Інтерв’ю з автором. Джон Ірвінг

Інтерв’ю з автором. Джон Ірвінг
Майстер психологічної прози, блискучий сценарист, сучасний класик, а також володар престижної премії «Оскар». І це не кажучи про численні письменницькі нагороди та премії!             Джону Ірвінгу 76 років, і його життя неймовірно насичене! Його твори приваблюють насамперед своїми сюжетами, а також яскравими персонажами і «страшним» гумором. До того ж, романа Ірвінга вважають автобіографічними, і в цьому є частка правди.             До вашої уваги – розмова з Джоном Вінслоу Ірвінгом про творчість, вподобання і, звісно ж, про найвідоміший роман  письменника Until I Find You, адже саме його 2018 року ми видали українською.   Вітаю! Пропоную розпочати нашу бесіду з Вашої особливості у письменництві. Безліч письменників наголошують на тому, що на початку роботи та навіть у середині процесу вони часто не знають, чим закінчиться їхній твір. Тобто вони проживають сюжет разом з героями і разом з ними приходять до фіналу. Ви ж вирізняєтеся, адже починаєте написання роману з розв’язки, з останнього речення, і пишете твір, так би мовити, у зворотному напрямку. Чим викликано такий прийом і як ви уявляєте сюжет, коли вже знаєте про його фінал? 52444262_2069629676456920_4067939997657858048_n – Під час написання своїх перших п’яти романів (в тому числі і «Готеля “Нью-Гемпшир”» (The Hotel New Hampshire)), я зрозумів, що неначе бачу чи то пак передбачаю закінчення твору ще до того, як усвідомлю початок. Я не вважав, що це можна назвати методом, і мені здавалося, що все з часом зміниться, й одного дня я почну писати з початку. В моєму четвертому романі «Світ очима Ґарпа» (The World According to Garp), я навіть (деякий час) думав, що перше речення, що я написав – «У світі очима Ґарпа ми всі перебуваємо на термінальній стадії хвороби» – стане першим у цій книзі. Але речення все відсувалося і відсувалося, і нарешті стало останнім. У шостому романі «Правила виноробів» (The Cider House Rules) я вже припинив опиратися цьому інстинкту. Я змирився з тим, що, як мені здавалося, бачив наслідки історії ще до того, як розгледіти її початок. В першу чергу я бачу, ЩО ДЕЩО ВЖЕ ТРАПИЛОСЬ. Ось звідти я і відшукую зворотний шлях до рядка, звідки читач має почати історію – історію, яку я вже знаю. Це не релігія. Спершу я пишу останнє речення, останній абзац і, зазвичай, більшу частину останнього розділу. Але якщо під час написання роману я колись побачу КРАЩЕ закінчення, ніж спершу уявляв, то без вагань скористаюся ним. Просто такого ще не траплялося, у всякому разі поки що. Колись один композитор сказав мені, що саме так він пише свою музику – В НАПРЯМКУ закінчення, яке він уже чув. Коли я навчався у старшій школі, викладач акторської гри – режисер у шкільній виставі – сказав нам, акторам, що слід знати наперед, як вимовити останні рядки тексту, тому що не годиться зарано дійти до відповідного напруження. Ми маємо поступово підводити до того, як саме вимовимо кінцеві рядки. Принаймні, саме таку техніку я використовую, коли пишу свої романи.   Порівняно з іншими видатними письменникам Ви написали дуже багато книг, за що ми, як справжні книго мани, щиро Вам вдячні.  Звідки Ви берете стільки натхнення та часу?   – Натхненням в плані форми для мене є романи XIX сторіччя. Діккенс, Гарді, Мелвілл, Готорн. Перші європейські романі, що я прочитав, звісно, у перекладі, також виявилися прикладами саме такого типу оповіді:  Толстой, Флобер, Манн. Серед більш сучасних романистів найбільше я обожнюю письменників ХХ сторіччя: Гюнтера Грасса, Габріеля Гарсіа Маркеса. Протягом двадцяти років я брав участь у змаганнях з реслінгу і виступав тренером з цього виду спорту, аж поки мені не виповнилося 47 років. Як і в будь-якому виді спорту, для реслінгу вельми важливі багаторазові повторення. Багато повторів. Я переписую, перечитую, сприймаючи повторення в тому самому сенсі, що я його засвоїв у реслінгу. В моєму випадку першою дисципліною став реслінг, а не письменництво. Це необов’язково мав бути реслінг. Захоплення іншим видом спорту призвело б до такого самого результату.   