньому ранки. А мені не хотілося: нехай саме. Вона що не може, не має сил, не помічає куди лізе - небезпека очевидна! Чому вона не візьме себе в руки? Ось же вони: вже не тривожні дзвоники, а дзвони калатають. Я ж краще слідкуватиму за детективною лінією, що почала вимальовуватися на тлі будівництва нового дому. Але чим далі, тим очевиднішим стає, що в тандемі “творчість\самотність” порушується баланс. І якщо на початку історії вони підживлюють одна одну, то в результаті “творчість” поглинуто, зжерто “самотністю”. І самотність, проковтнувши “я” героїні, буквально руйнує її фізіологічно. Тож врешті решт, декоративна складова відступає на другий план і тобі вже теж болить. Тому що таких “самотностей” поряд безліч. Самотностей, які диктують зміни в зовнішності, відмову від амбіцій, формують самоприниження і безпомічність - витирають оте “я”, що так опукло проступає в підлітках і так нівелюється, самоспалюється більшістю. З розвитком дії кількість персонажів поряд із Сюзанною стрімко збільшується: її не полишають люди з минулого, але ще поряд з’являються нові родичі, експерти, лікарі - кожен з яких прагне удосконалити цю таку далеку від ідеалу (нормальну) дівчину. Вона отримує безліч порад стосовно зовнішності, способу життя та харчування. Мабуть, вперше зустрічаю книгу, де майстерно змальовано їжу, подано легкі практичні рецепти, але ти їх не хочеш готувати, бо солідаризуєшся з Сюзанною і відчуваєш відразу до нав’язуваних їй рецептів. Здається, що невдовзі Сюзі фізично зникне. Спочатку вона схудла, змінилась, а тепер чує від роботів, що її “обличчя не ідентифіковано”. Тиск посилюється, і те, що Сюзанні вдається виборсатись - диво. Не зовсім очевидно, що їй дало сили для останнього спротиву і втримало на поверхні: можливо, шок від тієї штучності світу, з якою зіштовхнулася, побувавши у давнього знайомого. Поки дівчина сама поступово перетворювалася на трансформер, то вірила в те, що ці зміни - результат її власних прагнень до досконалості. А коли побачила, чим стає реальність імітаторів - вжахнулася. На мою читацьку радість в кінці роману немає всіх відповідей. Загроза життю Сюзанни минула, але героїня не одужала, вона в стадії ремісії. Залишається під питанням чи вдасться їй за допомогою тих, хто поряд, але, в першу чергу, самотужки знайти в собі сили та повернутися до творчості, віднайти й прийняти себе. Тому починаєш подумки продовжувати цю історію - легко написану про складне. В якій поєдналися детективна загадка, безліч по-жульвернівськи сміливих ідей, одвічно актуальні пошуки себе, люди-перевертні, огидно смачні рецепти та стосунки з рідними, гумор, дитячі страхи й дорослі печалі. Бо, врешті решт, визнати, що це - “не мій дім” страшно, але важливо: лише прийнявши це, починаєш рух до свого дому.

💬 "Не кажи, що у мене щось не вийде". Не обкрадай себе у своєму житті. Читала я першу книгу авторки, там смішна, дотепна але цікава книга. А ця книга навпаки, зовсім не смішна, хіба трішки (спілкування з подругою) і тут піднята досить тяжка тема: домінування. " Я весь всесвіт а ти? Хто ти, та ти ніхто..." Але все ж мабуть по порядку. В одному готельному номері доля зводить Сюзанну Карпенко і Петра Живуського. Відносини в них розвиваються блискавично. І найближчим часом вони одружуються. І Петро пропонує Сюзанні побудувати свій дім. Дім з новітніми технологіями, з скляними стінами і стелею, з підвальним гаражем і бункером під будинком. І тут починається все саме найцікавіше.... Вїхавши в новий дім в Петра починає проявлятися справжнє обличчя. Він починає присікатися до дружини. І не порадившись з дружиною Петро купує робота Кейт. І одного разу підслухавши розмову чоловіка з роботом, Сюзанна дізнається дещо шокуюче.... 💬. Минуле завжди стається затишнішим і безпечнішим. Воно вже відбулося, від нього не має чого очікувати несподіванки. Чесно я чомусь боюсь такого майбутнього. Можливо ми до нього прийдемо але поступово. А так зразу як в книзі то страшно. А ще я не можу зрозуміти головну героїню, навіщо вона вона дозволила чоловіку придушити своє власне Я. Все що він просив вона виконувала. А що коштують оці його фрази: 🖍️ Геть пішла, чи що тобі не зрозуміло? Геть звідси! Нав'язлива муха. 🖍️ Я мусив припинити твою істерику тому і вдарив. 🖍️ Ти ж розумієш, що ти нікому не потрібна. А головне він сам білий і пухнастий. Дуже мені сподобалася Іру зі своєю " Дристя". Добре мати таку подругу. Дім- це лице господині. Дім це я. В цій книзі мені сподобалося все. І стиль написання і піднята тема маніпулятора і деспота. І головне оця тема майбутнього, я останнім часом підсіла на такі книги. До того ж книга читається скоро, не можливо відірватися. А ще окреме "Дякую Видавництво @фабула за таку класну, цікаву книгу. Моя оцінка: 🌟 5+/5🌟

"Не мій дім" Ярослави Литвин виявилася геть не тим, що я чекала. "Рік розпусти Клауса Отто Баха" мені сподобалася і я з нетерпінням чекала на нову книгу авторки, і залишилася задоволена. Вона глибша, хоча і сумна. У проміжку я читала ще "Пухнасту", і спочатку Сюзанна, головна героїня "Не мого дому", чимось її нагадала, але лише на перший погляд. А взагалі це героїня, яку мені було безмірно шкода. З кожною сторінкою яскраві кольори немов би блякнули, і оригінальна дівчина перетворюється на свою тінь, сіру і нещасну. Здається, шлюб придумали не для цього. ⠀ Недалеке майбутнє, Сюзанна Карпенко - талановита дизайнерка, колись працювала у Данії, тепер приїхала на конференцію у Чехії. Хоч за плечима і професійні невдачі, і тяжкі відносини з родиною, Сюзанна не втрачає надії на кохання. Вона оригінально вдягається і сміливо жартує. Господи, ви її просто не впізнаєте до кінця книжки. ⠀ А потім з'являється Він. Симпатичний холостяк з великою мрією - збудувати дім. Все самому спланувати і обладнати по-сучасному. Сюзанна розділяє з ним цю мрію, але вже з назви книжки можете зрозуміти, що до чого. ⠀ Це могла би бути книжка про роботів, але вона - про людей. Про те, що навіть коли у нас будуть роботи для прибирання і для кохання, ми не перестанемо мучити одне одного. Що неважливо, наскільки розвинулися технології - захищати себе доведеться від тих самих бід, що і тисячу років тому. ⠀ Прибацана ведична жінка і всезнаюча свекруха, травми дитинства і сімейне насильство - письменниця звертається до вічних тем, поєднавши їх з питаннями взаємодії з роботами, які доведеться уже вирішувати нашому поколінню. Але для мене історія з роботами відійшла у книзі на другий план, на першому - доля жінки, яка так швидко стає жертвою, втрачаючи своє Я. Втрата задоволення від життя і впевненості у собі - ціна, яку Сюзанна заплатила за зустріч не з тим чоловіком. І від цього ніхто не застрахований, на жаль.