Українське патріотичне фентезі: Леонід Кононович

Українське патріотичне фентезі: Леонід Кононович
Леонід Кононович – автор, якого нелегко рецензувати. Його прозу хочеться безкінечно цитувати і, звісно, читати, читати. Читати повільно, аби книга якомога довше не закінчувалась. І найновіший твір письменника «Чигиринський сотник», що трапився мені під час пошуків якісних зразків українського патріотичного фентезі, є річчю потужною, знаковою та, схоже, таки вельми недооціненою в нашому сучасному літпроцесі, заполоненому перекладами. Цей об'ємний історичний роман суттєво різниться від гостросюжетних, фахово скроєних детективів автора (саме Леонід Кононович має неофіційне звання «батька українського детективу») й уже культової філософсько-екзистенційної драми «Тема для медитації», котрою не захопився хіба той, хто її не читав. Та якщо «Тема для медитації» оповідає про події минулого століття (Голодомор, колективізація, радянські репресії), то в «Чигиринському сотнику» масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскравий образ українського… ні, не героя, а того, кому ще належить подорослішати, змужніти і, можливо, зробитися національним книжковим героєм, чиїми пригодами буде захоплюватись не одне покоління обраних – себто, читачів українською. Роман складається з трьох частин – утім, тут немає класичного «зав'язка-кульмінація-розв'язка», тож наспойлерити переказуванням сюжету ледве чи вдасться. І ось ця вервечка захопливих пригод головних героїв – просто знахідка для динамічного «вертикального» серіалу, котрий, за умови його достойної реалізації, залишив би далеко позаду розрекламованих на весь світ гаррі поттерів, бетменів-суперменів та псевдоісторичні баталії з ігрищ престолів Дж. Мартіна. І це не безпідставна данина патріотизму, роман українського письменника наразі є направду унікальним за змістово-міфологічним, психологічно-емоційним та сюжетно-стилістичним наповненням у порівнянні із заїждженими закордонними історіями про одне й те саме. Зрештою, якою є місія більшості голлівудських героїв? Щонайменше, врятувати світ. Тут маємо нагоду відпочити від уселенського пафосу – українські герої рятують Україну. У центрі подій – дев'ятирічний «малий козак» Михась та його січовий батько характерник Обух, що мандрують українською землею, долаючи нечисту силу та людей із нечистими запроданими душами. Михась – незвичайний хлопець, вже сама його поява на світ оповита таємничими подіями, і саме йому дістається могутній прадавній оберіг, повернення котрого в Україну означає початок буремних часів: «Отсю ляльку створив колись Батько Троян на Заруб-горі… Взивають її Троянів Ключ, бо ним Господь воскресив білий світ, коли клятий Триглав усю землю на попіл обернув. У давніх пророцтвах мовиться, що приходитиме сей знак в Україну, коли над нею лихо зависне. Як з’явиться він, то весь світ зміниться…». І Михась не дасть читачеві занудьгувати – він мастак потрапляти в чудернацькі оказії і не менш спритно з них вибиратися. Які б пригоди не спіткали малого, він завжди в доброму гуморі, вміє слухати і чути, вміє співчувати. І що не менш важливо – він уміє захищатися (риса дещо екзотична, як на українських книжкових героїв). Тож, схоже, Троянів ключ обрав «правильні» руки, з котрих його не вирвати усій нечисті, разом узятій. Та й представники темних потойбічних сил не є в Кононовича абсолютним злом, як змалював би їх менш досвідчений письменник, тут чорти смішні й потішні, бо дурні: «Плигають по камінню, пірнають у чорториях та дражняться, язики висолоплюючи і дулі сукаючи». Кумедним та вельми впізнавано-пізнавальним є й епізод із шабашем на Лисій горі: «…—Від імени чортячого бюра виголошую тобі подяку, товаришко. — Із занесенням до особової справи? — питає відьма. — Із занесенням! — каже чортяка.» Звучить відлунням «Теми для медитації», правда ж? Ще одна важлива риса «Чигиринського сотника», котра єднає його з «Темою для медитації», це правдиві тексти знахарських замовлянь, котрими наші предки проганяли недуги з людського тіла. Леонід Кононович збирав їх упродовж довгих років, тож маємо нагоду в його романах ознайомитися зі справдешньою українською магією. Не менш цікавою є й картина світобудови та ієрархія прадавніх українських богів: «Як заснувався світ, то народила Пречиста Лада од духа божого дітей... Перші були дочки її Жива та Леля. Завжди вони при ній перебувають і стережуть разом з нею Білий Світ од напасти. Потім уродила вона Юра, котрий переміг Змія, і Тура, заступника всіх козаків та лицарів. Ще прозивають його Тором, бо носить він величезний