Сьогоднішня війна стала для українців найбільшою трагедією за роки незалежності. Одне з найважливіших питань, яке потребує рішення, є необхідність створення українського МОССАДу для покарання російських воєнних злочинців. На цю тему ми поговорили із письменником та журналістом, автором роману «Помста», Євгеном Стеблівським.
Що стало основною мотивацією для написання «Помсти»?
Для зачину треба сказати про важливий для розуміння фабули цього роману момент: на жаль, я не встиг дописати рукопис хоча б за пів року до початку великої війни – тоді він міг би мати ефект інформаційної бомби. Адже першу версію роману я закінчив 14 лютого 2022 року – за 10 днів до початку російського вторгнення. І вже 24 лютого я подумав, що він більше не актуальний і майже забув про нього.
Справа в тому, що за кілька років до цього в Україну почали повертатися люди, які втекли разом із Януковичем після перемоги Майдану – і дехто з них почав реальний наступ на українських активістів, ветеранів, волонтерів. Ці процеси підтримали деякі симпатики «руского міра», близькі до владних структур - які проголошували проросійські наративи, встановлювали в своїх маєтках пам'ятники Сталіну й etc. Тобто тут, на півдні України ми всі відчули величезну небезпеку.
І тоді у мене з'явилося запитання: а чому у нас, в Україні, немає організації, аналогічної ізраїльському МОССАД, чи, якщо хочете – ірландській ІРА? Ці хлопці активно діяли якраз, коли мова йшла про пряму загрозу державі. До речі, саме це запитання я колись почув від Максима Чайки – одеського активіста, якого в квітні 2009-го року посеред білого дня зарізали проросійські молодики, майже в самому центрі Одеси. Тож я почав досліджувати тему про український МОССАД - і в мене поволі склався захоплюючий сюжет для роману.
Але потім почалося вторгнення, основні «збірні персонажі» знову втекли з України, і я подумав, що рукопис більше неактуальний. І відклав його в «довгий ящик», продовживши працювати над воєнними романами «Клич індички» і «Лють».
Чи можна вважати роман художнім осмисленням реальних подій, чи це повністю вигадана історія?
Знаєте, я іноді люблю запитати на презентаціях у старшокласників чи студентів: «От як ви думаєте, що саме робить письменник – в найширшому сенсі слова? Ну, що значить поняття: «Писати книгу»? » Цікаво почути від слухачів відповідь. Так от, найчастіше письменник у своїх текстах створює Паралельну реальність. Адже всі ми маємо волю щось вирішувати – і, коли опиняємось на життєвому роздоріжжі, то робимо крок, наприклад, праворуч. А що було б, якби ми повернули ліворуч? Життя пішло б іншим чином – але було б абсолютно реальним. І, якщо ця реальність чуттєво і правдиво описана – тоді читач у неї повірить і прочитає книгу з цікавістю, на одному подиху. Як сказав мій редактор і шанований письменник Андрій Клімов: «Добрий наратив існує не сам по собі, а може впливати на реальність, навіть іще не будучи оприлюдненим».
Так от, про наратив. Після двох років великої війни я раптом зрозумів, що рукопис «Помсти» зовсім не втратив актуальності. Просто в ньому відчутно змістилися акценти. І ті яскраві й динамічні епізоди атентатів, описані ще у 2021-му році, раптом почали збуватися прямо на очах - аж до конкретних географічних назв у Підмосков'ї. От, яскравий приклад - атентат російського пілота в селі Супонєво. Цей нелюд був причетний до ракетного удару по ТЦ «Амстор» у Кремечузі у червні 2022 року, коли загинуло 22 людини – і в листопаді 2024 року його настигла українська помста навіть у невеличкому російському селі, де він сховався. Так от – у розділі «Помсти» так і написано: «Супонєво», хоча рукопис пішов на редагування ще за пів року до того драматичного листопада.
Інколи у мене від таких «вангувань» бувають «мурашки по спині». Так сталося колись із романом «Звенигора» - коли для сюжету мені знадобився загін кубанської кінноти, який пройшов би з боями від Одеси до Холодного Яру – і я його вигадав. А через кілька місяців знайшов у архівах описи реального переходу кубанців отамана Уварова від Одеси до Чигирина у травні 1919-го. Все, що мені залишилось – це змінити у майже зверстаному романі ім'я вигаданого отамана Суботи - на справжнє ім'я Федора Уварова...
