Усі, хто чекав на продовження історії Олі Синички, знову в очікуванні… третьої книги.) Стане ця дилогія трилогією чи авторка готує для нас зовсім іншу історію?
Сьогодні на вас чекає цікава розмова з українською письменницею Ярославою Литвин. Ми поговорили з Ярославою про терапевтичну силу текстів, «крафтові» сюжети, живу й нестерильну мову, страх критики та право української культури бути різною. А ще — про магію обкладинок, можливу екранізацію та плани на продовження історії, яку так не хочеться відпускати.
Нарешті читачі дочекались продовження книжки «Вілла у Сан-Фурсиско», «Хрущі над вишнями» дуже тепла, затишна історія про Великдень, весну і любов. Ви одразу задумували її написати такою терапевтично-позитивною чи магія творчого процесу відповідальна за результат?
«Вілла у Сан-Фурсиско» — це ситуаційна комедія, така собі халабуда зі старих ковдр і подушок, нагріта сонцем, в якій хочеться сховатися і спостерігати за світом крізь дірку в покривалі. Так, може ту дірку прогризли миші, а з городу піддуває свіжим перегноєм, але хіба це справді може зіпсувати все задоволення?
«Хрущі над вишнями» — це вже більш спокійна, глибша історія, фокус в якій на головній героїні — Олі Синичці. Це екоромком, де читач вже краще розуміє світогляд та цінності Олі, її потяг до ремонту, реновації та переосмислення. Виявляється, вона зовсім не така дивачка, як здавалося на початку. Хоча, так, безмежно хаотична, харизматична, авантюристична і з дуже оригінальним смаком в одязі, але за це ми її і любимо.
У «Хрущах» ми опиняємося навесні, у переддень Великодня. Тут усе наскрізь просочене сонцем та ароматами свіжої випічки — і щойно спечений хліб зі скоринкою, і мафіни, і святкові великодні паски. Проте історія не така й безжурна, адже події відбуваються в наш час і в наших реаліях.
І ні, мої книжки це не втеча від війни і не ігнорування її, як може собі нафантазувати хтось, хто їх не читав. Це просто спосіб знизити рівень тривожності. Приємний і цілковито легальний.
Головні герої дуже яскраві, але в той же час максимально реальні, ніби ці люди живуть десь поруч, добре нам знайомі. Чи є справжні прототипи чи це все ж збірні образи і художні прийоми?
У наш час, коли за кілька хвилин можна згенерувати ідеальний сюжет, симпатичних універсальних персонажів, прибрати будь-які недоліки і створити свій аватар, мені подобається робити все неідеально і писати максимально реальних людей, не прикрашаючи. Вихопити їх із життя такими, як вони є, і перенести на папір. Мені подобається створювати «крафтові» книжки з крафтовими сюжетами, так, схожими на мільйон інших, але в той самий час ні, бо в них є щось, що вибивається, можливо навіть дратує тим, що, здається, не все на місці. Чи щось зайве, чи чогось забагато. Чи десь тріщинка.
У світі мільйон лінійок. Але творчість починається тоді, коли ти проводиш лінію власноруч. Навіть якщо це найкривіша лінія у світі, вона твоя, вона містить твій досвід і твою оптику – і в цьому її унікальність.
Мені важливо дати можливість своїм персонажам бути звичайними людьми, дозволити їм матюкатися спересердя і говорити наддніпрянським діалектом з вкрапленнями суржику, бо ніхто з нас, насправді, не говорить ідеально, коли на нас не спрямовані камери, та і коли спрямовані теж. Я дозволяю своїм персонажам переживати так, як вони переживають. Любити так, як вони вміють. Робити свої помилки, не тому що я, як авторка, не вмію їх провести “правильним” шляхом. А тому що помилки — це нормально. Бути диваками — нормально.
І ще ніхто, насправді, не зробив світ кращим, критикуючи чужі недосконалості.
В той же час є певна критика, що мова героїв не літературна, присутній суржик, трохи лайки. Звідки у нас це бажання «стерилізувати» українську сучасну літературу?
Мені здається, дуже високі вимоги до української літератури були завжди, тут ми бачимо такий синдром відмінниці. Що ж до такого чіткого розділення мови на літературну та розмовну, то це відголоски давнього конфлікту, який педалювала радянська влада. Протиставлення непрестижного села, провінції, де немає “справжньої, високої” культури, в тому числі й культури мовлення, й освіченого, елітарного великого міста, яке правильно говорить. І правильно мислить. В тому випадку правильно — це російсько і проросійсько.
