#Він: Олександр Гнатюк
Від книги я не очікував нічого особливого. Порадувало, що вона не дуже товста, отже зможу за 2–3 вечори прочитати. Та як тільки я почав читати перший розділ, занурився в історію цілком і повністю. Давно мене так не тримала книга — від початку й до кінця. Я навіть почав відкладати її, аби подовжити задоволення.
Не можу сказати, що ця книга – шедевр жанру трилеру. Звичайно, є якісь певні огріхи, але їх одразу пробачаєш. Мотивація героїв та певна науковість добре роз’яснені. Відчуття, що дивишся фільм, а не читаєш книгу. Усі події відбувались дуже енергійно. Великий плюс, що автор писав без «водички». Дуже сподобалось, що певні надлюдські здібності були непогано опрацьовані науково. Хоч автор й дає певну інтелектуальну перевагу своїм персонажам, але й події, в які вони потрапляють, вимагають від них надзусиль.
Варто відзначити, що пані Кьорк юрист, як і я. Тому, читаючи, завжди прискіпуюсь до такого. Але тут усе було чітко й до юридичних аспектів питань у мене немає.
«Прокручуючи» книгу, розумію, що сюжетних твістів загалом і небагато, але правильне сплетіння сюжетних ліній на виході дало чтиво, від якого не відірватись. Хоч це і дебютний роман, але удався він на славу. Сподобалось ламання стереотипів написання книги. Відчувається, що автор писала з душі й для душі, обравши розповідь від першої особи. В тексті належним чином виділялись думки, які для мене були наче спеції, з якими книга смакувала ще краще.
Також було ламання «4-ї стіни», коли автор через героїв зверталась безпосередньо до читача. Таким прийомом зловживати не потрібно, але тут воно завжди було влучно й навіть дотепно.
Однозначно 10 з 10!
З радістю почитав би й наступні книги Шеннон Кьорк. А щодо «Метод 15/33», то варто чекати фільму. Й було б добре, якби його зняли в схожій манері, як «Загублену» Девіда Фінчера.
До книги як матеріального об’єкту претензій теж немає. Переклад, коректура, верстка, папір, ляссе – все суперово! І обкладинка теж, бо вона чудово передає атмосферу всієї оповідки. Щире дякую «Фабулі» за пережиті емоції!
#Вона: Юлія Мартинович
«— Десь, як і завжди, стукаю дияволу у двері, люба. Колись він таки має відчинити.
— Не будь такий упевнений, що він — це він. Це може бути вона».
Саме ця цитата з книги розкрила для мене суть історії, яку написала Шеннон Кьорк.
В романі два головні герої: дуже розумна дівчина Ліза, що вміє перемикати емоції, а ще вона, та агент ФБР Роджер Ліу, володар феноменального зору. Оповідь ведеться оповідь від імені їх обох. Агент ФБР разом з напарницею розслідують викрадення вагітної дівчини Дороті і вдало йдуть по сліду викрадачів. А в цей час ті самі покидьки викрадають Лізу і вона веде свій відлік часу — до свого звільнення. Паралельно з історією викрадення дівчат автор розкриває минуле Лізи та Роджера. Було цікаво читати про їхні здібності, про те, як вони проявились вперше, як вплинули на їхнє життя — про такі феномени людського мозку читати дуже люблю.
Наскрізна тема роману — це торгівля дітьми та їх викрадення — просто розривала моє серце як мами. В книзі є момент, коли Ліза ставить питання: що зробила б кожна мати, аби захистити свою дитину? Чи пішла б на вбивство? При цьому в Лізи явно нездорові стосунки з матір’ю, і дуже дивує, що така малоемоційна дівчина завагітніла в 16 років.
Дуже цікавий персонаж мама Лізи, жорстка юристка, схвалення якої донька весь час намагається заслужити. На жаль, автор мало розкрила її характер, зате завдяки їй поповнила свої знання юриспруденції.
Книга дуже «американська», мене постійно переслідувало відчуття, що я дивлюсь який бойовик. А ще в ній чимало цитат з пісень американських груп, які я навіть не чула.
Зіпсувало враження затягнута кінцівка та постійні повтори того самого.
Чудовий переклад та оформлення.
