#Він - Роман Москаль
Перша емоція: Книжка Мері Роуч «Вояки» — книжка, з текстом якої я не повинен був зустрітися.
Адже я перебуваю у тій стадії взаємодії із власними інтелектуальними інтересами, досвідом, віком тощо, коли прагну зустрічатися із текстами, які переважно обираю сам.
Але, схоже, у мене також бувають випадковості.
Приємні.
Тому випадково (але хіба у цьому житті існують випадковості?) я зустрівся із текстом
Мері Роуч «ВОЯКИ».
І це була таки дуже приємна інтелектуальна подорож, що мала навіть, крім пізнавальної, думаю, і практичну користь.
Я не медик і не військовий… бо це книжка, перш за все, для людей цих спеціальностей, але це також книжка з наведеними у тексті «відгуками та коментарями», що таки відповідають її змістові (досить рідкісний, як на мене, випадок).
До того ж, ця книжка дуже незвична для українського книжкового ринку — вона розрахована на людей, які мають спеціальні інтереси (що кілька років тому стали загальними для нас усіх через гібридний військовий напад Росії на Україну).
Адже ми, звичайні люди, хіба часто обмірковуємо діарею та її вплив на військові можливості солдата у бою; життя моряків на підводних човнах чи вплив на наш емоційний стан запахів?
Відповідь — ні.
Що вразило: У цій книжці вразило багато що.
Перш за все, вразив опис (несистемний, звісно, та все ж) системи наукових, освітніх, дослідницьких інституцій у США, що займаються проблемами того, як забезпечити солдатові найвищий рівень виживання на війні. Опис системи, що у солдатові бачить насамперед особистість, людину, головне завдання якої вижити, а не лише ефективно вбивати противника за наказом своїх командирів.
Від сторінки до сторінки я дивувався, як військові допомагали Мері здобути відомості для книжки у тих сферах, де, здавалося б, їй не варто було б давати інформації.
Мимоволі порівнював зі своїми уявленнями про українську армію та українських командирів — не думаю, що українському авторові вдалося б потрапити туди, куди вдалося проникнути американському...
Вразило також розуміння того, яка все-таки складна ця сфера суспільних відносин, що її ми всі домовились називати «сучасна війна»,— коли у першу чергу потрібно обміркувати те, що солдат їсть, у що одягається, чи немає у нього діареї та чи достатнього сну, де він спить, чи немає у нього психічних розладів, а лише після цього — якою зброєю він воює.
Тому що без відповіді на перші запитання на друге відповідь може не знадобитися взагалі.
Особливо вразив такий висновок після прочитання книжки: на війні немає дрібних питань, тому що часто саме дрібниці стають архіважливими…
Післясмак: Це книжка, що її варто буде знову проглянути за кілька місяців. Тому що вона інтелектуально так просто не відпустить. Вона ще вимагатиме мого часу...
Запитання до автора: До автора у мене немає запитань.
Є захоплення.
Ця пані авторка не має військової освіти, однак під час читання тексту я цього не помітив.
Можливо, її письменницький досвід людини-дослідника того, як наука допомагає людям, що опинились у екстремальних ситуаціях, цілком знівелював якісь прогалини у спеціальних знаннях. Бо авторка, як на мене, таки дуже добре опанувала тему своєї розповіді.
І справді назвичайно цікаво написала свою книжку.
Для кого книга: Думаю, ця книга була б корисною перш за все для українських військових (було б добре, якщо б держава закупила її для всіх бібліотек всіх військових частин, усіх військових навчальних закладів, військових медичних закладів тощо), а особливо — для українських військових чиновників (у книжці, схоже, описано цілком іншу війну, ніж та, до якої їх готували у сов’єцьких військових училищах), українських волонтерів, українських обивателів, українських неформалів (це я трохи захопився)), а також людей, які просто хочуть пізнавати навколишній світ.
Через цю книжку ми, люди, які живуть у тилу, за спинами наших військових, могли б, думаю, краще зрозуміти, яка складна ця війна у багатьох аспектах — психологічному, стратегічному, тактичному, планувальному тощо.
Завдяки цій книжці ми змогли б краще зрозуміти цю війну як таку, що поряд завжди.
І всі ми на передовій.
#Вона - Таня Пилипець
П’ять років тому я впустила війну у своє життя. Вірніше, війна увірвалась у мою українську домівку, і я не змогла жити, не помічаючи її… Війна вигнала з рідних гніздечок близьких і далеких знайомих, позбавила родинних зв’язків багатьох моїх приятелів, відібрала годувальників у сімей, батьків у дітей і дітей у батьків… Війна змусила мене навчитись волонтерити і нарешті спровадила у мандри на східні терени Вітчизни, війна відкрила для читання нові книги, для перегляду — нове кіно, для слухання — нову музику, дуже особливого змісту! Зрештою, війна подарувала мені найкращу подругу і надію, що ми таки дійдемо до української мети. Одним словом, війна влазить в усі двері, вікна і незагерметизовані щілини мого життя...
Але разом з авторкою Мері Роуч і її книгою «Вояки», яка українською вийшла у видавництві «Фабула», я осягнула щось таке нове про війну і людей на ній, про що до прочитання навіть не уявляла. Більше того, я не уявляла, що всі ці явища існують і їх досліджують (принаймні, у США — точно)! Ви скажете, а навіщо тобі, Таню, знати, як захищати солдат, коли снаряд розривається під броньованим авто, чи про те, що діарея може знешкодити ефективніше за любого ворога!? Я маю точну відповідь. Конкретно мені потрібно знати, що військова наука — це не лише тактика і стратегія, а й безкінечні дослідження, як організувати побут вояка максимально комфортно у максимально некомфортних умовах, умовах смерті і ризику для здоров’я! Адже за три роки мій син піде до війська, і так важливо, щоб він відчував гордість від можливості долучитись до відстоювання безпеки Батьківщини за умови того, що науковці дбають про його життя і здоров’я!
Мері Роуч розповіла, що мільйони, які витрачає держава на військо,— це не лише розробка щоразу смертельнішої зброї та утримання штабів, а й дослідження якості тканин, з яких виготовлюють військову форму, аналіз природніх загроз від потрапляння птахів у двигуни реактивних літаків чи реакцію чорноперих акул на людський піт. Це — розробка рятівних камер для підводників і катапульт для льотчиків, зрештою, це — формування меню для наших захисників, яке зробить їх сильними і гожими для бою і витримає випробовування різними кліматичними впливами! І все це архиважливо, бо, за словами мого друга, воїна і письменника Сергія Гридіна, більшість часу на війні ти не воюєш, а готуєшся до бою. І Мері Роуч у «Вояках» розповідає, якими часто героїчними є оці всі адаптації і підготовка до не просто бою, а до повної та постійної боєготовності армії будь-якої країни!
Одним словом, «Вояки» — потрібна книга для країни, армія якої за неповних п’ять років з аутсайдерів вирвалась у лідери, і де кожен, хто має українські принципи, має знати про армію щонайбільше. Або принаймні те, що дозволене контррозвідкою). І саме про незаборонене, але таємне пише з гумором, повагою і жвавістю Мері Роуч!
