Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева

зачарувало мене поєднання чорно-білої обкладинки з червоним заголовком, дивною назвою і передчуттями сюжетів з минулого. не з мого минулого, та все одно є щось близьке і зрозуміле у ностальгічній історії Елефантіни. Книга сподобається шанувальникам емоційних рефлективних текстів. Історія про дівчину з Києва Елефантіну, або Кораблекрушенцію Достоєвцеву, яка знаходить в столиці Союзу друзів-недрузів, знайомих-незнайомих, дивних і ще дивніше описаних авторкою - Кривий, Сумний, Горбатий і Миршавий, а найголовніше - вона має коханого нареченого, який, щоправда, навіть не здогадується про свою "нереченість". Звати його в уяві Елефантіни Помідорним, Томатним. Якось так. Заради нього дівчина приїхала з Києва до Москви, через нього, романтичного поета (насправді завжди нетверезого), кинула займатися художнім мистецтвом і вирішали теж творити вірші. Власне книга про юність, про майбутнє, яке нестримно виривається з тих хитких історичних вісімдесятих, і про минуле, яке навіть крізь скептичність тексту передає теплу ностальгію. Історія ж автобіографічна. Сподобалось, що розділи авторка починає з таких собі історичних довідок, а далі особистих спогадів: "Увесь 1981 рік тривали нескінченні переговори про скорочення стратегічних озброєнь. Президентом США став Рональд Рейган. Дружину Мао Цзедуна засудили до смерті. СРСР оголосив польську "Солідарність" поза законом.....[...] Саме в цей час у мене виявили підозру на поезію". Поряд з цим книга про творчість. Молода дівчина опиняється в товаристві поетів і письменників, доторкається до особливого стилю життя - до творчого життя. Сама пише. "Сім сходинок смерті" - цілком так класика юнацької творчості. Завершується книга 1988 роком, хоч у мене враження, наче книга насправді не завершилася. Мабуть, не даремно, бо зараз Юлія Кісіна, Елефантіна, автор популярних перформансів закордоном, письменниця. Очевидно, що це результат шляху з перешкодами і перемогами, про які можна було б читати у продовженні "Елефантіни", якби таке було.