30768227_1929811597349154_709880074_o

Він та Вона про “Шпигуна на мільярд доларів” Девіда Е. Гоффмана

#Він – Остап Микитюк

перша емоція

 

Ну що ж, узявши до рук «Шпигуна…» я справді не знав, що очікувати від книги. Тим більше це не просто біографічний нон-фікшн, а ще й тема холодної війни. Я прекрасно розумів, що під палітуркою на мене чекає точно не «бондіана», бо жанр не зовсім той… Десь глибоко у підсвідомості мені здавалося, що на мене чекає дуже плавний і сухий текст. Що ж, я помилився. На 20 сторінці я зрозумів, що ця книга по крутості може змагатись з «Атомною блондинкою» (там ще Шерон Стоун і МакЕвой грають), а то й більше. І чим далі я читав, тим більше округлювались у мене очі і текст поглинав у себе, цілком і повністю. Зрештою я ловив себе на тому, що  почав з текстом діалог і дуже бурхливо реагував на ситуації, які описував автор, переживав за «Сферу» і його зустрічі з агентами ЦРУ.

що вразило

Щодо ЦРУ, то це для мене взагалі було просвітлення. Часто переглядаючи шпигунські фільми чи читаючи художні шпигунські романи, у яких фігурувала якась ця організація, я не зовсім розумів специфіку таких організацій. Чомусь частіше пояснення  губилось поміж сюжетів й персонажів. Та не цього разу. Тепер я чітко розумію відмінності ЦРУ, ФБР і КДБ, роль політичних діячів (президентів, радників тощо) та інших персон не менш  важливих у підтриманні порядку як у якійсь країні окремо, так і у всьому світі загалом.

Вражаючим фактом стало те, що інформація яку надає автор – усі події, люди, локації – реальні. Тобто це могло б бути художньою книгою, але це відбувалось насправді. І відбувалось дуже близько. В тому ж Харкові чи Кременчузі. Зради, небезпечні ситуації на всіх рівнях країни всередині та її стосунки з зовнішнім світом.

 

післясмак

Після прочитання книги залишився серйозний осад від розуміння того, що людина як біологічний вид – це страшний звір, який заради власної вигоди чи під тиском здатен на жахливі речі. І після кожної прочитаної сторінки в голові крутилась думка: а як би ми жили зараз, якби щось у цій історії пішло не так. Я ще більше почав ненавидіти радянський союз (навмисне обидва слова пишу  з маленької), з одногу боку: мені стало шкода людей які жили в той час. Це сотні мільйонів людей, які боялися, які не знали (sic!), що йдучи повз перехожих вулицею, або працюючи  на роботі, чи будучи у власному домі, за стіною в сусідній квартирі та навіть поряд з тобою у ліжку може бути людина, яка згодом зрадить і донесе на тебе. Країна, у якій не можна вільно виражати свої думки і погляди. Країна у якій ти всього лиш мікроскопічна деталь, яку в будь-який момент можуть знищити і замінити на іншу. Країна, у якій людину ламають за власну думку. Це антиутопія Орвела в реальності. Це страшно. Я не хочу жити в такій.
Інше питання – сама «Холодна війна». Я зрозумів її присутність в історії. Я чітко окреслив для себе цю раніше розмиту для мене тему. Я зробив власні висновки і радий, що ця книга потрапила в мої руки.

Кожному хто на неї натрапить, пораджу – читайте її цілком від форзацу до форзацу, читайте всі пояснення в кінці кожного розділу і по крупинках складайте для себе повну картину того поряд з чим жили ви, чи ваші батьки, чи діти. І поряд з чим не повинні жити наступні покоління.
Хочеться подякувати всім, хто доклався до появи книги. Починаючи від автора і тих, хто йому допомагав над її безпосереднім створенням, так і тим, хто переклав її, відредагував, зверстав і оформив, надрукував, зшив і далі за списком. Ця книга рано чи пізно мала вийти українською. Радію, що вона з’явилась у Фабулі))

запитання до автора

 

#Вона – Юлія Мартинович

У школі я обожнювала шпигунські серіали, тож дуже зраділа, коли випала нагода прочитати книжку про шпигуна, та ще й засновану на реальних подіях. Коли я усвідомила, що це зовсім не художня книжка, я перелякалась, бо нон-фікшн зі мною дружити не хоче. Але Девід Е. Гоффман майстер своєї справи, читалось дуже легко, майже як художній твір.

