#Він - Олександр Гнатюк
Не приховуватиму, книга далась мені важко. Завжди шукаючи сенс, тут я його для себе не знайшов. Автор доводить те, що навіть у хаосі є певний порядок, а в порядку є хаос. Цей роман здався мені якимось сирим, але не в плані тексту, а за своєю наповненістю. Здалось, що шеф-кухар так і бажав, аби ми жували сире м'ясо. Кілька разів ловив себе на думці, що я – головний герой, а Баллард – усі персонажі, які з ним взаємодіють через довгі, часто повчальні діалоги.
До такого роману треба бути готовим. Революція, показана в книзі – це тільки полотно, на якому відбувається справжня революція свідомості головного героя. Ну, і я так зрозумів, що автор відстоює думку, що людина таки може докорінно змінитись під впливом певних факторів, проте основою цього завжди має бути таємне, приховане, навіть підсвідоме бажання змін.
Автор говорить про таке, що нечасто виноситься на широкий загал. Відчувається широке мислення, та є певний страх, що такий твір українці, особливо тепер, можуть сприйняти надто буквально.
Роман «Люди міленіуму» — це книга, схожа на українські дороги, де водій повинен бути готовим як до чудової траси, так і до шосе, на якому ями трапляються через кожні кілька метрів. Та якщо ви виберете правильну швидкість — осягнете те, що намагався донести автор. Мені вдалось, але частково.
#Вона - Любов Хашиєва
Мої улюблені кольори – сірий та червоний, лясе в колір капталу. Початок був багатообіцяючим. Лишень назва звучала, як на мене, трішки пафосно – Люди міленіуму. Хоча, хто знає, що саме хотів сказати автор. Я вирішила ризикнути.
Перші сторінки книги справили на мене враження, що я блукаю лабіринтами вузьких вулиць старого портового містечка. Незрозуміло було, куди саме виведе наступна думка автора. І чи був взагалі у нього план витягти мене із хащ? Але діставшись фрази «…пам’ять – це наживка у пастці, … вчорашній осад у вимощеному помадою келиху…» (с. 13), я йому пробачила. І вирішила, що буду читати до кінця.
Головний герой роману – дипломований психолог (о ні!) у ролі поліцейського шпигуна, який прагне відшукати щось в епіцентрі маленької революції середнього класу в Пристані Челсі – одному з кварталів Лондона. Він гадає, що йде слідами бомби, що вибухнула в аеропорту Хітроу і стала причиною смерті його дружини (першої дружини). Друга – колишня пацієнтка (хіба за таке не позбавляють ліцензії?), що полюбляє удавати з себе каліку, чекає на нього вдома. Але насправді, йдеться (як і завжди) про пошуки сенсу в безглуздому світі. Такий собі сучасний Гамлет, що прагне помститися за смерть батька (дружини), а заразом осягнути абсолютну істину. Шекспір у трактуванні Камю із сартрівськими конотаціями та оптимістичним (у дусі Слотердайка) фіналом.
Автор презентує читачеві цілу низку колоритних персонажів, кожен із яких уособлює у собі мрію практикуючого психолога (а можливо й психіатра), – лікар-педіатр, що опікувався смертельно-хворими дітьми, аж поки не кинув виклик світові; священик-ренегат із собачим ошийником на шиї та його китайська подружка; колишній урядовий науковець із садистськими нахилами та синдромом нарцисизму; палка революціонерка, за сумісництвом викладачка кінокурсів та німфоманка, тощо.
Загалом, книга Балларда – про дивних людей у дивних обставинах. Не позбавлена блиску інтелектуальна проза, яку слід приймати дозованими порціями, оскільки вона, не дивлячись на гіркуватий присмак, здатна викликати залежність. Щоразу відкладаючи книгу, я була не певна, що повернусь до неї знов, однак, поверталась. Аж поки не усвідомила, що зрештою навчилася маневрувати у дивних лабіринтах баллардівських думок.
