#він - Андрій Клочаник
Так сталося, що на протязі свого вже не дуже короткого життя я побував в багатьох містах України і не тільки, але ніколи шляхи не заводили мене на Схід нашої країни (…хоча ні Харків це також Схід…але зараз не про це…), а саме в Донецьк і Луганськ, як до речі і в Криму я ніколи не був,…не встиг…тому дуже хочу побувати і там і там, але не зараз, трохи пізніше, коли все буде не так як, зокрема, в книзі Володимира Рафєєнка «Довгота днів»…
Про цього автора, зізнаюся одразу, ніколи і нічого не чув,…прийшлося, як завжди, шукати інформацію, а її виявилося не так і багато, в основному на російських сайтах і вся датована вже тепер здається дуже далеким 2013 роком, ще до всіх цих подій на Сході, ще до тієї межі, яка тепер багатьох нас розділяє на «до» і «після»…але не сьогодні не про це…отже Володимир Рафєєнко – український (…підкреслюю це слово, до речі як робить це завжди і сам письменник, навіть в інтерв’ю російській газеті, яке правда було опубліковане все того самого 2013 року, коли він отримав «Русскую премию» за свій роман «Демон Декарта»…) письменник, який пише російською мовою, який мало відомий навіть в рідних донецьких краях, але він ніколи, здавалося, і не потребував цього, завжди публікувався в малотиражних журналах, випускав свої книги віршів і прози в маловідомих видавництвах (до речі їх не так і мало..),…письменник, який в липні 2014 року переїхав в Київ і тепер живе там…ось тут хотілося щось написати про захист «русского языка» и «своей религии», з якої все і почалося там на Сході, і що обговорюють навіть герої роману, але не буду…краще напишу пару слів про саму книгу…
Отже міська балада від, цього разу вже внутрішнього емігранта, Володимира Рафєєнка, про що цей роман, який складається ніби з двох частин, одна – це безпосередньо сам роман, як грунт для подій, які відбуваються, такої собі казки-страшилки, і друга – коротенькі новели, написані одним із героїв основної оповіді, таким собі Колею Вересаєвим, хіміком-масажистом (цікаве, як на мене, поєднання), новели, які виглядають більш натуралістично чим все що може статися…? Ця книга, звичайно, в деякій мірі, про війну, яка стосується кожного, але не це головне, головне те, що вона про нас всіх разом, українців, які живуть в цій країні, і нехай одні з нас залишилися, по різних причинах «там», а інші живуть «тут»…це не важливо, і як пише сам автор: «…тому що, в першу чергу, - роман про Україну в цілому. Про національні і культурні виклики сучасності. Про пристрасті життя і необхідність помирати. Про щастя бути людиною. Про тугу за Батьківщиною…» Це роман, події якого відбуваються у гіпотетичному місті Z, але чомусь, навіть не буваючи там, ми всі впізнаємо в ньому український Донецьк, про метафізичні і метафоричні перетворення, які відбуваються з самим містом і з його мешканцями:
Сократом Іванович Гредісом, литовцем, який не був ніколи в Литві, колишнім професором, викладачем філософії, а нині банщиком «П’ятого Риму», вже вище згадуваним хіміком-масажистом Колею Вересаєвим, Лізою Елеонорою, божевільною (але це божевілля таке відносне, як і все в місті Z) дівчиною, як своїми малюнками передбачає майбутнє, Василем Яковичем Гіркавим, міністром невідомо чого, невідомо для чого створеному міністерстві, Олексієм Маршаком, одночасно журналістом «Лайф енд кайф» і довіреною особою ПХ (Прекрасного Хозяина), невже Вам нічого не нагадує ця абревіатура..?)…і там ще є багато таких впізнаних і таких знайомих персонажів…а ще привиди Рози Люксембург, Емі Вайнхауз, металеві козаки-характерники, люльки, які розмовляють, «георгієвські жуки» розміром з теля і все інше, ось так живе тепер цей впізнаваний фантасмагоричний Z, і щоб все це змінити потрібно зовсім небагато, всього на всього знайти в Києві статуетку Генаші, такого собі слона, але обов’язково в вишиванці, і відібрати томик «Кобзаря» у безхатченка на Подолі (про цього безхатченка взагалі окрема історія, але не буду про неї, читайте самі…)…але це вдасться це зробити…?....коли в Києві править своноголовий Дракон…?!...в якому, коли він іде по Хрещатику, ми всі безпомилково впізнаємо….кого…?....ось тут зупинюся….)
Просто давайте запам’ятаємо одне, що Україна – це не території, а люди, які на них живуть, і будемо робити все для того, щоб ці люди просто жили…
Щиро Ваш…Андрій К.!....простий читач Донбасу….
#вона - Алла Комарова
Считается, что в бурные на события времена, в годы на стыке эпох и в период войны легче всего пишется поэзия. Она быстрая, острая и позволяет оперативно отреагировать на смену парадигмы, улавливая малейшие изменения в эфире.
Наша сегодняшняя война с поехавшей на почве имперства Россией длится уже три года и ни один, даже самый прозорливый оракул не отважится предсказать ее окончание в ближайший хотя бы год. Три года. Достаточный ли срок, чтобы на книжном рынке появилась сильная проза? Продуманная, выпестованная, прочувствованная с потом и кровью, ироничная и захватывающая, способная остановить этот бесконечный бег на месте и заставить задуматься. Немного фантастическая, но в то же время бьющая в самые центры болевых точек, хотя, казалось бы: за все эти долгие страшные годы ты уже насмотрелся столько репортажей и начитался столько документалок, что пронять твою огрубевшую донельзя душу каким-то полуфантастическим романом будет задачей посложнее теоремы Ферма, или над чем там сейчас бьются лучшие математические умы современности. Ты тщательно выстроил вокруг себя такой крепости ментальный забор с единственной узкой бойницей, через которую брызжет исключительно четко вымерянная ненависть, что пробить его тоненьким томиком полусказки-полуреальности кажется задачей невыполнимой. Однако автор попытался. И у него практически получилось.
В какой-то момент вам покажется, что автор пытается вызвать у читателей сочувствие к предателям, и где-то вы будете даже правы, и может даже захочется выкинуть паскудную книжонку – вот только песен о «гражданской войне» на востоке Украины мне не хватало в литературной форме. Но потом в книге найдется еще один слой, а потом еще, и вот уже дочитываешь до вставок-новелл, и хвалишь сам себя, что не бросил, поддавшись импульсу, а с наслаждением дочитываешь, и с привычным для хорошей книги разочарованием от скорого окончания перелистываешь последнюю страницу.
Очень необычная, сильная и своевременная книга. Одна из тех, которые хочется рекомендовать знакомым, особенно тем, кто любит парить над схваткой и красиво сверху осуждать противостояние, рассказывая о гуманизме и всепрощении.
