Інтерв’ю з автором. Енн Тайлер

Кілька днів тому до нас встигла приїхати шикарна новинка відомої письменниці Енн Тайлер “Турист мимоволі”.

А як бонус ділимось з вами цікавим інтерв’ю з авторкою 😉

 

Чи можна назвати Мейкона туристом мимоволі у його ж власному житті? А нас усіх?

Звісно, Мейкона можна так назвати, але я б не сказала, що туризм мимоволі — це загальний стан речей. Деякі люди прокладають маршрут свого життя дуже ретельно.

Трагічна загибель Ітана висне над усіма персонажами роману. Чому так багато персонажів сердяться на Мейкона чи принаймні не схвалюють його спосіб переживання горя?

Бо для когось не дуже проникливого Мейкон не схожий на людину, що горює.

Це просто інерція заважає Мейкону почати щось робити з поведінкою Едварда так довго? Чому для нього процес дресури Едварда такий складний і болючий?

Коли я писала цю книжку, я теж не могла цього зрозуміти. Я запитувала себе, чому я так багато розповідаю про цього дурного собаку, який ніяк не стосується основного сюжету? І лише потім, коли Мюрієль запитала Мейкона: «Вам потрібен собака, який злиться на всіх?» (чи щось таке), я подумала: так, звісно, це воно! Він саме цього і потребує! Собаки, який злиться замість нього!

Чи погоджуєтесь ви з тим, що реакція Едварда на Мюрієль до певної міри відображає реакцію Мейкона?

Ой, я гадаю, що Едвард суттєво випереджає Мейкона у своїх реакціях.

Що символізує Сінглтон-стрит для Мейкона?

Інакшість. Протилежність його власної обмеженої особистості.

Мейкон, як і багато персонажів роману, почувається в пастці через те, як його сприймають інші люди. Мюрієль бачить його таким, яким він є насправді, чи таким, яким він хоче бути?

Ні те ні те, справді. Вона бачить людину, якою вона хоче, щоб він був, але оскільки вона вміє приймати і не осуджувати інших, то і той, ким він виявляється насправді, її цілком улаштовує.

Друзі і родина Мейкона не схвалюють його стосунків із «цією жінкою». Це просто через класові упередження?

Переважно через класові, але також і через її тип характеру. Для родини, настільки несхильної до демонстративності, Мюрієль була б трохи шоком.

Якби не наполегливість Мюрієль, чи зробив би Мейкон інший вибір?

Так, звісно. Мюрієль досить могутня сила.

У «Туристі мимоволі» ви говорите про Мейкона: «Він почав думати, що, можливо, те, ким ти стаєш поруч з людиною, важливіше за те, чи ти кохаєш цю людину». Зрештою, чи Мейкон кохає Мюрієль?

Я гадаю, що так.

Мейкон пригадує, як знайшов анкету в журналі, у якому Сара відповіла, що кохає свого чоловіка більше, ніж він її. Наскільки правильна її відповідь? Чи має рацію Сара, коли пише, що кохає Мейкона більше, ніж він її?

Я гадаю, що її відповідь відображає її обмежене уявлення про Мейкона, а не реальну ситуацію.

Чи Мейкон чесний, коли каже Сарі, що його привабив до Мюрієль не той факт, що у неї є син?

Я справді вважаю, що це була чесна відповідь. Якщо її син і був фактором впливу, то негативним — принаймні спочатку.

У цій книжці ви досліджуєте суперечливу природу романтичних стосунків. Чи ті пари, які утворилися протягом розгортання сюжету, мають шанс на майбутнє?

Так, звісно. Це стосунки, у яких є непорозуміння — як і в будь-яких стосунках, і вони потребують компромісів, як і будь-які стосунки. Але принаймні у кожній парі є хтось, хто навчився йти на ці компроміси.

Лірі є водночас комічними фігурами і глибокими людськими персонажами. Наскільки складно витримати цей баланс і не скотитися ані в пародію, ані в нудний опис характерів персонажів?

У ранніх чернетках, коли я ще не надто добре розуміла Лірі, я таки впадала час від часу в ці крайнощі. Але найприємнішим у написанні роману є те, що ти поступово починаєш розуміти персонажів усе краще, і, коли я вже познайомилася з Лірі достатньо добре, баланс прийшов сам собою.

Чи можна вилікувати топографічний кретинізм Лірі?

Із мого власного досвіду, аж ніяк ні. Це біологія.

Чи переживуть стосунки Роуз і Джуліана пересадку до садиби Лірі?

Так. Джуліан стане таким собі квазі-Лірі, суто з любові до Роуз, і він буде корисним зв’язком із зовнішнім світом.

Чи є надія для Портера і Чарлза?

Ну, надії на те, що вони дійсно зміняться, звісно, мало. Але їм і так непогано.

Чи маєте ви готову докладну мапу сюжету, коли починаєте писати роман, чи робите несподівані повороти? До прикладу, чи знали ви увесь час, як роман завершиться?

Я складаю дуже стислу мапу своїх книжок — близько сторінки на кожен роман — і завжди думаю, що знаю, як усе завершиться, але майже завжди помиляюся. У випадку «Туриста мимоволі» я, власне, почала писати розділ, у якому Мейкон лишився із Сарою. Але воно не вимальовувалося, і самі персонажі переконали мене, що завершення буде інакшим.

Ваші персонажі колись вас дивують?

Так, увесь час.

Що вам найбільше подобається в роботі письменника? І що найменше?

Найприємнішим у письменництві є досвід поступового осмислення того, як це — бути людиною, геть не схожою на мене. А найважче те, що я роками працюю у вакуумі. Чи повірить хтось у мою історію? Чи зачепить вона когось? Я не дізнаюся цього, доки не завершу роботу.

Якби ви могли запросити будь-якого письменника, живого чи покійного, на читацький клуб, де обговорюють його твір, хто б це був? Що ви б найбільше хотіли запитати?

Я краще читатиму твір, ніж говоритиму про нього з автором. Я це по собі знаю: все, що я мала сказати, я вже сказала у самих своїх історіях.

Що ви читаєте зараз?

Останнім часом я закохалася в «Бель канто» Енн Патчетт. Це захопливий роман, зворушливий, написаний з гумором і мудрий. І я усім кажу чекати на «Дім на березі озера» Мері Ловсон, це роман, який незабаром вийде друком, де йдеться про родину сиріт, що живуть на Крайній Півночі Канади.

Інтерв’ю з автором надане Penguin Random House LLC

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.