Чимало українських читачів уже встигли оцінити Ваш роман Until I Find You, який минулого року вийшов у нашому видавництві в українському перекладі. Тож поговоримо саме про цей твір. Цей роман називають найбільш автобіографічною з усіх ваших книг. Але неможливо уявити, щоб такий масштабний роман повністю будувався на автобіографії та геть не містив художнього вимислу. Розкажіть, будь ласка, що є автобіографічними фактами, а що – художньою вигадкою? 52602706_1061933130658298_5897438543533309952_n – Так, цей роман, як ви кажете, «називають» одним з найбільш автобіографічних – хоча, скоріше, дещо з того, що я сказав про цей роман, було просто вирвано з контексту і перебільшено. По-перше, для мене моя власна біографія не має значення, вона для мене абсолютно неважлива; в літературі я використовував, знов і знов, декілька цікавих моментів, що є для мене автобіографічними. Моя власна біографія настільки неважлива для мене, що я увесь час змінюю її. «Художність» твору для мене важливіша, ніж «відповідність» моїй біографії. Я виріс без свого біологічного батька, я бачив його тільки будучи немовлям, занадто малим, аби запам’ятати його. Але це не секрет. Моя мати не любила про нього розповідати, але я знав, хто він, знав, як його звати. Мене звали Джон Воліс Блант молодший до моменту, коли моя мама узяла шлюб вдруге, і мій вітчим всиновив мене. А потім я змінив ім’я на Джон Вінслоу Ірвінг  (Вінслоу – це дівоче прізвище моєї мами). Я знав, що мій біологічний батько служив пілотом під час другої світової війни. Я обожнював свого вітчима – він досі живий, і я люблю його ЯК БАТЬКА. Через це я ніколи не шукав Джона Воліса Бланта – коли той іще був живий, і я ще міг його знайти. Але подивіться на мою прозу. Пропалі батьки усюди, матері зберігають купу секретів. Я занадто перебільшив свою, не таку вже й цікаву родинну історію. Я не тільки вигадую багато з того, що ніколи зі мною не траплялося, але й вигадую безліч персонажів, яких ніколи не знав. Я вигадую зниклого батька і матір, що зберігає багато тайн, які НЕ були ані моїм зниклим батьком, ані моєю чесною мамою. Як письменник художньої прози, я вважаю, що можу вигадати цікавішу історію, ніж будь-яка з тих, що траплялися зі мною – як кращу, так і ГІРШУ історію. (Я надаю перевагу гіршій!) Я письменник, що описує найгірші сценарії: це моя робота. У романі дуже великого значення надається татуюванням. Розкажіть про його  символізм у житті Джека Бернса, його батька та, можливо, вашому. – В романі «Доки я тебе не знайду» (Until I Find You) татуювання взагалі не мають значення – важлива саме зацикленість на них. У батька Джека татуюваннями вкрите все тіло, він не може зупинитись. Коли не залишиться вільного місця на тілі, він наноситиме татуювання поверх інших, саме як матір Джека, майстер татуювань, яка не може припинити брехати. Вона бреше Джеку. А у Джека найкраще виходить вдавати, грати когось іншого, навіть жіночі ролі, аніж бути собою або розуміти себе. Окрім романів, Ви пишете сценарії та працюєте у кіноіндустрії.  Тому виникає закономірна здогадка, що голлівудська частина життя героя Джека навіяна особистим досвідом автора роману. Це так? Ні, це не так. Це КРАЩЕ, ніж правда. Мені пощастило: мій перший роман обрали для екранізації і я співпрацював з Ірвіном Кершнером, режисером, який навчив мене писати сценарії. Ми працювали разом у Відні два роки. Я обожнюю Кершнера. Але фільм так і не зняли. І мені від цього гірко. За ці два роки я міг би написати роман, і я впевнений, той роман опублікували б. Але я не розумів того подарунка, що мені зробив Кершнер. «Ось тепер ти знаєш, як це робиться, хлопче,– сказав він мені.– Ще буде час, буде інший фільм». Я відмовився писати сценарій для фільму Джорджа Роя Гілла за книгою «Світ очима Ґарпа» (The World According to Garp). Я знав, що Джордж не бачив його таким, яким бачив я. Я відмовився писати сценарій для фільму Тоні Річардсона за книгою «Готель “Нью-Гемпшир”» (The Hotel New Hampshire). Я знав, що Тоні хотів написати його самостійно, він просто хотів бути ґречним і спершу поспитався мене. Але я БАЧИВ, як зробити фільм з роману «Правила виноробів» (The Cider House Rules), ще коли закінчував писати його. Аби зняти «Дім виноробів», нам знадобилося чотири режисери і тринадцять років, але Кершнер мав рацію: я навчився того, як це робиться. І все це не збігається з історією Джека Бернса. Якби Ви не стали