Як боролися з космополітизмом і націоналізмом

Несподіваний цей роман для сучасного читача не лише тому, що він страшний і водночас страшенно цікавий. Просто написала його українка з Чернігова, будучи в статусі зірки нової московської журналістики 1990-х і знаковим персонажем з легендарної шпальти мистецтв в газеті «Сегодня».І свій роман вона так само компонує, немов захопливу історію епохи. І насамперед як гостросюжетне кіно. Що, додамо, притаманно її постмодерністському поколінню, в якому, наприклад, герой роману ще однієї зірки того часу, В’ячеслава Куріцина заробляє на життя тим, що «танцює кіно».За часів, описаних у «Дізнавачі» Маргарити Хемлін кіно зазвичай було героїчне. «Чапаєв», «Олександр Невський»… А сама вона, до речі, працювала ще й на телебаченні. Можливо, саме тому її роман це детектив, бойовик, загалом жанрово-містична картина сірої радянської дійсності післявоєнного зразка.Вбито жінку, розслідує т.зв. дізнавач, розкриваючи злочин, до якого причетний… хто саме, дізнаємося лише наприкінці, але кінець буде страшний, як було сказано. Таким чином, у своєму творі історично правдивому і по-авторському суб’єктивному Хемлін одночасно (і дуже вдало) сполучує стилістику сучасного кінематографу в дусі фільму «Видок» з Жераром Депардьє і серіалу «Ліквідація» з Володимиром Машковим та історично-містечкову модальність одеської прози в стилі Ісака Бабеля.Іноді буває важко розрізнити за місцевою, «південною» говіркою героя згаданого серіалу Давида Марковича Гоцмана і героя роману Хемлін співробітника міліції Михайла Івановича Цупкого. Біля якого, зважмо, і в кіно, і в романі, і в житті обов’язково стоїть місцевий, зазвичай малоросійський начальник.Який-небудь Свириденко Максим Прокопович, як у Хемлін, або суто «гоголівський» персонаж, начальник міліції з будьонівськими вусами Андрій Остапович Омелянчук в «Ліквідації».До речі, сама авторка, нагадаємо, будучи родом з тих країв, де в 1950-х роках насправді існувала сіоністська організація, не за чутками обізнана з історією рідного краю.В якій закарбувалася і боротьба з «космополітами», і викорінення «націоналістів». Її власна «емігрантська» доля (переїхала до Москви у 80-х) у чимось подібна до героїв того страшного часу, коли мовне питання було жупелом у суспільстві переможного соціалізму.«І треба було витруювати з себе цю мову, - згадує авторка свою «столичну» дійсність. – А що таке витруювати мову, якою розмовляєш від народження? І триб життя зовсім інший. А найголовніше – немає зелені. Немає квітів. Немає кольору. Немає тепла. Немає низького синього неба, «оксамитового». Саме так українською кажуть. З маленькими зірочками. Усього цього немає. Немає мови. Немає української – це ж моя рідна мова».У романі «Дізнавач» українського теж небагато. Не до українців тут, з якими по війні зовсім інакше розмовляли, пам’ятаючи, що вони під німцями залишалися, і за це їх усіх за наказом маршала Жукова мало не в Сибір виселяли, як татарів, «забуваючи», що половина героїв Радянського Союзу в армії була саме з українців.Тож поки за «малоросів» не взялися, дбали за інший національний прошарок всесоюзного кагалу. До речі, про нього Сталін у «Дізнавачі» свідчить так само красномовно, як про українців, яким окупаційні талони, якщо не партійні були, «не полагались».Тобто це «не наші» українці були. Можливо, «німецько-фашистські», «окупаційні», або «бандерівські».«Товариш Сталін у відповідь іноземним журналістам на їх підступне запитання: «Чому євреїв не всіх евакуювали?» сказав: «Мої євреї всі виїхали».У цьому романі Маргарити Хемлін всі депортовані знову «заїжджають» в історію рідного краю.Джерело: http://espreso.tv/blogs/2016/09/29/diznatysya_pro_vse