Плетений колосок

Сімейні саги - жанр, який я дуже люблю. І ця книга не стала винятком. Енн Тайлер змогла написати затишний роман про звичайну американську родину і в неї вийшла щира, щемка, з безліччю мудрих висловів книга. Кожен розділ присвячений одному з періодів життя родини. Спостерігаючи за буднями Ґарреттів ми бачимо, як зростають і вилітають із "гнізда" діти і ось вони вже самі створюють свої сім'ї. Роман не спішний, не має особливо динамічних подій. Завдяки цьому здається, що сім'я цілком реальна, бо наше життя і складається саме з рутини й буднів. Робін та Мері Ґаррети мають трьох дітей, Еліс, Лілі та Девіда, але з жодним із них не змогли побудувати справжні щирі стосунки. Якщо дівчата ще якось підтримували відносини з батьками, бо жили неподалік, то Девід максимально віддалився від родини. Але,як не дивно, саме він зміг побудувати сім'ю в якій любили й поважали один одного. Цей роман показує, як в одній сім'ї можуть поєднуватися абсолютно різні за характером, темпераментом та уподобаннями люди. І це не означає, що хтось кращий або гірший. Я певна, кожен в цій книзі знайде щось важливе для себе. Можливо навіть погляне на свою сім'ю та стосунки з дітьми з іншого боку. Це дуже тепла життєва історія, яку обов'язково захочеться перечитати, виділяючи цитати і дивуючись, як авторка все влучно підмітила. Енн Тайлер вдалося написати простий, але водночас дуже глибокий роман. Вона не нав'язує свою думку, не говорить, що є добре, а що ні, а просто веде оповідь, дозволяючи читачам зробити свої висновки. Мені неймовірно сподобався стиль авторки, книга читається на одному диханні.

🖇 "– Часом люди живуть спочатку перше життя, а потім друге, – сказала бабуся. – Перше для родини, а друге – зовсім інше. Саме це я і роблю". ● Ці слова належать Мерсі: жінці, історія котрої розгортається на сторінках цієї витонченої сімейної саги довжиною у 254 сторінки. 📖Балтимор. Посипана глицею дорога серед узлісся, асиметрично обвитий пурпуровою гліцинією фасад будинку, плюскання у річці, спільні сімейні мандрівки з ароматом сонцезахисного крему й апетитної їжі на вогні. 📍Втім, окрім макродеталізації зовнішнього, основний акцент – емоції кожного. Тут змальовано дорослішання як батьків, так і дітей, їх переживання, пошук власного "Я", формування особистостей, відстоювання права на свій час і простір. 📖Червоною мереживною ниткою протягнуто ще одну надважливу тему – материнство. Тут воно із незгладженими кутами, без ідеалізації, чесне. Зі втомою матері, її ігноруванням деяких шаблонів. Ось який висновок про Мерсі робить згодом її дочка Еліс: 🖇"Потім вона завела свою давню пісню про те, як стіл у їдальні завжди був заставлений фарбами і пензликами, як вони ніколи в житті не їли збалансований обід, як певної миті, почувши, що звичайних громадян можуть колись запросити взяти участь у колонізації Марсу, Мерсі сказала: "Я б поїхала! Я б не вагалася ні мить!" – І це були ще 1960-ті! – сказала Еліс. – Це було тоді, коли один з її дітей ще жив з нею". ● А далі – плин часу. Ось Мерсі й Робін відпустили дітей із гнізда, яке звивали як уміли. Деякі гілки хитались на вітрі, випадали: та все ж конструкція вистояла. Вони наминають лососевий рулет як у часи юності й вогненної пристрасті, насолоджуються тим, що мають. ● Мерсі обирає проводити більшість часу в художній майстерні. Серед пензлів, мольбертів, із залишеним орендодавцем котом. Робін ставиться до цього без надриву. Він продовжує кохати її: не як дружину, не як матір своїх трьох дітей, а передусім як дівчину, на яку колись хотів створювати враження. Вечерями за останні кошти, пуп'янками тюльпанів у розкішному оберемку. 📍Окремо хочеться виокремити відносини між Мерсі та онукою Кендел. Між ними існує певний міцний незримий зв'язок. Обоє пов'язані вільнолюбством і любов'ю до мистецтва!

Для тих хто любить легке та ненав’язливе читання, про сім’ю в якій нема близьких людей, або ж про неблизьких людей, які є сім’ю.