#він – Андрій Клочаник
Ось везе мені останнім часом на якісну і «смачну» літературу..)…а все завдяки знайомству з видавництвом Фабула..)…скільки я там книг перечитав..?...а все вражає, ні одної посередньої…)…і зараз та сама ситуація, роман «Кохана», володар Пулітцерівської премії 1988 року за художню книгу, а сама авторка, завдяки в повній мірі цьому роману, було удостоєна Нобелівської премії з літератури в 1993 році,…ну як таке не читати…?)…тим більше в даному випадку, як стало зрозуміло після прочитання, премії були присуджені цілком заслужено, але ж не мені про це судити, правда..?..)
Про саму письменницю, як завжди, думаю не варто багато розповідати, всю потрібну інформацію можна знайти, якщо мати на це бажання,…скажу тільки, що Тоні Моррісон є авторкою 11 романів, закінчила Говардський університет тепер вже дуже далекого 1955 року, здобула ступінь магістра в Корнельському університеті, викладала англійську мову в Університеті Південного Техасу та тому ж таки Говардському університеті, перший її роман «Найблакитніші очі» вийшов у світ в 1970 році, два її романи («Пісня Соломона» та все та сама «Кохана») входять до рейтингу «100 найкращих книг усіх часів журналу «Ньюсвік», ось такі просто сухі факти про авторку цієї книгу, а далі будуть суцільні емоції…від «Коханої»…)
Хоча ні, ще трохи просто фактів, тепер вже про сам роман, який був написаний на основі реальних подій і історії Маргарет Гарнер, «…молодої матері, яка втекла з рабства, але була заарештована за те, що вбила одні дитину (і намагалася вбити інших), бо не хотіла, щоб ті поверталися на плантацію власника…», історія цілком реальна, але як пише сама авторка: «…Історична Маргарет Гарнер – постать цікава, але письменника вона обмежує…», і ось тому в своєму романі Моррісон вирішила нічого не обмежувати, ламати всі простори уяви, вигадувати думки і переживання героїн,….і це їй вдалося як найкраще….а ще ця інколи така відверта, і така приголомшуюча правда (хоча можливо вона і не відбувалася саме з цими людьми…але..)…
І ці всі події в основному відбуваються в будинку №124 по Блустоун-роуд, Цинцинатті, штат Огайо, будинку з простим номером, без всяких епітетів і прикметників (як наприклад «Милий Дім», в з якого свого часу втекла героїня)…будинку, в якому живе Сет зі своїми двома дочками, одна з них просто реальна (Денвер), а інша «звичайний» привид дитини «яка вже повзала», і яку вбила її матір (згадайте історію, про яку я писав вище..))…потім в будинку з’являється Пол Ді, «останній чоловік» з колишнього життя і з «Милого Дому» (до речі там Полів було багато, і всі позначалися буквами алфавіту..)), про яке Сет завжди старалася забути, а потім нізвідки приходить дівчина, яка називає себе «Коханою», сама так, який було написано на нагробному камені вбитої доньки, на більший напис просто не вистачило…і ось ці всі мешканці будинку, живуть в цьому нереальному світі, в світі «страшної» материнської любові, любові, яка інколи просто лякає, як і лякають, приголомшують події, які так хотіла забути Сет, події, що відбувалися в тому самому «Милому Домі» з нею та з іншими мешканцями, події від яких дехто «…божеволів, щоб не втратити розум…», а хтось просто тішився, що помирав «..легесенько, як по маслу..» тому що «..жити було важче…»…
І ось під час читання ти переживаєш з героями всі ці події, скажу, інколи, це було зовсім нелегко, інколи подробиці просто шокують, і хочеться перегорнути, щоб це не читати…але цього не робиш тому, що ти поринаєш в роман повністю, і таке відчуття, що ти сам опинився в цьому будинку, і все це бачиш, все відчуваєш, все чуєш, навіть ці внутрішні монологи героїв…і ти разом з персонажами стикаєшся з усіма випробуваннями, намагаючись розділити всі спогади на шматки, щоб не складалася цілісна картина минулого, і щоб ти нічого не міг скласти покупи, і щоб спогад не привів назад «…туди, звідки немає вороття…»…
І наостанок, завжди пам’ятайте, що «…існує самотність, яку можна розхитати…»…а є така «…що кричить…жива, існує сама по собі…», і історія, що описана в цьому романі «..не для того, щоб минути…», вона залишить слід в Вас надовго….нехай інколи емоційно важкий слід, але він залишиться….