На початку книги ідеться про зародження ЦРУ в Америці, про спроби знайти агентів у СРСР, про тих, хто все ж став їм допомагати і яким чином. Основна ж частина книги це детально розгорнена справа агента “Сфери”, він же Альфред Толкачов. Цей чоловік не міг винести того терору, що чинився в Союзі, тож вирішив допомогти ЦРУ, надаючи секретні дані про радари та літаки, що створювались у СРСР. Він був дуже цікавою людиною, єдине чого бракує в книзі нема його думок, лише листи до ЦРУ, з яких ми дізнаємось про нього.

для кого книга

 

Дуже багато йдеться про інші операції ЦРУ в Москві, але все це лише очима Америки. Тобто ті, хто були героями для Америки, для нас були зрадниками, але якби не вони, то Союз давно напав би на Європу. Але і в Америці знаходилист агенти готові за гроші зрадити всіх і все.

Тож читайте обов’язково. Багато цікавих фактів про шпіонаж та його методи, “холодну війну” та те як жили люди в СРСР ви знайдете в цій книзі.

 

30176301_1923149051348742_1948398404_o

Він та Вона про “Люди міленіуму” Джеймса Грема Балларда

#Він – Олександр Гнатюк
першаемоція

Не приховуватиму, книга далась мені важко. Завжди шукаючи сенс, тут я його для себе не знайшов. Автор доводить те, що навіть у хаосі є певний порядок, а в порядку є хаос. Цей роман здався мені якимось сирим, але не в плані тексту, а за своєю наповненістю. Здалось, що шеф-кухар так і бажав, аби ми жували сире м’ясо. Кілька разів ловив себе на думці, що я – головний герой, а Баллард – усі персонажі, які з ним взаємодіють через довгі, часто повчальні діалоги.

що вразило

До такого роману треба бути готовим. Революція, показана в книзі – це тільки полотно, на якому відбувається справжня революція свідомості головного героя. Ну, і я так зрозумів, що автор відстоює думку, що людина таки може докорінно змінитись під впливом певних факторів, проте основою цього завжди має бути таємне, приховане, навіть підсвідоме бажання змін.

Автор говорить про таке, що нечасто виноситься на широкий загал. Відчувається широке мислення, та є певний страх, що такий твір українці, особливо тепер, можуть сприйняти надто буквально.

Роман «Люди міленіуму» — це книга, схожа на українські дороги, де водій повинен бути готовим як до чудової траси, так і до шосе, на якому ями трапляються через кожні кілька метрів. Та якщо ви виберете правильну швидкість — осягнете те, що намагався донести автор. Мені вдалось, але частково.

 

 

 

 

 

 

 

#Вона – Любов Хашиєва

Мої улюблені кольори – сірий та червоний, лясе в колір капталу. Початок був багатообіцяючим. Лишень назва звучала, як на мене, трішки пафосно – Люди міленіуму. Хоча, хто знає, що саме хотів сказати автор. Я вирішила ризикнути.
Післясмак

Перші сторінки книги справили на мене враження, що я блукаю лабіринтами вузьких вулиць старого портового містечка. Незрозуміло було, куди саме виведе наступна думка автора. І чи був взагалі у нього план витягти мене із хащ? Але діставшись фрази «…пам’ять – це наживка у пастці, … вчорашній осад у вимощеному помадою келиху…» (с. 13), я йому пробачила. І вирішила, що буду читати до кінця.

