У нас велика радість! Новий сезон нашої прекрасної рубрики #інтерв’юзаавтором набуває обертів!!! І так сталося, що це інтерв’ю стало чудовою нагодою поспілкуватися про нову книгу з нашою новою авторкою —
Ярославою Литвин. Про роман
«Рік розпусти Клауса Отто Баха», натхнення і відпочинок. Приємного читання, книгомани! Ми починаємо!
Привіт, Ярославо, вітаємо тебе у Клубі Авторів нашого видавництва! Радіємо, що ти і «Клаус Отто» тепер з нами) Отож, почнімо інтерв’ю. «Рік розпусти Клауса Отто Баха» вже не перший твій роман. Кілька років тому вийшов твій роман «Роза вітрів». Звідси у нас виникло одразу два в дечому пов’язані між собою запитання:
Чи вважаєш ти що письменник повинен продукувати твори часто, як наприклад це робить Макс Кідрук або Андрій Любка, не говорячи про Андрія Кокотюху 😊.
Я думаю, все залежить від автора чи авторки, його чи її очікувань від світу та літератури. Для одних авторів література це професія, основний рід занять. Тоді зрозуміло, чому вдається писати по роману, скажімо, на рік.
Є автори, для яких на першому плані стоїть натхнення, без нього, як без чарівного спалаху, вони не беруться за ручку чи клавіатуру. Є також автори, які мають основну роботу, сім’ю, дітей, а письменство для них переходить в категорію улюбленого хобі, для якого виділяється дорогоцінний вільний час. Як бачимо, однієї відповіді на усі випадки не буває.
Я вважаю, що якщо пишеться, то треба писати. Не варто стискати в собі текст, очікуючи особливих умов чи надзвичайної нагоди, відпустки чи неймовірного натхнення, мучитися роками, вигадуючи щось максимально геніальне. Ні. Варто сідати і писати, тут і тепер.
І розкажи, чому такий розрив між «Розою» і «Клаусом»? Чим займалась весь цей час?
Я писала інший роман, який, на жаль, виявився не зовсім вдалим. Тому я в якийсь момент змирилася з поразкою, і відклала його в далекий кут. Проте одного лютневого дня 2020 року зрозуміла, що знаю, як цей роман можна врятувати і... покращити. «Покращити» в моєму випадку означало «переписати». Я взялася до роботи і жорстоко, ніби скальпелем, вирізала й видаляла все, що не йшло тексту на користь. І дописувала саме те, що допомогло максимально розвинути історію.
В результаті вийшов саме той роман, який я з самого початку собі уявляла, просто не змогла реалізувати з першої спроби. Сподіваюся, він теж скоро побачить світ.
Розкажи нам, як виглядає твій творчий процес? Чи маєш якісь особливі ритуали?
Ні, не маю. Жодних. Щоправда, у мене є одна особлива творча стратегія, я її називаю «пиши, не перечитуй». Маючи план і загальне уявлення сюжету, кожного разу я, сідаючи писати, не перечитую попередній текст. Навіть якщо я забула якусь деталь, це все виправиться потім, під час редагування. Зате коли стоїть фінальна крапка, я можу скласти про текст повне враження, помітити неточності, слабкі місця, адже око не замилене.
І це дуже захопливо — певною мірою я сама стаю своєю першою читачкою.
У якомусь з своїх нещодавніх дописів у фейсбуці ти розповіла, як з’явилась ідея роману «Рік розпусти Клауса Отто Баха». Розкажи більш детальніше про народження Клауса і його написання. Чи були якісь, наприклад, містичні моменти під час писання?
Все почалося з ідеї, яку підкинув мені знайомий, — написати про такого собі нареченого із закордоння. Спершу я поставилася до цього скептично, але з часом почала все частіше їздити до Європи і повертатися назад в Україну. Я стала помічати усі ці нюанси, до яких ми звикли, такі собі «колоди в оці». Нерідко побачене засмучувало до глибин душі. Наприклад, важливе питання сортування сміття. Чому у Києві, європейській столиці, немає роздільного сміття? Чому водії маршруток так жорстоко ставляться до пільговиків, а пасажири мовчать і не заступаються? Чого наша хата завжди скраю?
І в якийсь момент у моїй голові відбувся великий «клац». Я зрозуміла, що історія про німця, який приїздить до України, допоможе мені сказати все те, що так хотілося.
