На тлі урбаністичних пейзажів: п’ять українських романів про місто

Уже в «Гільгамеші» є опис міста, і можна прослідкувати протиставлене світосприйняття городянина і не-городянина. Що вже казати про наші часи, коли розумники впевнено говорять про урбаністичну культурну свідомість. Місто –  не тільки просторова організація, а й середовище – особливий спосіб соціальних зв’язків. Великі міста – це місця невипадкових зустрічей. Кажуть, що урбаністична свідомість знеособлює. У пошуку відповідей на питання «Хто я?» велике місто – не найкращий порадник. Масове виробництво і споживання типових речей, добровільна соціальна ізоляція мешканців мегаполісів, специфіка непарної «міської родини» – вони підривають сталість ідентичності. Місто – першочергово штука утилітарна. А як щодо міста-на-папері? Місто як об’єкт естетичного переживання. А ще: місто як суб’єкт естетичної дії. Зрештою, чи не найглибша книжка про «інтимність урбаністики» зветься «Невидимі міста» (Італо Кальвіно написав), і то не випадкового. Українська проза не так давно почала міркувати про місто (як тільки її автори виїхали остаточно з села). Але способів зробити міста «видимими» у нас вже напрацьовано немало.

Андрій Клімов, Світлана Клімова, «Моя божевільна» (Фабула)

Харків. Від 1929-го до 1937-го плюс кінець 2010-х

Відомий радянський письменник із туманним минулим у Громадянській війні Петро Хорунжий одружений із роковою жінкою Тамарою і крутить нелегітимний роман із падчеркою Олесею. Одного дня за доносом Тамари арештовують його друга Павла. Петро, який має всі шанси стати наступним, залишає передсмертну записку про пекло-в-душі і стріляється в номері відомчого готелю. (Здалося щось знайомим? Якщо роман Клімових і має за основу біографію Хвильового, то суто «за мотивами»). Надалі таємниці та викриття політичного і культурного бомонду першої столиці сходитимуть лавинами. А в центрі подій – дві юні жінки: та сама пасербиця Леся і «наркомівська дружина» Юлія.

Сюжетно історичний роман – достовірність тут суто художня, а опис історичних подій рефлексує сьогодення. Історія тут – ексцес: війна, революція, терор.

«Діди», які всі ці біди пережили, на сторінках «Божевільної» повільно повертаються до життя. Богатирі – вони або не виправдали своєї сили, або розтратили її. Тепер їхнім нащадкам доведеться бути настільки слабкими і переляканими, якими не були предки. Для компенсації, так би мовити. І то непрямим нащадкам, бо і Леся – некровна родичка, але пряма спадкоємниця Петра: хороша романна метафора. Технічно ж – це такий собі криптоісторичний роман: тут є відчутний фантастичний елемент з «майбутнього», котрий впливає на «минуле». Окрім 33-го тут ще й 37-й, котрий Петрові примарився 1929-го, а навіяв ці жахливі прозріння «посланець» десь із кінця 2010-х, часів всесвітнього голоду і планетарної епідемії. Петро ті одкровення (в Іоанно-Богословському значенні) позаписував і заповів Лесі. Нашарування часових пластів у «Божевільній» непретензійне, майже. І відбувається це за рахунок детальної картографії історичного Харкова. Без драматично-авантюрної історії будинку «Слово» («С-крематорію») природно не обійшлося. Саме так: час формується за рахунок простору. Зрештою, само місто Клімових стає аналогом їхнього оповідування. Є в романі один момент, наприклад. Це перша зустріч гостя-з-майбутнього з Хорунжим. Переляканий намагається втікати від власної галюцинації: і тут на типову для «Божевільної» детальну прохідку Харковом 30-х (названі вулиці, маршрути трамваїв тощо) накладаються згадки – тепер ця вулиця зветься так, а згодом той трамвай ходитиме туди. Часові шари вступили в взаємодію, їхня хімічна реакція модифікувала простір. Власне, це і є роман про детермінованість події та історичну відповідальність. Автор огляду - літературна критикиня Ганна Улюра Повну версію огляду читайте за посиланням https://goo.gl/GxB4to