запитання до автора

Головний герой роману – дипломований психолог (о ні!) у ролі поліцейського шпигуна, який прагне відшукати щось в епіцентрі маленької революції середнього класу в Пристані Челсі – одному з кварталів Лондона. Він гадає, що йде слідами бомби, що вибухнула в аеропорту Хітроу і стала причиною смерті його дружини (першої дружини). Друга – колишня пацієнтка (хіба за таке не позбавляють ліцензії?), що полюбляє удавати з себе каліку, чекає на нього вдома. Але насправді, йдеться (як і завжди) про пошуки сенсу в безглуздому світі. Такий собі сучасний Гамлет, що прагне помститися за смерть батька (дружини), а заразом осягнути абсолютну істину. Шекспір у трактуванні Камю із сартрівськими конотаціями та оптимістичним (у дусі Слотердайка) фіналом.

Автор презентує читачеві цілу низку колоритних персонажів, кожен із яких уособлює у собі мрію практикуючого психолога (а можливо й психіатра), – лікар-педіатр, що опікувався смертельно-хворими дітьми, аж поки не кинув виклик світові; священик-ренегат із собачим ошийником на шиї та його китайська подружка; колишній урядовий науковець із садистськими нахилами та синдромом нарцисизму; палка революціонерка, за сумісництвом викладачка кінокурсів та німфоманка, тощо.

для кого книга

 

Загалом, книга Балларда – про дивних людей у дивних обставинах. Не позбавлена блиску інтелектуальна проза, яку слід приймати дозованими порціями, оскільки вона, не дивлячись на гіркуватий присмак, здатна викликати залежність. Щоразу відкладаючи книгу, я була не певна, що повернусь до неї знов, однак, поверталась. Аж поки не усвідомила, що зрештою навчилася маневрувати у дивних лабіринтах баллардівських думок.

29527019_1918084238521890_424871038_o

Він та Вона про “Маджонг” Олексія Нікітіна

Він – Андрій Шевчук.

маджонгпершаемоція

Перша емоція.

З перших сторінок книжка викликає приємні емоції.  Автор зумів передати характери героїв, атмосферу локацій і при цьому не втомив читача.

Що вразило.

Не можу сказати, що був особливо вражений певними моментами в книзі. Так, неочікуваною виявилась історія з Бідоном та Євгеном Львовом, але до «Я вражений» це трохи не дотягує.  Хоча сам сюжет, локації, дійові особи, атмосфера роману – все це дуже сподобалось.

Післясмак.

Книга залишає приємний післясмак, навіює роздуми, адже автор залишає кілька незакритих питань, даючи змогу читачеві проявити власну фантазію.

 

 

 

маджонгщовразилоЗапитання до автора.

Що мав на увазі автор, написавши в кінці книги, що «міста Семипалатинська більше не існує на мапі світу»?

 

 

Для кого ця книга.

Книга буде цікавою для широкого кола читачів.

Тут описано і тонкощі роботи букіністів, і особливості ведення великого бізнесу в Україні, є трохи історії та містики, показано протистояння друкованої книги і сучасних цифрових видань, стосунки «старої школи» і молодого покоління – і все це заплетено в легку детективну історію-розслідування на тлі гри в маджонг.

Як це все взаємопов’язано, запитаєте ви? Читайте книгу – не пошкодуєте, відповім вам я )
маджонгпіслясмак

 

 

 

 

 

Вона – Елла Яцута

Перша емоція.

Що таке «маджонг»? Перші асоціації – Давній Китай, чоловіки в капелюхах конічної форми, що схилилися над фігурками з ієрогліфами. Але як це пов’язати з Україною і сучасним українським автором?

Книга починається. «У маджонг грають четверо гравців. Кожен з них грає сам за себе».

Китайці в капелюхах набувають обрисів компанії з чотирьох друзів –  Гладкого Барселони, Зеленого Фірштейна, Старого Качалова і Сонечки. Впродовж усієї книги вони грають у гру, яка потрапила їм до рук років п’ятнадцять тому, ніхто вже і не пам’ятає як. Під час гри вони розкидають фігури, обговорють побутові, політичні, історичні теми — поверхово, ніби випадково. Вони – тло, каркас історії, що розгортається перед читачем.

 

Напівдетективна історія пов’язана з пошуком рукопису третього тому «Мертвих душ», який випадково виринув під час аукціону в Німеччині. Архів з господарськими документами російського князя (а серед них і рукопис) зацікавлює низку з бібліофілів і багатих колекціонерів. Але «кожен з них грає сам за себе».