Не кажучи вже про підрив начальника Оленівської колонії – це було просто передбачити, знаючи ненависть бійців Азову, які пройшли через полон у цього мерзотника. Та ще десятка інших епізодів – які збулися, тією чи іншою мірою. І навіть обкладинку книги наш «віддалений» дизайнер відчув інтуїтивно – і поставив фото саме «Опеля Фронтери», на якому ми об'їздили фронт, і там є ще моменти, які мене просто вразили.
Ще багато інформації я брав, аналізуючи, з відкритих джерел. А про деякі речі поки що не можна говорити…
У романі йдеться про створення українського аналога Моссаду — що для вас було ключовим у зображенні цієї ідеї: фантастика, реалістичність чи певна стратегічна мрія?
От дивіться. В світовій літературі зафіксовано немало випадків, коли описані в книгах події з часом збуваються. Чи значить це, що письменники володіють якимись паранормальними властивостями? І так і ні. Справа тут не в якійсь магії, чи в «божественному зв’язку з Космосом». Справа в тому, що коли ти перечитуєш для книги сотні джерел інформації, то на безлічі знайдених фактів починаєш розуміти картину того, куди саме рухається ця історія.
Так вийшло, що перші мої великі романи «Генерал» і «Звенигора» – історичні, також про російсько-українські війни. І я звик відпрацьовувати велику кількість документів - архівних, дослідницьких, читати мемуари, спогади очевидців – це може бути 600 - 800 джерел для однієї книги. Тож для написання «Помсти» я, за звичкою, перечитав усю доступну літературу про спецоперації МОССАДу, ІРА, нашої УПА, вивчав методи їхньої роботи, підготовку груп, спостереження і відходи – і це саме та паралельна реальність, про яку ми говорили на початку. Події, які колись відбулися, можуть відбутися знову, і – вони знову відбуваються. Але тепер – на території росії, у спецопераціях української розвідувальної спільноти. Що уявити собі тоді, в 2021-му, було просто неможливо. Коли стався замах на російського пілота в Супонєво - я почав хвилюватися й писати своєму редакторові – чому так довго верстається книга? Адже ще кілька подій, які збудуться – і тоді читач скаже, що автор просто трохи «перебрехав реальність»…
Скорегувавши довоєнний рукопис на сьогодення, я додав до нього описи деяких реальних операцій ГУР, ССО і СБУ, але про більшість із них сьогодні говорити ще не на часі. Думаю – я відповів на Ваше запитання?
Чи є у книзі персонажі, прототипи яких можна знайти в реальному житті?
У романі є дві основні сюжетні лінії: це історія журналіста, який за завданням редакції шукає виходи на організацію Українських республіканських сил. І от цей хлопець їздить з волонтерами на фронт і шукає. І ця лінія сюжету вийшла живою, динамічною і правдивою, адже основана на реальних враженнях – я сам у якості водія весь 2023-й і частину 2024 року допомагав волонтерам переганяти джипи на фронт. Велика Новосілка, Покровськ, Костянтинівка, Краматорськ, Слов'янськ, Ізюм, Херсон, Станіслав, Олександрівка – от описи цих доріг точно не придумані! Тут описані події, і головне – люди великої сили духу і відваги. І це реальні люди, реальні прототипи героїв.
Із подій свідком яких ми стали, особисто мене вразив початок форсування Дніпра нашими морпіхами, початок контрнаступу в районі Великої Новосілки, ракетні удари нашої авіації, ночівлі в розполагах військових біля фронту – а це, в більшості, такі собі хатки за десяток кілометрів від фронту, інколи без опалення в 10-ти градусні морози. Наші хлопці військові – це просто велетні, і я дуже пишаюся тим, що мав змогу їм реально допомагати – а не просто писати книги. Так само було і в 2014-му, коли ми збирали допомогу нашій 28-й бригаді, і в 2018-му - коли їздили в полк «Азов» і до розвідників на лінію фронту в Лебединському – я тоді якраз писав роман «Кіборги».
Врізалися в пам'ять і події кінця червня 2023 року в Краматорську – де ми в ті дні фактично розминулися з письменницею Вікторією Амеліною, яка потім загинула від ракетного удару по кафе «Ріа». А ми буквально за день-два до того зустрічалися з побратимами в іншій кав'ярні неподалік, майже на тій самій вулиці.
Так що без участі в поїздках, звичайно, ця сюжетна лінія не могла бути написана. Ну і, звичайно – волонтери! «Другий фронт», «Рятівники Малібу» інші хлопці й дівчата. Вони просто незвичайні! Я був свідком того, як 31 грудня увечері оголошувався збір коштів на машину для фронту, а вже 2 січня ми забирали її й везли у Слов'янськ. Як вони це роблять – я просто не розумію!
