Цьогорічний Книжковий арсенал за запрошенням нашого видавництва відвідав американський письменник, лауреат Пулітцерівської премії, Ернан Діаз. В ексклюзивному інтерв'ю, яке він люб'язно надав перекладачці роману, Олександрі Гординчук, Ернан ділиться враженнями від подорожі до України, невідомими фактами про роман "Вдалині" та роздумами про "радикальну інакшість".
Ваш роман назвали «портретом радикальної інакшості». Вважаєте, у сьогоднішній Америці, чи взагалі в сучасному світі, можливо почуватись іноземцем? Якщо так, що це за відчуття?
Досвід буття іноземцем змінився з плином історії. Гадаю, з сучасними технологіями так відчувати себе іноземцем, як це описано в книжці, мабуть, неможливо. Але я вважаю, що самітність, яку я намагався описати в романі, і досі є частиною нашої свідомості – байдуже, як ми поєднані зі світом.
Роман дозволяє нам побачити народження американської нації. Вважаєте, ідея про те, як «бути американцем» і «почуватися американцем», змінилася за останні 200 років?
Авжеж. Але щоб відповісти на це питання, знадобиться багато часу.
У книжці багато сцен описано дуже реалістично. Чому ви вибрали саме такий інструмент впливу на читача?
Письменник завжди сподівається презентувати читачеві переконливий світ. Мій ідеал – читач мусить бути там із персонажем, мусить відчувати напруженість ситуації. Я сприймаю це як пригодницьку історію. А щоб пригода дійсно захопила, вона має бути переконливою.
Мова грає величезну роль у житті вашого персонажа: не маючи змоги зрозуміти інших та бути зрозумілим ними, він не має шансу на те, щоб його прийняли. Як ви вважаєте, чи була б його історія інакшою, якби він розмовляв місцевою мовою, чи він так відрізняється від інших, що нічого б не змінилося?
Для мене було дуже важливо ізолювати Гокана якомога радикальніше. Зокрема й мовно. Мені хотілося, щоб його було виключено з людського суспільства, щоб він не мав змоги хоч із кимось поспілкуватись. Виключення з мови робить його певною мірою схожим на тварину. Не думаю, щоб роман спрацював без цього компонента.
Гокану вдалося втекти й багато років уникати людей, а в наш час таке майже неможливо. Як вважаєте, така всюдисутність інших допомагає нам розуміти одне одного краще, чи навпаки?
Можливо, ситуація Гокана в наш час розташована на протилежному краю спектра – суцільна ізоляція з одного краю і суцільний зв'язок з іншого. Гадаю, нам потрібно потроху того й іншого, щоб зрозуміти себе та інших: самотність та інтроспекція, але суспільство та розмова також.
Певною мірою Гокан – зразок такого собі ненавмисного іммігранта, а ще він, мабуть, віддзеркалює ваш особистий досвід. Гадаєте, його життя проливає світло на те, як сьогодні ставляться в Сполучених Штатах до іммігрантів?
Мета книги – підкреслити, що американський досвід оснований на імміграції. Це не лише проблема сучасності, від самого початку імміграція впливала на нашу країну. Це стосується не лише США. Більшість країн світу змінилися завдяки тим, хто покинув їх, та новим людям, які туди приїхали. Історію значною мірою визначають спроби нації приборкати ці міграційні течії.
Ви виросли в Аргентині та Швеції, навчалися та жили в Лондоні, а тепер мешкаєте в Нью-Йорку. Чи ви почуваєтесь там як удома? Якщо так, що в ньому такого особливого?
Так. Я прожив у Нью-Йорку вже 20 років. Тут народилася моя дитина. Мені подобаються місцеві люди й місцева література. Це моє місце.
Ви багато років працювали над романом «Вдалині». Чи він вас якось змінив? Ви вже знаєте, про що буде інший твір?
Абсолютно точно: час, який я провів із цим романом, змінив мене як письменника. Я багато чому навчився. Сподіваюся, зможу застосувати все це в новому проєкті. Роботу над новим романом я вже почав.
Ви відвідали «Книжковий Арсенал» у Києві. Що вас найбільше вразило? Чи перебування в Україні якось вплинуло на вас?
Тепло й гостинність українського народу – неймовірно чудовий досвід. І мені дуже сподобалося відчути себе в шкурі свого персонажу – тим, хто абсолютно не володіє місцевою мовою. Незабутнє відчуття.