Герої ведуть нас до похмурого міста Семипалатинська, що в Казахстані, знайомлять з різношерстим населенням київської Петрівки, часом затягують у вже зовсім містичні місця/простори.маджонгзапитаннядоавтора

Що вразило.

Спочатку сюжет розвивався дуже виважено й рівно, але в один момент автору вдалося перетворити легке детективне чтиво в історію, над якою треба міркувати. З’явилась потреба повернутися назад і ще раз проглянути діалоги, акценти, емоції/реакції окремих персонажів.

 

 

Післясмак.

У списку бажань з’явилося два пункти:

  • знайти маджонг, зібрати друзів і зіграти;
  • подумати, чи не варто змінити діяльність і почати полювання на давні рукописи?

Минула ніч після прочитання книги, а хочеться знов і знов про неї подумати, виникає постійне враження, ніби я щось пропустила, можливо, якійсь деталі не надала відповідного значення. Я перечитаю її ще раз, пізніше, але точно перечитаю.

 

Запитання до автора.

Чому лось, вовк і ведмідь? Google каже, що лось – символ перевтілення чи Землі (у народів Півночі і Сибіру). А що скаже автор? Можливо, порадить, що «підчитати», аби розшифрувати його текст?

маджонгдлякогокнигаДля кого ця книга.

Для людей, які люблять загадки і знають, що таке годинами копирсатися в запилених старих книгарнях серед тисячі загублених/забутих книжок, рукописів, альбомів. Ця книжка для авантюристів.

 

 

 

Fabula-banner-sayt-4-12

Він та Вона про “Метод 15/33” Шеннон Кьорк

#Він: Олександр Гнатюк 

метод перша емоція

 

Від книги я не очікував нічого особливого. Порадувало, що вона не дуже товста, отже зможу за 2–3 вечори прочитати. Та як тільки я почав читати перший розділ, занурився в історію цілком і повністю. Давно мене так не тримала книга — від початку й до кінця. Я навіть почав відкладати її, аби подовжити задоволення.

Не можу сказати, що ця книга – шедевр жанру трилеру. Звичайно, є якісь певні огріхи, але їх одразу пробачаєш. Мотивація героїв та певна науковість добре роз’яснені. Відчуття, що дивишся фільм, а не читаєш книгу. Усі події відбувались дуже енергійно. Великий плюс, що автор писав без «водички». Дуже сподобалось, що певні надлюдські здібності були непогано опрацьовані науково. Хоч автор й дає певну інтелектуальну перевагу своїм персонажам, але й події, в які вони потрапляють, вимагають від них надзусиль.

 

 

Варто відзначити, що пані Кьорк юрист, як і я. Тому, читаючи, завжди прискіпуюсь до такого. Але тут усе було чітко й до юридичних аспектів питань у мене немає.

«Прокручуючи» книгу, розумію, що сюжетних твістів загалом і небагато, але правильне сплетіння сюжетних ліній на виході дало чтиво, від якого не відірватись. Хоч це і дебютний роман, але удався він на славу. Сподобалось ламання стереотипів написання книги. Відчувається, що автор писала з душі й для душі, обравши розповідь від першої особи. В тексті належним чином виділялись думки, які для мене були наче спеції, з якими книга смакувала ще краще.

 

метод що вразило

 

Також було ламання «4-ї стіни», коли автор через героїв зверталась безпосередньо до читача. Таким прийомом зловживати не потрібно, але тут воно завжди було влучно й навіть дотепно.

Однозначно 10 з 10!

З радістю почитав би й наступні книги Шеннон Кьорк. А щодо «Метод 15/33», то варто чекати фільму. Й було б добре, якби його зняли в схожій манері, як «Загублену» Девіда Фінчера.

До книги як матеріального об’єкту претензій теж немає. Переклад, коректура, верстка, папір, ляссе – все суперово! І обкладинка теж, бо вона чудово передає атмосферу всієї оповідки. Щире дякую «Фабулі» за пережиті емоції!

