Світ підліткової та молодіжної літератури — це місце, де реальність сміливо змішується з фантазією, а звичайні герої проходять крізь випробування, що змінюють їх назавжди. У добірці під назвою «Неймовірні історії» ми зібрали книги, які по-різному, але однаково сильно говорять про вибір, дружбу, дорослішання й здатність шукати світло навіть тоді, коли навколо темрява. Ці історії не лише захоплюють — вони роблять нас трішки сміливішими.
Проєкт «Лабіринт» Олени Кузьміної — це роман, який занурює читача у гнітючу, пульсуючу атмосферу тоталітарної держави, де правила контролюють не лише поведінку, а й саму свідомість людей. Авторка створює світ, у якому заборонені телевізор, кіно та соцмережі, але всюди лунає голос Президента, що звертається до громадян частіше, ніж близькі родичі. Це держава, що видає свої зловісні ритуали за турботу, примушує до медитацій і психотерапії, але в той самий час безжально відбирає щороку кількох молодих людей для участі в “Лабіринті” — проєкті, який подається як велика честь, хоча насправді є жорстоким випробуванням, здатним зламати кожного, хто опиниться всередині.
У центрі історії — Тео, хлопець із військової академії, несподівано обраний учасником. Він не виглядає типовим героєм антиутопії: не має надзвичайних здібностей, не прагне влади чи слави, навіть не усвідомлює, що означає бути “обраним”. Його реакція — страх, розгубленість і бажання втекти, а не пафосна готовність рятувати світ. Саме це робить його дуже правдивим персонажем, у якому впізнаєш реальну людину, кинуту в обставини, що перевищують можливості підліткової психіки. Поруч із ним постає інший важливий образ — пані Сорок Третя, службовиця, яка координує частину проєкту. Це жінка, зламану тривожністю, ритуалами та страхом зробити хибний крок, але водночас здатну бачити несправедливість системи, хоч і не наважується їй опиратися. Її внутрішні монологи, її заїкання й спроби приховати власну вразливість — один із найемоційніших елементів роману.
Символіка “Лабіринту” працює на кількох рівнях: це й відсилання до міфу про Тезея й Аріадну, які в державі перетворені на пропагандистські маски, і метафора шляху, на якому кожен учасник стикається з власними межами, і модель суспільства, що хоче бачити в людині лише функцію. Тео стає героєм не тому, що він сильний чи ідеальний, а тому, що опиняється в ситуації, де кожний крок вимагає людяності у світі, який від цієї людяності відучує. Але не менш важливими є ті, хто його оточує: його друг Ем Те, хлопці з академії, навіть випадкові службовці — кожен із них існує в тій самій системі страху і кожен поводиться в ній по-своєму. Авторка дуже точно передає емоційну правду цих людей — від хвацької жорстокості підлітків до тихого, майже невидимого відчаю дорослих.
Вражає також те, як природно авторка поєднує гумор, жорстокість і ніжність. Деякі сцени — особливо між Тео та Ем Те — сповнені щирої підліткової безглуздості, яка так контрастує з наростаючим жахом того, що чекає попереду. У цьому романові багато тем: дружба, травма, покарання, норми, які перетворюються на абсурд, і той людський опір, що проявляється не в героїчних промовах, а в намаганні залишитися собою там, де це заборонено.
«Проєкт “Лабіринт”» — це дуже сильний, емоційний дебют, який не лише розважає, а й змушує замислитися над природою влади, підкорення та людської гідності. Роман читається легко, але переживається важко; він залишає після себе тривожне відлуння й водночас дивне тепло — від того, що навіть у найтемнішому світі завжди є місце для дружби, співчуття й маленьких актів людяності.
Ще один український роман «Нечуй. Немов. Небач» письменника і журналіста Петра Яценка 
відразу вражає своєю несподіваною мішаниною: з одного боку — історична атмосфера, відлуння минулого, а з іншого — елементи фантастики, містики та альтернативної історії. Дія розгортається у світі, де наука і технології переплітаються з давніми легендами й магією: по небу пливуть дирижаблі, вулицями мчать поліційні самоходки, чумацькі воли — механізовані, а у галицьких селах все ще ходять опирі. Це одразу створює відчуття того, що це світ знайомий, але й небезпечний, старий і новий водночас.
