Як боролися з космополітизмом і націоналізмом

Несподіваний цей роман для сучасного читача не лише тому, що він страшний і водночас страшенно цікавий. Просто написала його українка з Чернігова, будучи в статусі зірки нової московської журналістики 1990-х і знаковим персонажем з легендарної шпальти мистецтв в газеті «Сегодня». І свій роман вона так само компонує, немов захопливу історію епохи. І насамперед як гостросюжетне кіно. Що, додамо, притаманно її постмодерністському поколінню, в якому, наприклад, герой роману ще однієї зірки того часу, В’ячеслава Куріцина заробляє на життя тим, що «танцює кіно». За часів, описаних у «Дізнавачі» Маргарити Хемлін кіно зазвичай було героїчне. «Чапаєв», «Олександр Невський»… А сама вона, до речі, працювала ще й на телебаченні. Можливо, саме тому її роман це детектив, бойовик, загалом жанрово-містична картина сірої радянської дійсності післявоєнного зразка. Вбито жінку, розслідує т.зв. дізнавач, розкриваючи злочин, до якого причетний… хто саме, дізнаємося лише наприкінці, але кінець буде страшний, як було сказано. Таким чином, у своєму творі історично правдивому і по-авторському суб’єктивному Хемлін одночасно (і дуже вдало) сполучує стилістику сучасного кінематографу в дусі фільму «Видок» з Жераром Депардьє і серіалу «Ліквідація» з Володимиром Машковим та історично-містечкову модальність одеської прози в стилі Ісака Бабеля. Іноді буває важко розрізнити за місцевою, «південною» говіркою героя згаданого серіалу Давида Марковича Гоцмана і героя роману Хемлін співробітника міліції Михайла Івановича Цупкого. Біля якого, зважмо, і в кіно, і в романі, і в житті обов’язково стоїть місцевий, зазвичай малоросійський начальник. Який-небудь Свириденко Максим Прокопович, як у Хемлін, або суто «гоголівський» персонаж, начальник міліції з будьонівськими вусами Андрій Остапович Омелянчук в «Ліквідації». До речі, сама авторка, нагадаємо, будучи родом з тих країв, де в 1950-х роках насправді існувала сіоністська організація, не за чутками обізнана з історією рідного краю. В якій закарбувалася і боротьба з «космополітами», і викорінення «націоналістів». Її власна «емігрантська» доля (переїхала до Москви у 80-х) у чимось подібна до героїв того страшного часу, коли мовне питання було жупелом у суспільстві переможного соціалізму. «І треба було витруювати з себе цю мову, - згадує авторка свою «столичну» дійсність. – А що таке витруювати мову, якою розмовляєш від народження? І триб життя зовсім інший. А найголовніше – немає зелені. Немає квітів. Немає кольору. Немає тепла. Немає низького синього неба, «оксамитового». Саме так українською кажуть. З маленькими зірочками. Усього цього немає. Немає мови. Немає української – це ж моя рідна мова». У романі «Дізнавач» українського теж небагато. Не до українців тут, з якими по війні зовсім інакше розмовляли, пам’ятаючи, що вони під німцями залишалися, і за це їх усіх за наказом маршала Жукова мало не в Сибір виселяли, як татарів, «забуваючи», що половина героїв Радянського Союзу в армії була саме з українців. Тож поки за «малоросів» не взялися, дбали за інший національний прошарок всесоюзного кагалу. До речі, про нього Сталін у «Дізнавачі» свідчить так само красномовно, як про українців, яким окупаційні талони, якщо не партійні були, «не полагались». Тобто це «не наші» українці були. Можливо, «німецько-фашистські», «окупаційні», або «бандерівські». «Товариш Сталін у відповідь іноземним журналістам на їх підступне запитання: «Чому євреїв не всіх евакуювали?» сказав: «Мої євреї всі виїхали». У цьому романі Маргарити Хемлін всі депортовані знову «заїжджають» в історію рідного краю. Джерело: http://espreso.tv/blogs/2016/09/29/diznatysya_pro_vse