 

 

 

 

 

 

 

#Вона: Юлія Мартинович

 

«— Десь, як і завжди, стукаю дияволу у двері, люба. Колись він таки має відчинити.

— Не будь такий упевнений, що він — це він. Це може бути вона».

Саме ця цитата з книги розкрила для мене суть історії, яку написала Шеннон Кьорк.

 

метод після смак

 

В романі два головні герої: дуже розумна дівчина Ліза, що вміє перемикати емоції, а ще вона, та агент ФБР Роджер Ліу, володар феноменального зору. Оповідь ведеться оповідь від імені їх обох. Агент ФБР разом з напарницею розслідують викрадення вагітної дівчини Дороті і вдало йдуть по сліду викрадачів. А в цей час ті самі покидьки викрадають Лізу і вона веде свій відлік часу — до свого звільнення. Паралельно з історією викрадення дівчат автор розкриває минуле Лізи та Роджера. Було цікаво читати про їхні здібності, про те, як вони проявились вперше, як вплинули на їхнє життя — про такі феномени людського мозку читати дуже люблю.

Наскрізна тема роману — це торгівля дітьми та їх викрадення — просто розривала моє серце як мами. В книзі є момент, коли Ліза ставить питання: що зробила б кожна мати, аби захистити свою дитину? Чи пішла б на вбивство? При цьому в Лізи явно нездорові стосунки з матір’ю, і дуже дивує, що така малоемоційна дівчина завагітніла в 16 років.

Дуже цікавий персонаж мама Лізи, жорстка юристка, схвалення якої донька весь час намагається заслужити. На жаль, автор мало розкрила її характер, зате завдяки їй  поповнила свої знання юриспруденції.

 

метод запитання до автора

 

 

 

 

 

Книга дуже «американська», мене постійно переслідувало відчуття, що я дивлюсь який бойовик. А ще в ній чимало цитат з пісень американських груп, які я навіть не чула.

Зіпсувало враження затягнута кінцівка та постійні повтори того самого.

Чудовий переклад та оформлення.

метод для кого книга

28407896_1901209883542659_973050426_o

Він та Вона про “Шлюб протилежностей” Еліс Гофман

#Він: Олександр Бідасюк

 перша емоціяСімейна сага про родину Каміля Піссарро має бути неодмінно цікавою. Або, принаймні, збагатить знаннями та відчуттями, що дозволять з іншого боку поглянути на його картини. Перший присмак розчарування я відчув після першої третини книги – Піссарро не основний персонаж тут, перші відомості про його життя з’являються у другій половині твору. Більша частина присвячена його матері – Рашелі. Та, може, це й непогано. Така компоновка роману дозволить глибше зануритись у сімейні таємниці, побачити той казанок, у якому зростав Каміль з його численними братами та сестрами. Та й опис долі його матері, скажу я вам, ще та історія.

Дія відбувається на невеликому острові Сент-Томас, що у Карибському морі. Ось іще один повноцінний герой роману – острів. Він живе своїм життям, зачаровує, окреслює реалії його мешканців та дозволяє їм відчути як насолоду, так і гірке розчарування. Авторка досить яскраво описала його клімат, флору та фауну. З огляду на те, що читав я роман взимку, контраст відчувався ще більше. Я практично відчував цей тропічний клімат, прохолоду маленьких озерець, солодкий смак екзотичних фруктів, назви яких я чув уперше, та різноманіття ароматів квітів. Я прагнув хоч на хвилинку опинитись там, хоча б у своїх мріях. Ось із цим книга впоралась. Автор ніби відчувала, що читачам це сподобається, й описи острова можна зустріти протягом усієї книги.

Що ж до Рашель, то доля була до неї не надто прихильною. Не дуже гарні стосунки з матір’ю, шлюб зі старшим чоловіком задля порятунку сімейної справи, вигнання зі своєї конгрегації та доля вигнанниці, смерть дітей. Незважаючи на все це вона долала труднощі з високо піднятою головою та врешті-решт знайшла своє щастя. Щоправда, щастя це й принесло Рашелі більшість турбот та розчарувань, та вона все ж таки виборола право на нього. Вона рано одружилась і рано втратила свого чоловіка. Перебуваючи в такому молодому віці вдовою з сімома дітьми, Рашель не знала, чи це вже кінець життя, але була готовою до всього. Покохала вона того, хто приїхав на острів від родини наглядати за сімейною справою. Проблема полягала у тому, що це був формально її племінник, тому вся єврейська спільнота і відмовила їм у шлюбі та житті у межах своєї конгрегації.

