Письменник
Андрій Войніцький: «Мені не дуже сподобалось, що героя можна сприймати, як моє Alter ego» .
Андрій Войніцький народився 1983 року в Полтаві. В 2015 році кілька оповідань автора, що до цього публікувалися в літературних журналах, вийшли окремою збіркою «Скільки коштує бути білою вороною». Книга була представлена на книжковій виставці у Франкфурті-на-Майні й отримала схвальні відгуки читачів. Дебютний роман письменника «Новини» — це гостросюжетна історія журналіста, що намагається викрити канал поставки наркотиків у Харкові і наживає собі ворогів серед місцевого криміналітету і корумпованих співробітників поліції.
Презентація роману в Харкові відбудеться 26 червня о 18.30 у Книгарні Є (вул. Сумська 3).
Андрію, що спонукало тебе стати письменником?
Мені було цікаво цим займатися ще з дитинства. Десь у віці семи років я подивився мультик про маленьких вампірів, він називався
«Дракуліто вампірятко», і мені захотілося написати свою історію з героями мультфільму, в контексті саме цього мультвсесвіту. Таким чином, моє перше оповідання було про маленького вампіра.
У мене був такий невеличкий зошит, куди я його записав. І потім… це був той час, коли всі викидали сміття у звичайних відрах: в певний час, як правило вдень о четвертій, приїздила машина, опускався ківш, всі підходили і викидали туди сміття. Це був початок 90-х. Одного дня бабуся випадково постелила цей мій зошит з оповіданням на дно відра, і моє оповідання викинули. Мій перший рукопис спіткала незавидна доля. Але я не перестав писати, якась потреба внутрішня в цьому була. Я отримував від створення уявних світів особливий різновид задоволення.
Давай поговоримо про твій дебютний роман, який вийшов у «Фабулі». Герой твого роману – журналіст Данило. Враховуючи те, що ти сам працював журналістом, скільки у твоєму головному герої є тебе – не як автора, а як прототипа цього персонажа?
Можна сказати, що великою мірою там присутній мій професійний досвід. Він сконцентрований в цьому сюжеті та в герої, але я не можу сказати, що це я на 100 відсотків. Там є багато якихось таких нюансів, де я б, можливо, вчинив інакше. Але якісь біографічні повороти, я думаю, схожі. Бо я теж приїхав у Харків з не дуже великого міста, хоча й з обласного центру – Полтави. Був одружений, працював у журналістиці. І тому якісь дорожні карти – моя і персонажа – тут збігаються. Тому, мабуть, і роман написаний від першої особи. Хоч спочатку я думав: писати від першої особи чи якось по-іншому вибудовувати роман. І зараз думаю, що мені навіть не дуже сподобалось на виході, що героя можна сприймати як моє альтер его.
Мені б хотілося, щоб мої герої були максимально не схожі на мене. І щоб узагалі герої були максимально не схожі на когось. І ніхто ні з ким не зчитувався, а якщо й зчитувався, то навпаки.
Логічно припустити, що інші персонажі роману списані з твоїх друзів, чи випадкових знайомих, чи людей, з якими ти перетинався по роботі.
Тут є багато власного досвіду, але це ж може і тасуватися. І в цьому весь кайф роману, коли ти можеш увімкнути дуже багато голосів різних людей, і кожен з тих персонажів транслює щось своє, свій характер, свою ідеологію, свої дії… і ці дії перетинаються. В результаті стається магія історії за умови, що все зроблено як треба.
Є думка, що коли автор пише книгу, то до якогось певного моменту він будує цей світ, простежує якісь причинно-наслідкові ланцюги, веде сюжет і в якийсь момент уже не автор веде роман, а роман веде автора й історія, по суті, пише себе сама. А як було в тебе? Маю на увазі, сталося саме так, чи ти все ж таки ні на крок не відійшов від початкового задуму?
Ти знаєш, десь така ситуація була. Почалась, мабуть, з умовно другої частини книжки. Я таки почав щось таке відчувати, і мені подобалося, як текст веде себе сам. При тому, що спочатку я дуже чітко все задумав. Кістяк передбачав, що це буде такий собі судовий роман. Тому що мені подобаються якісь такі камерні речі, де подія відбувається в одному закритому приміщенні. І от на цьому ядрі мені хотілося побудувати історію, на судовому процесі. Але якщо перша частина мені була якось зрозуміла, та й узагалі мені завжди легко починати, то потім батарейки сідають і починаєш відкладати. Я дуже довго писав цей роман. Писав з великими перервами десь років п’ять.