Ну і тоді Всесвіт почав мені підкидати матеріал — цеглинка за цеглинкою вибудувався сюжет. І в цьому всьому не було жодної містики.
В мене є одне підступне питання, на яке всі письменники відповідають по різному: чи було в твоїй письменницькій практиці коли ти писала текст до певного моменту, знаючи сюжет і розвиток, але текст почав противитись і повів себе сам?
Так, той текст, над яким зараз працюю (робоча назва “Варення”), саме такий. У мене був план роману, я сіла за роботу, але вже на третій сторінці стало зрозуміло, що це аніяк не початок, а окрема струнка і міцна історія, яка вирішила жити своїм життям. Але чому б ні? Це буде збірка оповідань, яка, думаю, подарує багато теплих спогадів. Але не без іронії, звісно.
Чим займаєшся у вільний від писання час?
Зараз, завдяки ковіду, в основному перебуваю вдома. Зате намагаюся проводити домашній час з максимальною користю: слухаю лекції, багато читаю, малюю. Люблю готувати, це мій спосіб розвантажити мізки.
Окрім того, досліджую Вроцлав пішки, відкриваю для себе особливі, нетуристичні місця. Люблю читати історію тієї чи іншої вулиці, району. Ще ніколи раніше я не знайомилася з містом таким чином. Київ, наприклад, я вивчала, помиляючись із маршрутом транспорту і пересадками на гілки метро, назвами вулиць і зупинок. Потрапляла у невідомі місця, мусила якось звідти вибиратися. З Вроцлавом у нас все інакше, інтелігентніше, мабуть. Ми неначе приглядаємося одне до одного.
До речі, помітили певну тенденцію серед молодих українських авторів — багато хто змінює країну проживання. Ти обрала Польщу. Чому саме її? І як тобі живеться в сусідній країні? Вже помітила якісь значні відмінності між поляками та українцями? Якщо так, то які?
Я не обирала Польщу, тут працює мій чоловік, тож я переїхала до нього. Можна сказати, в цьому всьому не було мого рішення як такого.
В часи локдауну особливої різниці немає, коли в основному виходиш до супермаркету або прогулятися вулицями, лісочками і парками. Але у Вроцлаві вищий, значно вищий рівень культури спілкування, мені це дуже імпонує.
Якби ти одного ранку прокинулась і відчула що більше не писатимеш, чим би стала займатися по життю?
Все залежить від причин, з яких я б не писала. Не знаю, можливо почала б розводити цуценят, фотографувати чи закінчила курси кондитерів. Можливо, придбала б ділянку і стала фермеркою — варіантів чимало.
Зараз запитаю трошки про сумне, але спробуємо вивести разом в позитивну площину. 2020-й рік став важким для людства загалом: пандемія, локдауни, повсюдні обмеження… Яким той рік став для тебе? Які виклики відрив перед тобою і як ти їх поборола?
Для мене дуже складно опинитися далеко від сім’ї, від друзів, не мати змоги протягом року бачитися, спілкуватися вживу. Дуже тисне ця відсутність можливостей, відчуття якоїсь «завіси», обмеженості в рухах.
Проте я постійно намагаюся вигадувати щось цікаве, щоб життя не було одноманітним. Скажімо, немає змоги десь поїхати, але ж можна влаштувати вдома «італійський вечір» з піцею, італійським вином і кіно. Або коли я читала «Шалено багатих азійців», ми з чоловіком замовили китайську їжу. Це було досить атмосферно.
Які творчі плани у новому році?
Писати і редагувати, писати і редагувати. Я обожнюю писати і дуже не люблю процес редагування, але без нього ніяк не обійтися. Це рутина, в якій насправді є щось від медитації, якщо так подумати. Ну і щось від керування космічним кораблем.
Кому і чому порадиш прочитати «Рік розпусти Клауса Отто Баха»?
Усім! Бо ніколи наперед не знаєш, чи зачепить тебе книга, чи вона «твоя», допоки не прочитаєш.
Побажання нашим читачам.
Вірити в чудеса попри все! Виходити за межі звичного, покидати зону комфорту. Бажаю, щоб дуже скоро всі ми могли подорожувати не лише книжковим світом, але й реальним.