що вразило

Багато подій, велика кількість персонажів, але історія тільки починалась. Ось у цьому я вбачаю ще один недолік роману. Для сімейної саги це нормальне явище, але для автора це виклик: зібрати все докупи, щоб жодні сюжетні лінії не провисали, пояснити читачеві кожну задумку і дилему. У цьому ж романі авторка хотіла показати занадто багато проблем, а ось пояснити їх доцільність та довести до логічного закінчення не вийшло. Ось лише частина з них:

  • сімейні стосунки: Рашелі і матері, Каміля і Рашель, доля її подруги Жустін.
  • емансипація жінок. Рашель не мала прав на сімейну справу та незалежність у виборі. Саме боротьба за власний життєвий вибір і є основою роману.
  • рабство. Формально рабство на острові було скасовано давно, але той, хто прибував на острів рабом, ним і залишався. Рашель з сумом дізналась, що служниця її першого чоловіка – рабиня, а чоловік, що врятував її батька та працював у крамниці – теж раб. Велика кількість жителів острова були рабами, що не мали повноцінних прав.
  • життя єврейської спільноти та несправедливість, пов’язана з цим. Цікава сюжетна лінія, яку не часто зустрінеш у книгах. Зазвичай описуються гоніння на євреїв, а тут показано, якими жорстокими вони можуть бути відносно своїх єдиновірців.
  • бідність
  • кохання та труднощі, через які варто пройти, щоб зберегти його
  • важливість прощати людей та приймати їх такими, якими вони є.

І це лише частина проблематики роману. Авторка не змогла довести до логічного закінчення все задумане, але чітко окреслила всі проблеми з життя персонажів, що її хвилювали. Частково це компенсується простотою мови твору. Вона налаштовує на спокійний лад та небажання надто розмірковувати над долями та дилемами героїв. Роман сприймається як серіал, що показує нам дії, труднощі та страждання у житті головних осіб, а їхній внутрішній світ залишає поза камерою. Глядач (у цьому випадку читач) сам має сформувати думку про персонажів. Саме як екзотичний серіал я і сприймаю цей роман, причому книга тут у виграшному становищі, оскільки гра акторів у латиноамериканських серіалах бажає бути кращою.

післясмак

Маленькими радощами, що приваблювали під час читання, були маленькі дрібні сцени життя острова та його жителів – приїзд батька Каміля на Сент-Томас та його перші враження, опис хатинки травника у хащах острова, маленький водоспад, у якому полюбляли купатись головні герої. Ці замальовки життя були живими та яскравими, і саме вони рятували роман, коли я вже готовий був засудити його за надмірну шаблонність та бездіяльність персонажів.

А що ж до Каміля Піссарро, то він з’являється у другій частині роману і є одним із ключових дійових осіб. Його доля допомагає глибше зрозуміти нам його матір як основного протагоніста, а також його картини. Думаю, саме тропічний острів подарував його картинам яскравість та глибину кольору.

Зрозуміло, що більшість тексту в романі вигадана, але авторка запевняє, що деякі факти є дуже близькими до реальності. Дякую їй за змогу поспостерігати за життям одного з кращих митців ХІХ століття.

 

#Вона: Ірина Манжос

 

«Я б залюбки жила в будинку, де чула б море уві сні». Поєднання яскравих історичних елементів, подій, що породжують жертвоприношення, сімейні трагедії, заборонене кохання, зради у світі, поділеному на релігії, раси та класи, але не позбавленому мистецтва, краси та любові,– те, що захоплює читача з першої сторінки книги і не відпускає до останнього слова. Новий роман Еліс Гофман «Шлюб протилежностей» починається і закінчується, ніби уві сні.

