Орландо

"Зелений колір у природі - це одне, а в літературі - зовсім інше" Своїми очима, думками, сприйняттям дійсності. Усім цим авторка наділила головного героя/героїню Орландо з поетичним та високохудожнім, можливо навіть для когось занадто, відчуттям того, що її оточувало. Мабуть вперше занурився в роман, де сюжет є лише невеличким доповненням до палітри прекрасного та щирого опису природи, міських та сільських пейзажів, мрійливих та справжніх вражень та особливо нескінченних роздумів персонажів та голосу від промовиці роману. Розкрити зміст тут треба ще постаратися🙂. Дійсність та містику в романі так безнадійно й водночас гармонійно переплетено в щось єдине. "Те, що поети оспівували у віршах, юнаки втілювали в життя" Попри те, що в романі відсутні бурхливі діалоги, напружені з нагнітаючим наростанням події, оповідь майже завжди чимось захоплює й поглинає. Чи то юнацькою пристрастю, безрозсудністю, пекучою зрадою й розчаруванням, чи то описом "хвороби" до безперервного читання літератури з ускладненнями гризотами письменника - початківця, чи то блискуче переданою атмосферою минулих століть, як от яскравим описом раптового та катастрофічного відступу Великого Морозу в Англії початку вісімнадцятого століття... Письменниця пише оригінальною та насиченою мовою, вміє занурити до читання, якщо ви приймете її неординарний стиль викладу🙂. "Орландо зрозумів: далі жити в цьому домі неможливо й треба негайно покласти всьому край, та зробив те, що на його місці зробив би кожен молодий чоловік, тобто попросив короля Карла відправити його надзвичайним послом до Константинополя" Однак це все ж таки не історичний роман, хоч перебіг дещиці подій викладено у вигляді дослідження життя головного героя/героїні з постійними скаргами від оповідача на брак інформації🙂. Мені іноді здавалося, що це або такий витончений тролинг не важливості будь-яких державних та світських справ, в порівнянні з особистими, або такі наче відмазки авторки від того, щоб написати більше чогось історичного про Орландо в різні періоди його/її довжелезного життя. Хоч в передмові Вулф це трішки спростовує. Орландо ж шукає себе в житті, а іноді й життя в собі, самоспрямовуючись в абсолютно різних та несподіваних напрямках. "Чий екстаз гостріший? Чоловічий чи жіночий?" Тут з легкістю лету метелика та магічною чарівністю фантазії Вулф відбуваються перенесення думок чи дії, що так важко вирізнити, в різні куточки світу на відстані в тисячі миль, головний герой стає головною героїнею без якогось зрозумілого натяку на природу цієї зміни, однак з величезною увагою авторки до опису всіх відчуттів Орландо від цієї зміни, юридичних й соціальних колізій. І звісно ж це далеко не всі "особливості" цього роману. Однак принаймні іноді ситуацію чудово рятує іронія, вкраплення гумору та особливо тонка сатира на аристократичне життя та манери. Ну, майже рятує. Все ж таки зі своїми заглиблюваннями в роздуми про все на світі авторка частенько перегинає палицю. Якщо не постійно 🙂. А ще Вірджинія мала неабияку уяву і очевидно уявляла себе в описані часи минувшини, особливо в присутності тодішніх знаменитих осіб. "І прямота бриджів, і спокуса спідниць рівною мірою приносили їй любов обох статей" Схоже, що "Ще одну сторінку" своїм вибором відсутніх чи малоприсутніх україномовних творів, виправдовує нові сенси, що закладено до назви видавництва🙂. Бо до друку обираються видання, які для багатьох відкриватимуть ще одну сторінку світової чи вітчизняної літератури. Багато чого не міняється. Багато чого не змінилося за останню сотню років, як от розмови водіїв з іншими водіями під час дорожнього руху, як це робить Орландо. Хіба що тоді вони один одного чули, а тепер ... тепер це має зовсім інший, тепер терапевтичний ефект🙂. А я, перегортаючи останню сторінку роману, уявляв собі 36 річну/річного Орландо, яка/який зі швидкістю світла мчить в зорельоті до іншої галактики та пише на смартфоні відгук на нову дивну книгу, переповнену чиїмось черговим потоком свідомості. "Вона відчувала порожнечу в тому місці, де звикла її носити"