письменником, ким могли би стати? – Я почувався щасливим, коли працював тренером з реслінгу. Я знаю, як це робиться. Саме це я і робив під час написання моїх перших шести або семи романів і вважав, що так буде завжди. Я й гадки не мав, що зароблятиму на життя написанням романів. Дитинство Джека з роману  "Until I Find You" складно назвати щасливим. Адже вже у досить юному віці він зазнає сексуальних домагань та незнання власного батька. Більше того, Ви наголошуєте на тому, що «наше дитинство викрадене у нас». Як Ви вважаєте, сучасні діти мають шанс на щасливе та незаплямоване дитинство? Чи все одно колись настає момент, коли дитина втрачає дитинство, і це неминуче? 52141214_370256983571770_5200378468222631936_n – Не тільки у романі «Доки я тебе не знайду» (Until I Find You), але й у багатьох інших моїх романах я полюбляю момент, коли в дитинстві або у підлітковому віці героя трапляється щось вирішальне і доленосне. Мені подобається, коли в романі дитина або майже невинний підліток стикається з чимось, що формує з нього того дорослого, яким він або вона стане потім. Діккенс теж полюбляв такі моменти з дитинства або трохи старшого віку, це гарний момент для оповідання. Можна припустити, що найбільше Ви співчуваєте головному герою Джеку, який протягом життя шукає власного батька. Чи, може, він шукає самого себе? – Звичайно, головним героєм для мене є Джек. Перший нарис я писав від першої особи, і тоді роман був набагато довшим. Коли я завершив роман, то зрозумів, що мав викласти події від третьої особи. І цілком переписав книгу. Мені знадобилося п’ять років на те, щоб написати роман від першої особи, і два роки – щоб переписати його від третьої. Можливо, в романі є герої, які здаються непримітними, але для Вас вони дуже важливі, адже Ви їх любите не менше від Джека? Безперечно, це Емма, божевільний органіст – батько Джека, і, хоч мені не так уже й «до вподоби» мама Джека, я, безсумнівно, обожнюю її. Ви маєте багатий життєвий досвід. А що робить Вас щасливим? Мої діти, мої онуки. Я ще навчався в університеті, і не на останньому курсі, коли народилась моя перша дитина – Колін. Я жахався від думки, що з ним може щось трапитися, я боявся, що не зможу його захистити. І той страх – страх втратити дорогу для тебе людину, страх втратити когось, кого ти любиш (а ти любиш тільки дитину), перевищував усе. Той СТРАХ став найщирішим автобіографічним моментом в усій моїй прозі. Читаючи мої романи, завжди чогось боїшся. Або я чогось боюся як письменник. Що читає письменник Джон Ірвінг? Я все ще читаю більше романів XIX сторіччя, ніж сучасних. Що Ви порадите прочитати українським читачам? Звичайно, існують сучасні автори, яких я обожнюю. Один з них – Джон Бойн, ірландський письменник. Я люблю його «Абсолютиста» (Absolutist), історичний роман про першу світову війну. Я люблю «Історію самотності» (A History of Loneliness) і «Невидимі фурії серця» (The Hearts Invisible Furies) – ця навіть присвячена мені. Ще я люблю «Драбину в небо» (A Ladder to the Sky). Джон Бойн витатуював на своїй руці перші рядки «Світу очима Ґарпа» – ту частину, де йдеться про «ми всі перебуваємо на термінальній стадії хвороби». Мені здається, саме я надихнув його на це, тому що йому сподобалось татуювання останніх рядків з «Мобі Діка» Мелвілла на моїй лівій руці – з тієї частини, де йдеться про «знайшла тільки ще одного сироту». 52323715_821363248231377_5393042360294703104_n Чи існує формула успіху письменника від Джона Ірвінга? – Ні, успіх не має рецепту. І наостанок. Що Ви знаєте про Україну? – Я ніколи не відвідував Україну. Коли я займався реслінгом і працював тренером, знав кількох реслерів з України. Від 2015 року і до сьогодні я живу в м. Торонто, Канада. Моя жінка з Канади. Тридцять років я жив в Канаді по чотири-п’ять місяців на рік, але понад три роки поспіль був постійним резидентом Канади. Одна з моїх сусідок, також письменниця (ми друкуємося в того самого видавця в США), Христя Фріланд,  зараз працює Міністром зовнішніх зв’язків Канади. Моя родина і я добре знаємо Христю і її родину, вона з України. І у своєму будинку в Торонто вона пригощала нас українською різдвяною вечерею.
Товари з цієї статті
Доки я тебе не знайду. У 2-х томах Джон Ірвінг
Паперова
Очікується
Додати у кошик