запитання до автора

Ця книга наповнена прекрасними образами колоритного острову Сент-Томас з його блакитним морем і пахучим повітрям та вишуканого Парижа, що приваблює квітучими садами та аристократичними будівлями. В її основі лежить історія забороненого кохання між Рашель та Фредеріком. Вона – онука євреїв, які втекли від переслідувань, любляча донька і жінка, яка бореться за своє щастя та кохання. Він – племінник першого покійного чоловіка Рашель. Це історія, яка породжує величезний скандал, змушує героїв іти наперекір волі єврейського суспільства, ховати свої почуття, але дає життя одному з майбутніх основоположників течії імпресіонізму – Камілю Піссарро.

Еліс Гофман дотримувалася правдивих фактів з життя Рашель Пом’є, але герої, які не є її родиною,– вигадані. Найбільшим досягненням є те, що авторці дуже майстерно вдалося поєднати усіх персонажів у справжню історію і своєю рукою відірвати читача від сторінок роману та перенести до нового, чарівного та дещо романтичного світу.

«Шлюб протилежностей» – книга, яка нагадує, що ніколи не пізно здійснювати мрії, книга, яка змушує поринути в історію, затамувати подих та прожити її, книга, сцени якої тримають в напрузі та полонять увагу, книга, яка вчить, що потрібно сміятися, знаходити в собі віру та сили, приймати те, чого не розумієш, любити більше, не менше.

для кого книга

27653375_1891223137874667_525841568_o

Він та Вона про “Чтиво” Джессі Келлерман

#Він – Олександр Гнатюк

перша емоція

 

Одразу скажу, що книга дуже неоднозначна. І навіть знаючи це я все одно читав з піднятими, від подиву, бровами. Це книга в якій автор насміхається над головним героєм, над всією книгою, над цілим детективним жанром у художній літературі і, що дивує, над самим життям.

Трагікомедією я б це не назвав. Це сильна драма, що читається як комедія. Ніби автор поставив за мету із слів «щасливий, веселий, радість, посмішка, вчасно» скласти речення про горе. Хоча, впевнений, хто бажає прочитати комедійний детектив (дещо абстрактний і абсурдний, а може і без «дещо»), його і прочитає. Що вразило

Це роман якому неможливо дати об’єктивну оцінку. Впевнений, що будуть ті, які будуть плюватись з кожного кліше(яке автор ставив навмисно), а будуть і ті, що скажуть: «Нічого кращого в такому жанрі я ще не читав». Я відчув, що через головного героя Джессі Келлерман спілкується напряму з читачем. І це спілкування настільки дружнє, настільки це можливо. Не думаю, що цей роман навіть на крихту автобіографічний, хоча натяків на це безліч. Він ніби антибіографічний, такий яким ба автор не хотів бачити своє чи чиєсь життя. Але і тут його герой переживає серйозні метаморфози, що докорінно змінюють його світобачення. Чи автор хотів розважитись, чи він хотів написати щось докорінно філософське – для мене залишиться таємницею. Зате я точно знаю, що цей літературний «експеримент» підняв мене як читача на щабель вище.
Щодо книги, як матеріального об’єкта, питань немає. Зате окремо виділю обкладинку, вона мені дуже сподобалась. Саме цього стилю обкладинки із серії «Бестселер» вважаю супервдалими. Навіть колір ляссе завжди влучний. Бажаю цій серії довгих-довгих літ.

 

післясмак

 

#Вона – Тетяна Гордієнко

 

Так сталося, що два шкільні приятелі, Білл Ковальчик та Артур Пффефферкорн, стали письменниками. Один – справжнім, а інший – несправжнім. Але хто з них – яким? Це центральне запитання книги, адже Артур написав один-єдиний, глибокий і розумний роман, після якого не спромігся більше ні на що, окрім викладання письменницької майстерності у коледжі. А Білл, в якого літературного таланту не було, став автором численних світових бестселерів про шпигунів, які розплутують масштабні міжнародні змови та рятують світ, творцем такого собі pulp fiction.