Щиро Ваш,….Андрій К.!...простий читач історій, що не минають….
#вона – Юлія Святенко
В історії кожного народу є свої трагічні сторінки. Тоні Моріссон завжди підкреслювала, що вона оповідач історії свого чорного народу. Письменниця взяла за основу реальну історію чорношкірої рабині, яка вбила свою дитину, рятуючи її від рабства. Я не люблю переказувати сюжет (більше подобається ділитися емоціями), тому постараюся коротко. 1880-ті роки. Рабство вже скасовано. У Цинциннаті в будинку №124 разом зі своєю дочкою Денвер мешкає чорношкіра жінка на ім’я Сет. Вона оселилася у цьому будинку 18 років тому після втечі з рабовласницької ферми «Милий Дім». Тоді Цинциннаті називали містом біглих рабів, де ховалися від переслідувань чорношкірі невільники з Півдня. Сім’я аболіціоністів подарувала свій старий будинок свекрусі Сет Бебі Сагз, яку викупив із рабства власний син Голлі, чоловік Сет. Саме до свекрухи Сет спочатку відправляє двох синів та дочку, а потім втікає сама. Дорогою вона народжує Денвер. Але, як то кажуть, щастя було не довгим — переслідувачі з ферми знаходять Сет. Налякана, вона вирішує вбити своїх дітей, щоб урятувати їх від рабства. Коли її зупинили, вона встигла вбити одну з своїх доньок. «Кохана»,— написала Сет на її могильнім камені. Згодом сини від Сет пішли, Бебі Сегз померла, залишилася тільки Денвер та… дух вбитої дівчинки. І от одного дня з’являється Пол Ді, чоловік закоханий у Сет ще з часів проживання у «Милому Домі»…
Із власне сюжетом закінчую, починаю ділитися емоціями щодо сюжету. Я палка шанувальниця романів з майстерно прописаними сюжетними лініями. У Моріссон бездоганно прописані усі сюжетні лінії: і Сет, і Пола Ді, і Бебі Сагз, і Коханої, і Денвер. До речі, історія Денвер вразила мене найбільше, один із найсильніших моментів у романі. Другий вражаючий момент — почуття, якими авторка наповнила свій роман. Опис дитячої злоби, яка оселилася у будинку №124 й руйнувала життя сім’ї Сет. А як Моріссон пише про сум: «Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах». Хіба не вражає?! Страх, ненависть, кохання, надія… Почуття — такі ж діючі особи роману, як і люди.
Щодо людей. Сет. Сильна, вольова жінка, яка так мріє про свободу, що заради неї зважується на вбивство власних дітей. Кохання до загиблої дочки, густе, важке, руйнівне, з почуттям провини, поступово знищує її. Пол Ді. Чоловік, який прагне свободи (його розповідь про півня: «Він здавався таким… вільним. Кращим за мене. Сильнішим, витривалішим. Сучий син навіть із яєчної шкаралупи самотужки вилізти не зміг, але він був королем, а я…») та дарує надію («Ми з тобою маємо більше вчорашнього, ніж будь-хто інший. Нам потрібне якесь завтра»). Прагнення до свободи однаково значуще і для неї, і для нього, і для письменниці. Денвер. Маленька залякана дівчина прагне доодержати кохання, якого була позбавлена у дитинстві. І чекає на людину, яка запалить світло всередині неї.
І на останок, я в захваті від мови, якою написаний роман! При врученні Тоні Мріссон Нобелівської премії професор Гарварду Генрі Луіс Гейтс сказав: «Найбільш характерним досягненням її творчості є те, що містичним чином вона створила свою унікальну форму словесної образності».
Як на мене, Тоні Моріссон створила шедевр. Але це вирішуйте самі.
