Степові обрії

(25.09.1898-13.06.1969) Людмила Іванівна Коваленко, у шлюбі Коваленко-Івченко — українська письменниця, драматургиня, перекладачка, радіожурналістка та активістка діаспори, членкиня ОУП «Слово».  Народилась у Маріуполі на Катеринославщині. 

Людмила Коваленко залишила яскраві спогади дореволюційного Маріуполя у повістях «Степові обрії» та «Прорість», які побачили світ у Торонтському видавництві «Тризуб» в 1960-х роках. Зокрема вона поки що єдиною з маріупольців описала страшні сцени єврейського погрому в Маріуполі 20 жовтня 1905 р., коли її батько врятував від розправи російських чорносотенців кілька єврейських родин.

Після закінчення Маріупольської Маріїнської жіночої гімназії (в навчальному плані якої було вивчення п’яти іноземних мов), Людмила вступила на слов’яно-російське відділення Вищих Жіночих курсів у Києві. Працювала в журналах «Червоний шлях» і «Глобус», перекладала разом з М. Рильським Вольтера, Мопассана, Бальзака і Золя. 1926 р. опублікувала перше оповідання «Кулька».

Під час Другої світової війни залишалася в Києві, була однією з головних організаторок Українського Червоного хреста, вона ж очолила відділ військовополонених УЧХ. 

За наказом німецького командування разом з молодшою дочкою Оленою вона змушена була залишити Київ.

Після падіння нацистського режиму Коваленко, як і тисячі українців, опинилася в Тризонії (ця частина колишнього ІІІ Рейху ділилася на три окупаційних зони – США, Великобританії та Франції). По території Тризонії, особливо в американському секторі, були розгорнуті табори для переміщених осіб – біженців та остарбайтерів – людей, насильно привезених до рейху на роботи. Їх так і називали ДіПі. Вже в листопаді 1945 року, незважаючи на розпорошеність таборів, літературним критиком Юрієм Шевельовим було створено об’єднання письменників МУР (Мистецький український рух), в якому брала активну участь і Коваленко. Один з численних літературних журналів, що виходили в таборах ДіПі, «Вежі» № 1 за 1948 р. подав інформацію про обговорення на конференції МУР у Майнц-Кастелі (листопад 1947 р.) нової п’єси Коваленко «Домаха» про трагедію українського села 1929-1933 років. До речі, головна героїня отримала ім’я від козацької фортеці Домаха, яка дала розвиток Маріуполю, і біля руїн якої виросла Людмила.

У 1948 р. Людмилу Івченко-Коваленко обрали заступником голови СФУЖО (Світової Федерації Українських Жіночих Організацій) – найбільш авторитетної жіночої організації в еміграції.

Приїхавши в 1950 р. в США, вона працювала на радіостанції «Голос Америки», постійно була у центрі громадського і релігійного життя українців США. Її обрали до УВАН (Української Вільної Академії Наук) в США, членом Об’єднання Українських письменників «Слово», в 1961 р. з благословення Владики Мстислава очолила Об’єднання Українського Православного сестринства в США. Людмила Коваленко співпрацювала в «Наших днях», «Часі», «Арці», «Молодому житті», «Нових днях», газеті «Свобода». Вона написала капітальну роботу про Український Червоний Хрест під час УHP та Другої світової війни (остання опублікована в 24 томі «Літопису УПА»), п’єси і романи: «У часі і просторі», «Рік 2245», «Віта нова» і «Давні дні», видавала переклади. У 1965-68 роках вийшла з друку трилогія Людмили Коваленко «На нашій, не своїй землі» («Степові обрії», «Прорість», «Її, окраденую, збудили»), в якій вона дала яскраву картину Маріуполя в дореволюційні і революційні роки – цінне джерело з історії нашого міста.

13 червня 1969 р. Людмила Коваленко-Івченко померла на руках Лариси Онишкевич-Залеської, яка повідомила автору про останні дні нашої землячки. Все життя вона жила Україною, але лежить в чужій землі на православному кладовищі Баунд Брук поруч з могилою дочки Олени.