келеп і вбиває ним нечисту силу. Далі уродила вона Дану, що дала початок усім річкам та озерам на землі. Як завелися люде на світі, то Ладу і Дажбога почали називати вони Біґами, себто Великими, а Живу, Лелю, Дану і Юра з Туром прозивають Дивами, себто меншими, бо меншу силу вони мають. Дивами взивають і Нею з Триглавом, бо хоч і була Нея ще з передвіку, а Чорнобог разом із Дажбогом уродився, але чинять вони зло, того і силу свою згубили. Біґи владають над небом і землею, а живуть у Вирії, де ні смерти, ні лиха немає. В Господа нашого семеро імен: Дажбог, Троян, Велес, Милобіґ, Стрибог та Коштруб. Сьоме наймення його вголос не вимовляється. Знали його колись волгви та бісуркани, а зараз уже не пам’ятає ніхто...». Як на мене, це набагато цікавіше, ніж давньогрецька міфологія, котру ми пам’ятаємо зі шкільних років. А ось і життєва мудрість та філософія характерника Обуха, коли він дає відповіді на численні запитання малого Михася: «— Дивно мені, — каже Михась, коли зайшли вони в лимарські ряди, — що козаки з бусурманами братаються… Татаре да турки сала не їдять і горілки не п’ють, а се ж гріх великий! — То й що з того… — каже характерник. — Бог один на небі — хоч Христос, хоч Магомет! А в нас він прозивається Батько Троян, творець землі та неба, що створив небо і землю.  Головне, вірити в Господа... — Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Михась. Обух і головою похитав. — Ох, трапляються й такі, ще й немало... Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, й ті, — а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар». Утім, не одними татарами, як то мовиться. Навдивовижу цікавими у книжці є епізоди про заснування Києва, вихрещення Русі та проекція цих подій на вже відоме далеке майбутнє, що наразі стало нашою минувшиною: «Глянув Михась та й бачить: неподалік од Десятинної церкви стоять колом дев’ять каменів, укопаних у землю. — А отсе що? — А се, — каже характерник, — найсвятіше місце було у Києві… Був се храм Троянів, а он там на кручі стояли образи́ усіх біґів та дивів — і Дажбога, і Матінки Лади, і Тура, і Юра Святого, і Дани, й Лелі з Живою. Горів тут огонь удень і вночі, й на сьому місці приносили в жертву Дажбогові воїнів, які потрапляли у бран… Як захтів князь Ладимир взяти собі за жінку ромейську князівну, то ромеї йому й кажуть: „Ото зречися Господа свого Трояна й Матери Божої Лади, то й оддамо тобі дівку… А не зречешся, то дулю тобі під носа”! Князь подумав, подумав да й свиснув на своїх пахолків. Поваляли вони тоді образи усіх біґів та дивів, а киян у Почайні охрестили силоміць… — А як же воно так могло статися, що князь український правдиву віру зрадив? — питає малий козак. — А шереметом був князь Ладимир по матері… от кров тая проклята і далася взнаки! Наварив він нам гіркої, що й досі не можемо до дна випити…             … Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець… (за більшовицької окупації Европейська площа звалася площею Лєнінського Комсомолу. Біля неї стояв музей Лєніна (вождь такий був колись)прим. автора). Спонукає до роздумів, чи не так? Попри серйозність теми й моторошну «дорослу» обкладинку цю книгу можна сміливо пропонувати для читання дітям середнього й старшого шкільного віку. Адже головний герой – дитина, відтак довколишній світ змальовано очима хай мудрої не за літами, але дитини – та й на сторінках книги немає брутальної нецензурщини (українська автентична лайка колоритна, милозвучна і цілком цензурна), відвертої тілесності (Михась щиро вірить, що дітей знаходять у капусті, аж доки йому жартома не підказують, що їх, виявляється… приносять лелеки) чи надміру фізичної жорстокості (автор напрочуд тонко відчуває, де і як саме слід зупинитися у розгортанні батальних сцен тощо). Просто українська магія на правдивому історичному тлі та мужній харизматичний герой з маленькими дивацтвами і великим серцем. І, звісно… продовження. Не знаю, як собі запланував автор, та, як на мене, це саме та історія, якій затісно в одній-єдиній, хай і такій об'ємній книжці, вона має розвиватися й зростати разом із головним героєм… хоча б до обсягу трилогії. Не берусь казати за інших читачів, але мені хочеться вірити, що досі «часом ходить Дажбог по землі, та вже не простим чоловіком, а в ріжній подобизні… обертається він змієм, конем та соколом, а ще зайцем, щукою та буслом…», а Коштрубове свастя (як автентично український символ) заступить нашу землю від теперішнього й майбутнього зла.   Вікторія Гранецька Джерело: http://granetska.net.ua/majsternya/ukrainske-patriotichne-fentezi-leonid-kononovich.html