26551363_1816867394991133_1170451006_n

#читайукраїнське з Андрієм Войніцьким

Зазвичай письменники пишуть доволі скупі відгуки на чужі романи, залишаючи основну рефлексію від прочитаного собі самому, – як солодкий тортик, який ти вм’яв в одне рило.

Як правило, це щось на кшталт підбадьорювання, такий собі вигук «Молодець!» зі знаком оклику від доброзичливого перехожого або дещо те саме, тільки навпаки. Навіщо забирати хліб у літературних критиків, думають, мабуть, письменники, і як же тут із ними не погодитися? Хай кожен займається своєю справою. На відміну від письменників, критики справді знаються на літературних напрямах.

25286207_1792673447410528_1349231984_o

Утім, багато українських книжок, що  видаються нині, варті не підбадьорювання (їхні автори вже давно отримали усі можливі поклони і прокльони), а повноцінного діалогу. У рамках флешмобу #читайукраїнське  хочеться  поговорити про роман харків’янина Сергія Жадана «Інтернат», а радше навіть не поговорити, а відправити у космос кілька запитань, якими і завершиться цей відгук, майже такий же скупий, які всі письменницькі відгуки один на одного.

 Є книги, які читаєш; є такі, що дочитуєш, є такі, що обіцяєш собі прочитати, але руки не доходять, а буває, з тобою трапиться книга, яка читає тебе.

«Інтернат» – це обережне, дипломатичне і в той же час відверте, радикальне висловлювання про трагедію Донбасу і нашу війну. Переказувати сюжет – справа дурна. Як і майже все у Жадана (навіть вірші, де ніхто нікуди не рухається, навіть його кочівне життя), «Інтернат» – це road movie, подорож, з якої ти повернешся іншим. Оце класичне «жаданяче» «добратися кудись» чи «звідкілясь вибратися» – це завжди сувора необхідність долі і в той же час її долоня, яка тягне героя до небезпеки і приводить до катарсису.

І за це ми власне й любимо поета і письменника Сергія Жадана – за людяність і майстерність. Як можна писати про найбільш політично ангажовані події в новітній історії України і при цьому жодною ногою не перечепитися через політику? Як можна написати про місце і час, де панує підозра і ненависть, – і при цьому створити щось настільки сповнене любові? Як можна задекларувати «Нікого не шкода» так, щоб шкода стало всіх?

Один із другорядних героїв «Інтернату» кепкує з донбаського вчителя української мови Паші, буцімто той вчить «латині». А що, як жартівник робить трагічну історичну помилку?  А що, як Паша якраз вчитель італійської? Що, як ми назавжди полишимо  інтернат? Що, як врятуємо малого? Що, як ця подорож уже змінила нас невідворотно?

Що, як усі ми – Паша і малий? Йдемо небезпечною дорогою додому, де на нас чекають, де приготують нам гарячий чай. І дасть Бог – дійдемо.

Опубліковано у Новини.