Крістофер Баклі народився в родині відомого в Америці письменника й політичного оглядача Вільяма Ф. Баклі-молодшого та світської левиці Патрісії Тейлор. Батько Крістофера був неймовірно обдарованою людиною: письменник, журналіст, засновник журналу «Національний оглядач», телеведучий, політолог, музикант (він був професійним піаністом, який давав концерти). Вільяма Баклі називали найважливішим публічним інтелектуалом Америки, його ідеї стали основою політики Рональда Рейгана, а заснований ним журнал став носієм американського консерватизму.
Мати Крістофера теж була публічною персоною, вона брала активну участь в незліченних благодійних та цивільних справах міста: від збирання коштів для різних лікарень та ветеранів війни до головування на щорічних обідах в Інституті костюма. Пат Баклі легко знаходила спільну мову з відомими людьми зі світу політики, літератури, мистецтв, філантропії, моди, громадських діячів. Друзями родини Баклі були подружжя Кіссінджерів та Рейганів, принцеса Монако Грейс, королі Греції та Іспанії, письменники Володимир Набоков та Трумен Капоте, дизайнер Валентино, актор бондіани Роджер Мур та багато інших іменитостей. Саркастичні вислови Патрісії передавалися від уст до уст.
Крістофер пригадував, як одного ранку, за часів адміністрації Ніксона, у будинку батьків задзвонив телефон, причому в той час, який мама вважала неприйнятним для недільних дзвінків. «Президент телефонує містеру Баклі», — пролунало з телефонної трубки. На це мама люб’язним тоном — повірте мені, люб’язно, щось між Ноелем Кауардом (англійський актор та драматург) й кусючою черепахою, — перепитала: «Президент чого?» Телефоністка Білого дому спокійно промовила: «Нашої країни, мем».
Мабуть, гени відіграли значну роль у формуванні письменника:), адже недарма в США його називають найдотепнішим американським прозаїком серед нині живих.
Кар’єра Крістофера розвивалася дуже стрімко: після закінчення Йельського університету в двадцять чотири роки він стає відповідальним редактор журналу Esquire, а в двадцять дев’ять публікує свій перший бестселер «Тут курять» (обов’язково подивіться чудову однойменну екранізацію) і стає спічрайтером Джорджа Буша-старшого.
Два десятиліття Баклі очолює журнал Forbs Life, пише для таких популярних видань як The New York Times, Wall Street Journal, Washington Post, Time, Vogue. У журналі The New Yorker було опубліковано понад п’ятдесят комічних есе письменника.
Одного разу, працюючи над статтею про пристрасть людей до списків, Крістофер знайшов дещо несподіване — каталог з 19013 священних реліквій, які належали Фрідріху Саксонському, що правив у 1483-1525 роках. Саме ця знахідка стала основою його роману «Майстер реліквій». Початок ХVI століття, часи правління Папи Лео Х, роман оповідає про план підробити Туринську Плащаницю. Автор зробив героями своєї книги таких відомих історичних особистостей, як художник Альбрехт Дюрер, герцог Урбіно й Фрідріх Саксонський. У романі Дюрер підробляє знамениту реліквію — ця ідея прийшла пану Баклі, коли він побачив автопортрет Дюрера, який, на його думку, нагадує зворотний бік негативу Туринської Плащаниці. Якраз у той час Крістофер Баклі жив в Англії, що дозволило йому поїздити по Європі та побачити ті місця, в яких відбуваються дії його роману. Під час написання книги письменника заінтригувала полеміка з приводу автентичності Плащаниці. Після сучасного вуглецевого аналізу Плащаниці припустили, що вона з’явилася тільки в Середньовіччі, але не всі згодні з цим, деякі вважають, що випробування було провальним, а тканина була пошкоджена протягом багатьох століть. Баклі прочитав близько чотирьох десятків книг, щоб дізнатися про період, який він описує у своїй книзі, хоча і до цього вже був знайомий з релігійними історичними фактами, бо свого часу отримав католицьку освіту. Кінець кінцем роман відбувся, більш того, його переклали українською, і ви маєте нагоду насолодитися зовсім іншим Крістофером Баклі.
І наостанок кілька цитат від письменника.
Те, що я пишу, має бути смішним. Тому що я не вважаю себе «серйозним письменником». До монітору мого комп'ютера приліплений маленький папірець, на якому написано "KIF" — це моя мантра. Ці букви означають «keep it funny» — «це повинно бути смішним». І кожен раз, коли я починаю уявляти себе Толстим або Достоєвським, вид цього папірця спускає мене з небес на землю.
Наша знаменита письменниця Едіт Вортон говорила, що американцям потрібна трагедія зі щасливим кінцем. Мені завжди здавалося, що вона має рацію. І, крім того, видавці завжди хочуть, щоб у книги був хороший кінець. В одній з моїх ранніх книг головний герой у кінці помирав. Пам'ятаю, мій тодішній видавець сказав мені: «Знаєш, краще тобі залишити його в живих. Його життя нічого не буде тобі коштувати, а його смерть може обійтися нам дорого».
Чудова цитата, в якій Баклі пояснює, чому він припинив писати сатиричні романи і перейшов на традиційну літературу:
Зараз виникли проблеми з політичною сатирою, адже американські політики досягли тієї точки, коли вже висміюють самі себе. Сатира, вона всюди, особливо по телевізору, і подивіться, яка блискуча!
Нічого не нагадує?)