Сьогодні, на щастя, дуже багато всього змінилося. Проте я ще застала часи, коли було соромно зізнаватися що ти з провінції. Але, серйозно, це цілковита дурня, адже у провінції є свій особливий вайб! Я люблю жартувати, що я надзвичайно провінційна людина. Але так і є. Я не розумію успішного успіху, мегаполіси для мене занадто залюднені й метушливі, мене дратує необхідність витрачати на дорогу час, який можна було б витратити на читання книжок. Мені подобається коли за вікном кумкають жаби, коли всюди можна дійти пішки, коли ти бачиш людину, в якої купуєш продукт чи товар, а не віддаєш гроші безликій корпорації. Я люблю знати своїх сусідів, колупатися у землі, вирощувати помідори, як раніше це робив мій дідусь, люблю компостувати біовідходи і за рік бачити, що ти своїми руками створила новий чорнозем. Чи робить це все мене менш прогресивною, ніж умовних мешканців великих міст? Навряд. Ми просто різні.
В наш час так багато говориться про те, що неправильно твориться українська культура, неправильно пишуться українські книжки, та і автори теж неправильні, повинні були б бути кращі. Неправильні книжки перекладаються іншими мовами, а правильні не перекладаються, записуються неправильні пісні, неправильні гурти представляють Україну на Євробаченні, малюються неправильні символи, недостатньо правильні шиються вишиванки. Та і ті, хто говорять українською з дитинства, теж говорять неправильно. Носії всіх діалектів українською мовою стикалися зі знеціненням і дискримінацією. Кожен по-своєму.
Творчість мала б рятувати від тривожності. Але для багатьох митців вона стала тим, що і породжує велику тривожність у їхньому житті. Практично кожна людина зараз перебуває в очікуванні критики і страху критики. І це надзвичайно токсична ситуація. Бо ж насправді українську мову творять живі люди, які нею користуються щоденно, в побуті, які нею переймаються, горюють, кохають і сміються. Українську культуру творять українські митці, такі як є, звичайні люди, що йдуть за покликом мрії й вкладають у це величезний власний ресурс. І творять далеко не в ідеальних умовах. Споживачем української культури є передовсім українці, яким в українських книжках хочеться читати про себе і впізнавати себе. І посміятися по-доброму з себе, бо чому б ні?
Усім дуже подобається оформлення книг. Маргаритки і зоряне небо на кольоровий зрізах — окрема любов читачів. Як створювались обкладинки чиї ідея і втілення?
У роботі над «Віллою у Сан-Фурсиско» і «Хрущами над вишнями» не використовувався штучний інтелект на жодному з етапів. Обкладинки для книжок створювала талановита художниця Марина Віштак, і це співпраця, яку я б схарактеризувала як суцільну магію. Проте я не засуджую нікого, хто користується ШІ в своїй роботі. І так само можу використовувати ШІ вже під час промоції книжки.
Під час створення обкладинки «Хрущів» мені хотілося звернутися до наших, українських, сенсів та символів, пошукати нові виміри, знайти емоційні точки в дитинстві. Які ми? Хто ми? Від чого наше серденько починає тьохкати? Зоряна ніч, місяць, тепле світло з віконця, височезні тополі й цвіркуни у траві — це і сільські пейзажі у «Жив був пес», і «Ніч яка зоряна» Старицького, і заставка до «На добраніч, діти» на УТ 1, з місяцерогим синім бичком за мотивами картин Марії Приймаченко. Тут так багато теплого, і так про нас.
Якщо говорити інші про технічні та етичні моменти створення моїх книжок, то приємно знати, що друкарня Unisoft, де видавництво Фабула друкує свої книжки, має сертифікат PEFC. А це означає, що сировина походить із лісу зі сталим лісоуправлінням. І це чудово.
Хтось з читачів у відгуках написав, що по цій історії можна було б зняти класний фільм чи навіть серіал. Якби така пропозиція надійшла, чи спробували б себе в ролі кіносценаристки? І якби можна було запросити на роль Олі Синички будь-яку акторку світу, хто б це була?
Я обожнюю американську акторку Меліссу Маккарті, тому якщо просто пофантазувати, відірвавшись від реальності, то Олю Синичку могла б зіграти вона. А стосовно моєї ролі кіносценаристки, то все залежить від того, чи збіглося б наше бачення з режисером. Якби я почувалася некомфортно, то залишила сценарій людині, яка має досвід фільмування.
І на завершення, «улюблене» питання всіх творчих людей — які ваші творчі плани, над чим зараз працюєте? Історія Олі і Євгена буде мати продовження? )
Так, буде продовження. Бо читачі, які завершили «Хрущів» знають, що залишилися певні непроговорені моменти. Та і поруч є люди, які точно не підтримають Євгена у його рішеннях.
Але конкретно зараз я працюю над іншою історією, щоб дати собі час перепочити від Олі Синички, а їй — від мене. Як з усіма родичами, навіть книжковими, іноді потрібна пауза, щоб добряче скучити і ще дужче радіти зустрічі.
Дякуємо Ярославі за чудову бесіду! Пишіть у коментарях, чи сподобалась вам історія Олі Синички та хотіли б ви бачити її екранізацію?