Головний герой — звичайний хлопець з механічним серцем, чия доля несподівано пов’язана з таємною Громадою митців. Його історія — не про перемоги чи магічні трюки, а про особистий вибір, про пошук правди, любові й власної ідентичності у світі, який бажає зафарбувати все у сірі стандарти. Такий герой дає змогу читачеві відчути, що його шлях — це не лише епічна пригода, але й внутрішня боротьба: між обов’язком і бажанням, між умовностями й свободою, між страхом і надією.
Сильна сторона книги — її світобудова. Автор поєднує елементи австро-угорської естетики XIX століття із стимпанковими технологіями й народним фольклором: опирі, чумацькі волоки, механічні створіння — усе це дає відчуття одночасно «історичної фентезі» й «альтернативної реальності». Цей контраст — те, що робить книгу живою та неочікуваною. Для читача постає не просто пригода, а занурення в світ, де кожен куток дихає історією і магією, де минуле не забуто, а майбутнє не написане.
Оповідь — динамічна, з несподіваними поворотами. Попри те, що у книзі є фантастичні елементи, її не можна назвати легкою казкою. Тут є реальна боротьба — і зовнішня, і внутрішня. Герої стикаються з владами, що прагнуть контролю, з традиціями, які видаються нерухомими, з пересторогами і страхами. Але при цьому є справжні почуття — любов, дружба, віра у те, що людина — не просто гвинтик системи, а суб’єкт зі своєю душею.
Автор не боїться бути неоднозначним. Тут немає виразної межі між добром і злом — часто важко зрозуміти, хто “на боці правди”, а хто просто пристосуванець. Саме така моральна сірість підсилює емоційний резонанс: читач змушений задавати собі питання, співпереживати, сумніватися і шукати свої власні відповіді.
Якщо підсумувати: «Нечуй. Немов. Небач» — це сильна, масштабна і щира спроба поєднати історію, фентезі і соціальну драму. Книга для тих, хто цінує не лише сюжет і пригоди, а глибину, атмосферу і питання, які залишаються після останньої сторінки. Вона спокушає і водночас тривожить, надихає й змушує ставити під сумнів очевидне.
Серед сьогоднішньої добірки це єдиний твір іноземної авторки — і не абикого, а Емілі Генрі, однієї з найпопулярніших письменниць сучасної романтичної прози, чиї книги стабільно очолюють рейтинги й розлітаються мільйонними накладами. «Кумедна історія» — це роман, який намагається перевернути уявлення про романтичну комедію, зробивши ставку не на гламур і штучний драматизм, а на щирість, вразливість і людську недосконалість. Він не змушує вірити в ідеальне кохання з першого погляду, натомість пропонує інший його вид — повільний, невпевнений, але справжній, з усіма його ваганнями, сумнівами та страхами.
Головна героїня, Дафна, переживає розрив, який не просто зруйнував її плани на майбутнє, а й залишив у порожнечі — чужа квартира, чуже місто, де у неї немає нічого, окрім роботи дитячої бібліотекарки. Натомість новий сусід по квартирі, Майлз Новак, — зовсім інший тип: розхристаний, емоційний, з болючим серцем і слабкістю до тужливих пісень. І в цій нерівності, у несподіваному сусідстві народжується щось, що не можна спланувати — симпатія, яка перевіряє, чи готові люди бути поруч, попри минуле, незручності й зовнішній хаос.
У «Кумедній історії» немає великих героїчних жестів чи гучних драм — є дрібні, майже непомітні моменти: неспішне знайомство, перші щирі розмови серед книжкових полиць, спільні вечори, коли боляче й водночас хочеться вірити, що завтра може бути трішки теплішим. Цей роман про те, як іноді достатньо просто перестати бігти — і звернути увагу на того, хто вже поруч.
Авторка не боїться показати, що любов — це не лише фонтани почуттів, а ще страх, недовіра, поранення минулими помилками. Але якщо обидві сторони готові ризикнути — тоді вона може стати не карнавалом емоцій, а м’яким прихистком, у якому хочеться залишитися.
У цьому романі не обіцяють див і не роздають готових відповідей — натомість показують, як дві втомлені душі поступово вчаться не тікати одна від одної при першій же незручності. Це не феєрверк почуттів, а повільне повернення до себе, яке здається значно чеснішим за будь-яку “ідеальну” історію кохання.
