Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна

♦ Історія, яку розповідає нам подружжя Клімових, розпочинається 1933 року в Харкові. Тодішня столиця приголомшена «звісткою про самогубство письменника Петра Хорунжого, літературного лідера свого покоління» — саме ця подія стає відправною точкою для сюжету, який містить і детективний, і фантастичний компонент (у таємному архіві митця є передбачення далекого майбутнього та доль близьких йому людей). Утім, автори вже в передмові застерігають: «Усі без винятку персонажі “Моєї божевільної” вигадані й будь-які збіги — лише випадковість». З одного боку, це робить книжку справжнім подарунком для фанатів історико-літературних квестів, які можуть із захватом упізнавати, хто ховається за образом письменника-самогубці Хорунжого чи його прийомної дочки Лесі; «п’яного до гикавки» поета Михася Лахматого; «вождя цілого літературного напряму»Андрія Филипенка; головного режисера й керівника театру Ярослава Сабрука чи художника Казимира Валера (тільки не кричіть дуже голосно про свої здогадки — письменники цього не люблять! Спробуйте бодай припустити, хто є прототипом дівчинки Ліни чи хлопчика Сергійка зі Старобільська в романі Олександра Ірванця «Харків 1938» — дістанете від автора на горіхи…). З іншого боку, читачів, обізнаних із реальними біографіями діячів тієї доби, вільне трактування може неабияк роздратувати: хоч Клімових і не заносить у нестримну буфонаду й фарс, як уже згаданого ветерана Бу-Ба-Бу, браку художньої уяви їм не закинеш (приміром, образ Лесі, яка завагітніла від Хорунжого, мене не полишить довго…). Тож насправді, читаючи «Мою божевільну», найкраще — просто розслабитися й отримувати задоволення, не аналізуючи міру похибки в порівнянні з реальними фактами. Що насправді добре в цій «містичній хронології епохи» — стиль, переконливе відтворення реалій тодішнього Харкова та атмосфери життя під постійною загрозою смерті, життя жаского й прекрасного. Як говорить одна з героїнь роману, «ми жили, ні про що не замислюючись, немов не було голоду і смертей, незліченних принижень, ніби не було садистів і божевільних, святих і героїв. Ми щодня, самі того не усвідомлюючи, ступали по ґрунту, просоченому кров’ю, їли і пили, замовляли одяг, читали книжки, дивилися вистави, ходили на концерти. Навіть сміялися… любов залишалася любов’ю». Читати неодмінно тим, хто цікавиться Розстріляним відродженням, старим Харковом, міжлюдськими взаєминами і психологічною прозою.