Зазвичай письменники пишуть доволі скупі відгуки на чужі романи, залишаючи основну рефлексію від прочитаного собі самому, – як солодкий тортик, який ти вм’яв в одне рило.
Як правило, це щось на кшталт підбадьорювання, такий собі вигук «Молодець!» зі знаком оклику від доброзичливого перехожого або дещо те саме, тільки навпаки. Навіщо забирати хліб у літературних критиків, думають, мабуть, письменники, і як же тут із ними не погодитися? Хай кожен займається своєю справою. На відміну від письменників, критики справді знаються на літературних напрямах.
Утім, багато українських книжок, що видаються нині, варті не підбадьорювання (їхні автори вже давно отримали усі можливі поклони і прокльони), а повноцінного діалогу. У рамках флешмобу #читайукраїнське хочеться поговорити про роман харків’янина Сергія Жадана «Інтернат», а радше навіть не поговорити, а відправити у космос кілька запитань, якими і завершиться цей відгук, майже такий же скупий, які всі письменницькі відгуки один на одного.
Є книги, які читаєш; є такі, що дочитуєш, є такі, що обіцяєш собі прочитати, але руки не доходять, а буває, з тобою трапиться книга, яка читає тебе.
«Інтернат» - це обережне, дипломатичне і в той же час відверте, радикальне висловлювання про трагедію Донбасу і нашу війну. Переказувати сюжет – справа дурна. Як і майже все у Жадана (навіть вірші, де ніхто нікуди не рухається, навіть його кочівне життя), «Інтернат» - це road movie, подорож, з якої ти повернешся іншим. Оце класичне «жаданяче» «добратися кудись» чи «звідкілясь вибратися» - це завжди сувора необхідність долі і в той же час її долоня, яка тягне героя до небезпеки і приводить до катарсису.
І за це ми власне й любимо поета і письменника Сергія Жадана – за людяність і майстерність. Як можна писати про найбільш політично ангажовані події в новітній історії України і при цьому жодною ногою не перечепитися через політику? Як можна написати про місце і час, де панує підозра і ненависть, – і при цьому створити щось настільки сповнене любові? Як можна задекларувати «Нікого не шкода» так, щоб шкода стало всіх?
Один із другорядних героїв «Інтернату» кепкує з донбаського вчителя української мови Паші, буцімто той вчить «латині». А що, як жартівник робить трагічну історичну помилку? А що, як Паша якраз вчитель італійської? Що, як ми назавжди полишимо інтернат? Що, як врятуємо малого? Що, як ця подорож уже змінила нас невідворотно?
Що, як усі ми – Паша і малий? Йдемо небезпечною дорогою додому, де на нас чекають, де приготують нам гарячий чай. І дасть Бог – дійдемо.