Ну а щодо основної сюжетної лінії – у нас було багато зустрічей у прифронтовій зоні з хлопцями з ССО, розвідниками, бійцями «Азову» - від яких ми почули багато просто вражаючих історій.
Чи сприймаєте ви «Помсту» як заяву — не лише літературну, а й громадянську? Якщо так, то в чому її головний меседж?
Я завжди намагаюся писати про наші перемоги. Про силу українського духу. Не випадково на першому розвороті роману є епіграф Горліс-Горського: «…Ця війна перетворить лінивого українського вола в хижого звіра – який… побачивши, що хтось простягає до нього лапу – не оборонятиметься, а сам нападатиме». Підтвердження цих слів я й бачив власними очима на фронті.
Не ми цю війну почали. Я намагаюся писати книги так, щоб людина, яка їх прочитає – відчула себе причетною до великої нації. Побачила, що нам у цьому русі допомагає, а що дуже шкодить. Наші предки жили на цій землі й будували справжні міста, ще за часів Трипілля, відбивалися від навал. Пращури мали силу втримувати цю землю не одну тисячу років - і мечем і хитрістю, союзами з іншими племенами.
Сюди приходили кіммерійці, готи і гуни, монголи, литовці й поляки, німці, французи, росіяни - і всі вони з часом розчинялися в присмерку історії. Ви знаєте, наприклад, що «цибуля» - це литовське слово? А географічні назви річечок і поселень, прізвищ, прізвиськ, і навіть лайка в Україні, на кшталт: «Чмир», «Чмирівка» - це півтора тисячолітня готська спадщина? Колись вона звучала, як «кхмер» («гот»). Але готи й литовці пішли, залишивши після себе декілька назв, а ми - залишилися. Факт залишається фактом – ми цю землю втримали. Тому що ми сильні.
Я хочу щоби кожен, хто прочитає будь-яку мою книгу – немов би відпив ковток води зі свіжого джерела, набрався сили з історії. Ви читали стратегію Юрія Липи «Призначення України»? Він писав про українські первні, про символи. Про вічний, об’єднуючий символ Києва - міста на схилах - якому більше, ніж 1500 років. Про Дніпро, який разом із притоками утворює на карті форму величезного Дуба, на теренах якого завжди жили наші предки. Про українські стратегічні задачі, які прекрасно розуміла наша військова еліта ще за часів Хмеля. Як пише Липа - росіяни допомогли нам вирішити три великі задачі: захист від потужної Туреччини, з якою ми самі тоді б не впоралися, зменшення впливу Речі Посполитої, колонізацію Причорномор'я. А коли всі ці справи були, зрештою, виконані – то в Україні почався рух на відділення від імперії – спочатку культурний, а в 1917 – 1925 р.р. – і збройний. І ці спроби потім повторювалися і на початку 1930-тих, і з 1941 по 1956 р.р., і в 1991-му. Тобто через кожні 20-30 років. Ми повністю використали росіян, і тепер у наших руках – остаточне відділення, яке століття тому передбачив ще Юрій Липа. От знову - письменник передбачив. Тому, що аналізував факти!
То ж нехай мої романи прочитають ті, хто трохи підупав духом, хто «стомився від війни». Підживіть свою віру, розправте плечі! Ми – сини і доньки великого народу. Нас можна вбити поодинці, але перемогти всіх разом – ніколи! До речі, і Юрія Горліс-Горського і Юрія Липу звіряче вбили росіяни наприкінці 1940-х саме за те, що вони були українськими письменниками. Так само, як і нашого Володимира Вакуленка у 2022-му. Як бачите – москалі у всі часи це робили. Я добре знаю історію, вивчав архіви, тож у мене щодо цього кровожерного «братского народа» ніколи не було ні найменших ілюзій. І той, хто прочитає мої книги – зрозуміє чому саме.
І ще я думаю, що роман захочуть прочитати люди, які втратили у війні своїх близьких. Відчуття помсти – це також мотивація до спротиву. Тим більше, що частина описаних у цій книзі подій – вже збувається…
А щодо «Помсти»… От на перших сторінках є ще епіграф із «Звенигори»: «Ця книга – про козацький дух, що спить у кожному з нас. Спить лельом – аж поки не проснеться. А тоді нікому мало не здасться!».
Думаю – росіяни це пророцтво вже відчули на власній шкурі.
