Володимир В’ятрович, український історик, політик та письменник, поділився з нами своїми спогадами про початок війни та розказав, як прийшла ідея написати книгу, як відбувалася робота і які моменти в книзі найважливіші.
Від самого початку повномасштабного вторгнення ви перебували у лавах захисників, приймали важливі рішення, вели соціальні мережі, спілкувались із журналістами та виконували свій громадянський обов’язок. У який саме момент з’явилась ідея написання цієї книжки і коли ви перейшли до реалізації задуму?
24 лютого я як мільйони українців прокинувся від вибухів. Моя сім’я поїхала до Львова, я до Києва. Тут спершу взяв участь у засіданні парламенту де, оголосили воєнний стан. Потім скористався можливістю отримати автомат і долучився до обронців Києва у лавах 206 батальйону тероборони. Разом з тим розумів, що можу бути корисним в цій війні не лише цим. Мій фах історика давав можливість краще зрозуміти те, що відбувається довкола. Тому я почав писати, пояснюючи читачам сьогодення крізь призму минулого. Спершу це були тексти для Фейсбуку, потім почав робити короткі відео для Ютюб. Це був мій маленький інформаційний фронт. За кілька місяців назбиралося багато матеріалу, який вирішив видати у більш звичному для мене форматі — книги. Видавця обрав не випадково. Соціальні мережі для мене були не лише інструментом донесення інформації, вони допомагали підтримувати контакт з друзями з якими розлучила війна. Перші кілька тижнів я не виїздив нікуди з Києва, адже ми очікували нападу чи оточення столиці. В схожих ситуаціях опинилися мої друзі з інших міст — Чернігова, Херсона, Харкова. «Як ти?» — питання яке задавав їм із завмиранням очікуючи на відповідь. Катерина Новак одна з тих відповідей, якої очікував з особливим острахом. Вона залишилася в Харкові, який нещадно бомбардували росіяни. З нею ми познайомилися готуючи до друку мою книгу «Історія з грифом «секретно». Тому в Інтернет-розмовах після 24 лютого, аби відволіктися від воєнних реалій ми часто мріяли, що будемо видавати після війни. Вона досі не скінчилася, але ми вирішили всеодно підготувати і опублікувати нову книгу. Я гордий з того що вона побачила світ саме в нескореному Харкові у чудовому видавництві «Фабула»
У своїй книжці ви пишете про те, що війна, яку сьогодні веде країна-агресор триває майже сто років. Мало хто з пересічних громадян міг повірити в те, що сусідня країна-агресор зараз розпочне криваву війну. Як гадаєте, чи може сліпа віра багатьох українців в те, що сучасне цивілізоване людство геть інакше, бути причиною того, що більшості громадян бракує історичних знань? І чому?
Українцям справді бракує історичних знань, тому що ті, хто позбавили нас свободи сотні років тому, позбавляли нас і права на власні погляди на наше минуле. Нашу історію нещадно переписували на догоду окупантам. Вони зробили так, що пам’ятати справжнє минуле, розповідати його своїм дітям було небезпечно. Тому ми забували, втрачали навіть вміння пам‘ятати. Росія вповні скористалася цим, зокрема і в цій війні. Саме тому, що українці не знали своєї історії для них цілковитою несподіванкою стала російська агресія, саме тому вони не очікували від російських солдат таких страшних злочинів. Хоча все це повторення того, що Росія уже неодноразово робила на нашій землі.
Що саме для вас означає бути істориком у такі непрості часи і яким він має бути?
Жити в такий бурхливий час для історика — надзвичайна нагода зрозуміти як назрівають та відбуваються колосальні зміни у суспільстві. Опинившись у вирі історії, намагатися розгледіти таємні коліщатка, що змушують її рухатися саме в такому напрямку, саме таким темпом. Жити в такий час для українського історика це щей нагода побачити на власні очі те через, що проходили наші предки. Тому я намагався в ці дні пояснити своїм землякам те, що вони бачать через те, що пережили наші предки. Намагався спонукати їх фіксувати побачене та пережите, аби залишити ці унікальні пережиття нашим нащадкам, як нашу історію, наш досвід, який буде корисним для них, щоб не повторювати наших помилок.
Який ваш улюблений розділ книжки і чому?
Напевно це нарис «Чому Україна програла сто років тому і чому зможе перемогти нині». Тому, що він про помилки наших предків, які призвели до поразки. Аналіз саме таких важких сторінок нашого минулого, дає можливість уникнути їх повторення у майбутньому. Їх переосмислення дає найцінніший історичний досвід для нас як спільноти.
Які основні історичні оманливі уявлення і міфи ви оспорюєте у книжці?
Напевно найкращою відповіддю на ваше питання буде теза з книги, яку я спеціальну виніс на зворот обкладинки «Історія України та Росії — історія протистояння, а не братерства».
Що найбільш важливого хотіли донести своєю книгою до читачів як історик і як письменник та чому варто прочитати вашу нову книгу?
Із сторінок цієї книги ви почуєте розповідь про війну, яка відбувається на ваших очах, але почалася задовго до вашого народження. Це наша столітня війна, яка розгорілася відразу після перших спроб українців створити свою незалежну державу ще в 1917 році. Один з учасників цієї війни російський імперіалізм воював під різними прапорами (триколором чи червоними), ідеологіями (комуністичною, рашистською), залишаючи незмінною мету — знищення всього українського. Розуміння того, що ця війна почалася не 24 лютого 2022 і навіть не в 2014, а майже на сто років раніше важливе, бо робить нас сильнішими. Викриває ті самі злочинні методи, які використовує проти нас Росія. Показує що ми виграЄмо у цій війні, звільняючи поступово свої території та суспільну свідомість, а отже і вИграємо у ній. За нами у цій війні колосальний досвід кількох поколінь героїв і усвідомлення того що ми продовжуємо їх боротьбу робить нас сильнішими нині. Ця книга спроба переповісти цей досвід.
