#ВІН - Євген Лір (письменник, перекладач):
Перших емоцій відверто кажучи, було дві, оскільки знайомство з книгою відбулося двічі. Перша емоція під час першого знайомства – радість. Добре пам’ятаю, що то було в електроні Новоолексіївка–Запоріжжя, ми з Олександром їхали разом на якусь чергову презентацію, і саме тоді він поділився новиною про роман, про назву і про загальний задум. Радість, бо попередній роман автора «Песиголовець» де-факто був першим великим твором Завари в жанрі жахів. А жахи я люблю.
Друга – подив. Бо роман виявився вдалим трилером з елементами містики, реалістичним втіленням міських легенд, спробою маркувати гострі кути побутового сьогодення, свіжим поглядом на захоплення забобонами – словом, чим завгодно, окрім жахів.
Вразила насамперед увага до деталей. Дотримуючись актуальної нині метамодерної традиції, що проявилася в письмі Завари ще за часів «Історії хворого розуму», автор вплітає до світу роману впізнаванні елементи інших творів: кожний розділ носить назву дотичної книжки/оповідання (дісталося як зарубіжним оповідачам на кшталт Лавкрафта, Кінга чи Керуака, так і українським письменникам – Дерешу, Шклярові та іншим). Зі стіни в кімнаті одного з центральних персонажів за буремним студентським світом пильнує Старший Брат, у стрічці новин рекламується вихід нового тому зібрання творів того ж Лавкрафта, серед героїв інтернет-фольклору зустрічаємо Чорного Генсека, а дівчата в провінційному кафетерії носять футболки з не надто цензурним висловом соліста ТНМК. З таких дрібниць складається повітря «Гелтера», яким дихають і персонажі, і читач.
Інший момент, що справив потужне враження, – персонажі. Не те, що вони є, звісно (хоч зараз і це вже можна зараховувати на користь продукту сучасної прози), а їхня індивідуальність, відмінність одне від одного. Якщо в трьох попередніх роботах Завари яскраво виражений протагоніст з широким набором рис перекидав через плече торбу з сюжетом і тягнув її на собі аж до самого кінця, то тут ініціатива й акценти вдало розподілені поміж всіма сімома – або вісьмома – героями. Всі вони доволі типові – максів, остапів, лан і богданів вистачає в будь-якому студентському гуртожитку. Проте, попри архетиповість, вони чіпляють. Хтось манерою розмови, хтось музичними вподобаннями, хтось впертою твердолобістю. Особисто в мене найбільші симпатії викликав образ Остапа – дивака-планокура, схибленого на теоріях змови, що стає заводієм дев’ятьох студентських вечірок з десяти.
Післясмак Наче після шаленого святкування Геловіну. У гуртожитку, звісно ж.
З одного боку, все відбулося швидко: події роману охоплюють щонайбільше місяць, тож напруга тримається на необхідному рівні. З іншого – все, що сталося, можна поділити на два світи: світ припущень, фантазій та мар і світ жорстокої реальності. Останній, як звично в Завари, страшніший.
#Вона - Олена Рибка (письменниця, редакторка, культтрегер):
Знаю, що «Гелтер Скелтер» не перший роман Сашка Завари, знаю що він обрав для себе стежку горор-письменника, чула багато позитивних відгуків, тож і чекала чогось цікавенького від цього роману. Спробую без спойлерів розповісти, що ж вийшло в результаті.
Загалом роман здався мені такою собі гіркою. Ось ми зверху, скажімо як боулінгова куля, поки не відкрили книжку. З перших сторінок з’являється відчуття, ніби нас хтось (читати – автор) штурхонув і ось ми вже котимось з цієї гори, набираючи швидкості й занурюємось у в цю химерну історію.
Перша половина роману видалась мені такою кам’янистою, що мене аж (пам’ятайте, що я боулінгова куля)) підкидало у деяких моментах і боляче приземляло, зважаючи на мою емпатію. Часто протягом всього роману виникало думка : «діти, ну чому ж ви такі наївні, оце ваше доросле життя зовсім не таке безтурботне, як ви гадаєте». Але потім згадувала, що вони й справді ще діти, хтось недолюблений, хтось ображений, хтось просто по-мудацьки вихований, а хтось, на жаль, заручник обставин. Зрештою, Сашко писав саме про таку молодь. Таких багато по усій країні. Тож у цьому я автору повірила. А от у Панночку не повірила. Надто ?реалістично автор занурив нас у цю студентську реальність. Навіть якби Панночка й справді виявилась (спойлер??) тим таємним вбивцею, я б здивувалась дуже сильно. Та і тут, схиляюсь до того, що Олександр створив усю цю історію довкола гоголівського міфу якраз для того, щоб вона слугувала швидше напівпрозорим тлом, а не ключовою або тювпливовою ниткою сюжету.
У романі «Гелтер Скелтер» дуже деталізовані описи: гуртожиток, новобудови, кафе та і просто вулиці. Під час читання ніби й справді на мить переносишся у Чернівці. І ця описовість приваблива, хоч не зважаючи на усе що відбувається впродовж роману на її фоні. Правда я була б не проти якби жара в романі була не такою сильною, бо коли читаєш такий жахастик вночі, то не розумієш від чого кидає в піт))
В умовно «другій» частині роману (ви ще пам’ятаєте, що я куля?) вся стрімко набирає обертів. Головних героїв стає менше, з’являється натяк на те, що Зло у романі все ж таки тілесне, а не містичне й мимоволі починаєш заплутуватись — то хто ж це: Остап чи його друг, а може, це взагалі завкафедри?? Смерті стають ще вигадливіші, ніж на початку (Олександре, а ти це сам придумав чи дивився «Надзвичайні новини»?) і їхня реалістичність лякає.
Але йдемо далі. Розганяємось з гори тобто. І до фіналу вже несемось на усіх парах, «камінці» на шляху блискавично стираються в пил, історія вже саме розповідає автору розв’язку, історія вже сама (і без розбору) вбиває «лишніх» персонажів, розкриває мотиви і замітає сліди…
«Гелтер Скелтер» (отут нарешті можу провести музичну аналогію) завершується важким електро-гітарним акордом, таким, що аж присмак металу з’являється у роті. І це, мабуть, єдине, що виправдовує назву роману особисто для мене. Бо, як виявилось, однойменна пісня «Бітлів» тут занадто епізодична.
Але роман від цього не втрачає зовсім. Олександру Заварі вдалося мене здивувати і виправдати очікування)
