Після виходу нової книги Віри Валлє «Свобода та її вороги» ми вирішили, що треба обов’язково знову поспілкуватися з авторкою та розпитати, як виникла ідея створення книги та яким був процес написання.
Що спонукало вас написати цю книжку і як виникла ідея її створення?
До написання книги мене спонукали події 24 лютого - початок гострої фази війни, а також розуміння, що нічого не відбувається просто так. Мені захотілося написати про передумови нападу Росії на Україну та пояснити читачеві, що вороги нашої свободи - всередині нас. У перший день широкомасштабного вторгнення я усвідомила, що проблеми, досліджувані мною раніше (зокрема, у книгах «Жага свободи» і «Корупція: роздуми після Майдану) мають вкотре бути висвітлені у контексті нових подій. Так, прямуючи автівкою до Франції, десь неподалік Відня, я задумала цю книгу й одразу дала їй назву - «Свобода та її вороги. Нотатки під час війни».
Чи змінювалось протягом цього часу ваше ставлення до тих подій, які ви описували у книзі?
Ні, ставлення не змінювалося. Під час написання книги я розуміла, що війна, яка розпочалася у 2014 році й розгорнулася наповну в 2022-му, надовго. І проблеми українського суспільства, що привели нас туди, де ми знаходимося сьогодні, існували не одне десятиліття. Тому припускаю, що моя оцінка суспільних процесів ще довго залишатиметься незмінною (хоч як би я не хотіла помилятися).
Чи допомогла письменницька творчість якимось чином пережити складні часи?
Звичайно. Процес творіння книги завжди допомагає мені долати відчай. Книги пишуться саме у складні часи. Коли все добре, наступає творча криза. Я важко переживала не лише події війни, а й розлуку з Україною, на яку я наважилася, аби евакуювати дітей у Францію. Книга допомогла впоратися зі страхом і болем.
Ви написали цю книжку у перші місяці війни, письменництво займало увесь ваш вільний час?
Ні, як мама двох дітей навряд чи я могла б дозволити собі таку розкіш. Я настільки була вражена подіями тих днів, що писалося напрочуд легко і швидко. Можна сказати, що книга народилася на одному подиху. Вона є моїм найоперативнішим і найспонтаннішим творінням.
Що було найскладнішим у написанні цієї книжки?
Найскладніше, мабуть, було наважитися (хоч і в епізодах) писати про події в Бучі, Ірпені, Маріуполі. Переживання звірств, скоєних там росіянами, ще й досі є свіжими, не до кінця усвідомленими. Я ж писала про них у розпал всіх тих подій - саме у час, коли ми щодня жахалися моторошним знахідкам, які після себе залишали окупанти. По-перше, було усвідомлення, що реакція суспільства навіть на саму згадку про ці події може бути гострою (адже безпосередньо я не була очевидцем тих жахів). По-друге, емоційно складно пропускати крізь себе такі речі. Разом з тим, я дозволила собі поділитися своїми емоціями з читачем. Саме ті відчуття (нехай ще свіжі й певною мірою спонтанні) - від першої злості до нестерпного болю за Україну - мені хотілося закарбувати у книзі.
Які особистісні уроки ви винесли за часи війни?
Що найважливіше у цьому світі - це любов, і що немає сили, яка може її здолати. Що все треба робити вчасно і не відкладати «на потім». Що потрібно прагнути щастя і бути щасливим навіть тоді, коли, здавалося б, навколо - лише темрява, холод і біль.
На що у цій книжці читачам слід звернути особливу увагу?
Мені б хотілося, аби читаючи цю книгу, кожен був щирим із собою і, проаналізувавши власну поведінку, дав собі слово завжди і за будь-яких обставин бути гідним своєї країни. А це означає: брати активну участь в управлінні справами держави, розділяти відповідальність за свої вчинки і не здавати гроші на штори в школах наших дітей.
Як торкатися болючих тем у книжці та не вкладати свої емоції?
Не знаю. Таке питання переді мною ніколи не стояло. Я не бачу причин уникати переживання емоцій або соромитися їх. Я вважаю, що всі хороші книжки написані з емоціями (за винятком хіба що Конституції України). До речі, саме про важливість емоцій я написала окрему книгу, яка побачила світ цьогоріч - «У пошуках Людини. Homo emoticus”. Але це зовсім інша історія.
Дякуємо Вірі за розмову! Наближаємо перемогу!