Взявши до рук новий роман Кирила Половінка «Планктон», ви потрапите у льодовикову пустелю офісного існування, де головний герой — Максим Єфіменко — не бореться за ідеали, а просто намагається вижити серед ранкових будильників, дешевої кави й нескінченних паперових справ. Його життя давно перестало бути життям — воно стало рутинною низкою невдач, компромісів і постійного страху, що наступний день може пройти так само, як і всі попередні.
Ця книга — не про героїчні подвиги, а про “тихих атомів” сучасного суспільства, які зливаються в сіру масу, втративши власні мрії й імена. “Планктоном” тут називають не лише героя, а, гірше — стан душі. І що вражає найбільше — автор не драматизує, не робить з нього мученика. Він показує реальність, якій більшість воліє здаватися: токсичне керівництво, зради друзів, зруйновані стосунки, відчуття, що ти — лише цифра у великій системі.
На тлі всього цього “успіх” і “щастя” звучать як іронічні жарти. Коли Максим нарешті знаходить “престижну” роботу — це не підйом, а ще один крок угору на колодязній мотузці. Робота, яка мала стати квитком, стає тією самою пасткою з акваріумом навколо. Авжеж, є моменти, коли хочеться вірити у зміни, але роман не дає ілюзій: тут нема світла в кінці тунелю, лише короткі проблиски, які швидко зникають.
І саме тому «Планктон» — важлива книга. Вона не дає комфорту, не пропонує втечу, не обіцяє свободу. Замість цього — виписує правду, якої бояться: про те, як легко з’єднатися з масою, перестати бути собою і погодитися на менше, ніж заслуговуєш. Але читаєш її і розумієш: навіть якщо не знайдеш легкого рішення — цього достатньо, щоб зрозуміти, що ти не один, кому боляче.
Автор не намагається змінити світ — він показує, як цей світ перемелює людину, якщо вона годинами, днями, роками пливе за інерцією. Це роман про виснаження, про дрібні зради — свої та чужі, про будні, які непомітно вбивають волю. Він не обіцяє проривів, але дуже точно фіксує момент, коли герой усвідомлює, що так більше жити не можна.
Дара Корній — авторка, яка вплітає слов’янську міфологію в сучасну оповідь, створюючи впізнаваний світ на перетині легенд і реальності. У її романі «Зворотний бік світла» ми зустрічаємо світ, де існують дві протилежні реальності — Світлих і Темних, де давні рани не забуті, а межа між добром і злом — надто хитка.
Головна героїня Мальва — звичайна українська дівчина зі Львова, яка дізнається, що має безсмертне походження: її батько — Темний, її походження підкидає їй вибір — яким шляхом іти: Темряви чи Світла.
У цьому романі є все: древні боги й магія, уламки стародавніх вірувань, війна між світами, міфічні істоти, боротьба за душу, а також дорослішання однієї дівчини, яка мусить обирати між родом і долею, між виживанням і правдою. Цей сюжет — не стандартна сага про “обраного”, а історія про пошук свого “я”, коли твоє походження — тягар, а твої рішення — відповідальність.
Це оновлене видання повертає «Зворотний бік світла» до сучасного читача, даючи нове звучання історії про вибір і боротьбу за власну сутність. Авторка не перетворює світло на абсолютне добро, а темряву — на зло: її безсмертні, як і смертні, неоднозначні, багатошарові, з вадами й чеснотами. Ця сірість, цей моральний нюанс додає роману глибини.
Дара Корній занурює читача у світ давніх слов’янських легенд, де поруч існують темні й світлі істоти та сили, що впливають на людську долю. Магія, конфлікти і безсмертя тут лише тло: у центрі сюжету залишається найважливіше питання — ким ти наважишся бути, коли світ навколо розколюється навпіл.
А ви вже бачили, що на нашій сторінці в Інстаграмі стартувала традиційна адвент-вікторина? Цього року з 1 по 24 грудня у сторіз ми публікуватимемо цитату з однієї з наших книг, а ваше завдання — вгадати, з якої саме книги цей уривок. Наприкінці місяця ми підб’ємо підсумки й визначимо трьох переможців з найбільшою кількістю правильних відповідей.