Взагалі, у кінці «Новин» мало бути пограбування інкасаторської машини. Це мала бути трошки інша історія. Просто коли ми говоримо про те, що «повів роман», «повела книга», то включаємо сюди щось надсвідоме і навіть трохи містики…
А ти в таке не віриш?
Ну, я не знаю. У щось таке я, звісно, вірю, але думаю, є якісь більш раціональні пояснення. Що таке людина? Це ж, по суті, біохімія, яка постійно змінюється.
Саме тому мені й подобається форма роману, бо це ще і якась карта автора, фіксація станів його біохімії. Починає писати роман один автор, а закінчує вже «інший». Якщо минає багато часу, то це вже справді дві різні людини. Так сталося і тут. Усі ці зміни в мені загалом впливали на роман протягом його написання.
На Книжковому Арсеналі під час події «Майбутнє міського роману. Жанрове різноманіття українських міст», де був також представлений твій дебютний роман «Новини», модераторка події Анастасія Левкова у питаннях до авторів влучно підмітила щодо твоєї книги цікавий момент. У романі окрім всіх персонажів-людей є ще один важливий персонаж – місто Харків. Андрію, чи можна припустити, що все це могло б відбуватися в іншому місті? Чи Харків усе ж таки непозбувний герой цього роману?
Я, до речі, думав над цим питанням. Здається, простої відповіді тут немає. З одного боку – коли я його писав, то орієнтувався на Харків, тому що все це якось дуже по-харківськи в моєму розумінні. Увесь той екшн і так далі.
Але я думаю, що, наприклад, історії Стівена Кінга могли б відбуватися не тільки у штаті Мен, місті Бангор. Та він завжди пише про це. Тому що це дуже зручно. Він добре знає цей штат, знає місто, усе там дослідив. Навіщо йому вигадувати якесь інше місто або переміщати дію сюжету в іншу географію? Тому «Новини» – роман усе ж таки дуже харківський. Але я сподіваюся, що історія універсальна. Принаймні мені б хотілося, щоб вона була такою.
Я хочу, наприклад, щоб роман переклали англійською і він потрапив у руки, скажімо, якомусь жителю Балтімора і після прочитання той би сказав: «Ох, це так по-нашому». Тому ця історія могла, мабуть, відбутися у будь-якому більш-менш великому місті. Але харківська специфіка, звісно ж, є. А якби дія відбувалася не тут, роман би можливо, навіть щось і втратив, адже ця історія і Харків пасують одне одному, як Бонні і Клайд.
А тепер давай поговоримо про натхнення. Письменники звідкись його виловлюють. Хтось, як Гемінґвей, полюбляє добрий алкоголь, а хтось – як Бредбері чи Орвелл – не визнає нічого, крім несамовитого писання щодня. А який рецепт натхнення у тебе? Що надихає чи примушує тебе це робити?
Узагалі все це письменництво, створювання історій… це такий процес, який для мене потребує ясного розуму. Тут я згоден із
Сергієм Жаданом, який одного разу сказав мені під час інтерв’ю, що він не пише, коли хоча б трохи напідпитку. Звичайно, це можна робити, і хтось так і робить. Але все це краще робиться на світлу голову і з серйозним ставленням до процесу. Тоді й результат буде максимально серйозний. Тому коли я пишу, то здебільшого не випиваю. А коли випиваю, то в основному не пишу.
Як ти відпочиваєш? Чи маєш якесь хобі?
Я сплю. Я люблю спати. Я не розумію людей, які бігають марафони чи катаються на велосипеді у свої вихідні, ви що, не вмієте просто лягти і лежати?! (Сміється.)
Щодо хобі – то це власне література. Я не вважаю себе професійним письменником в тому плані, що я не можу жити з гонорарів. Але це і не просто хобі, тому що перші гонорари я вже отримав. Я реалізовую себе таким чином.
І останнє, традиційне: що ти побажаєш нашим читачам?
Я б хотів побажати, у першу чергу, продовжувати читати художню літературу і цікавитись написаним, бо як хтось сказав, гіршим злочином, ніж спалювати книги, може бути тільки не читати їх. Зараз час іде інакше. У людей багато справ і роботи, хтось віддає перевагу серіалам, хтось – іграм, і всі якось так сегментовані за вподобаннями. А такого щоб якась книга вийшла і спричинила жваву дискусію і вау-ефект, на жаль, давно вже не було. Тому просто бажаю читати більше художньої літератури, бо це справді важливо. Я не хочу зараз пояснювати, чому це важливо, але просто повірте мені на слово.