Хто з них справжній письменник, а хто – невдаха? Гаразд, Артурів роман гарно написаний та піднімає глибокі проблеми, але хто його пам’ятає? А ось Біллові бестселери дають розраду мільйонам читачів, розважають, дають роботу багатьом людям: видавцям, критикам, журналістам, кінорежисерам, акторам, продавцям книг. Коли Артур намагається скористатися прийомами Білла, йому навіть не віриться, що написати популярний трилер – так легко. Але, виявилось, що за багатьма авторами успішного трешу стоять грізні таємні організації. Тож за успіх Артурові доведеться дорого заплатити – спочатку перевтілитися у шпигуна, закинутого до постійно охопленої братовбивчою війною Злабії, а потім – зустрітися із власними творчими комплексами, вирішити для себе справжню вагу творчого доробку будь-якого митця. Головна характеристика роману – його пародійний характер. запитання до автора

Усі ймовірні кліше жанру – тут. Від прийому «друг виявляється ворогом, а ворог – другом» до приклеєних вус, які відклеюються у найнезручніший момент; від гостин у кривавого, але ласого до роскошів лорда-президента, до десятикратного пристрасного сексу пораненого героя з коханою прямо на лікарняному ліжку; від захованого у зубній щітці ножа до опанування бойових мистецтв на секретній базі спецслужб. Змова у змові, зрада на зраді. Власне, роман – це пародія на усю ту медійну картину світу, за якою вже ніхто не спроможний бачити реальності. для кого книга

 

27140568_1886080405055607_1850559997_o

Він та вона про “Мою божевільну” Андрія та Світлани Клімових

#Він Артем Калінін

перша емоція

Як ви ставитесь до того, що відома Вам історія може отримати нову інтерпретацію? Звичайно, це може здаватися дивним, але повірте – у літературі, як і в житті, не буває інакше. Роман Андрія та Світлани Клімових “Моя Божевільна” змусить поглянути на відомі вам факти геть інакше.

Сама історія відправляє нас у далекі часи 30-х років 20 сторіччя, у той час, коли тодішньою столицею Харковом заправляють радянські порядки. Автори передають доволі гнітучу атмосферу життя – відчуття перших репресій уже проникає в буття героїв, повсюду шпигують та доносять, без жодних докорів сумління. Що важливо вказати – це те, що ми перебуваємо в точці, коли прокидається розгром покоління Червоного Ренесансу, яке пізніше назвуть Розстріляним Відродженням.

Історія, яку нам подають автори, відправляють нас до самогубства переводного автора того часу Петра Хоружного, в якому легко впізнати Миколу Хвильового. Що варто відзначити – це факт алюзій на відомих тоді сторичних постатей. Автори свідомо роблять анаграми прізвищ, імен та ситуацій, в яких перебували герої. Це зроблено для того, щоби сконцентруватися на самих подіях, атмосфері життя у ті страшні часи, показати, що буває з тими романтиками, хто повірив у світле майбутнє – і обрав не той шлях.

Надалі ми зіткнемося з якимось містичним передбаченням розстрілів цієї генерації, яку показано діями капітана Матвєєва та його команди з НКВД. Бездушні вбивці, які виконували наказ, не задумуючись, що це для них обернеться розправою та такими ж поневіряннями, як і для головних героїв. Для них люди – це просто галочки та матеріал для виконання волі партії. Сліпі інструменти тоталітарного режиму не задавали питань, чому і як вони це роблять.що вразило

Історія авторів далі показує побут та життя героїв. Перераховувати їх – це значить забрати щонайменше ще 20-30 сторінок для опису. Однак автори свідомо вирішили пожертвувати текстом, щоби показати, як переживали та відчували прихід катастрофи у ті темні часи. І головне запитання, на яке доведеться усім читачам знайти відповідь – чому саме така назва. Про це ви дізнаєтесь, прочитавши сам роман, дійшовши до кінця книжки.

Що стосується стилю та викладенню матеріалу, то автори використали доволі концентровану та метафоричну мову. В тексті прочувалася міцність та сила зворотів, широкі та доволі незвичні порівняння місцевостей, станів, погоди, героїв, атмосфери міста, шарму жінок та зовнішності чоловіків. Мало того, єдиним суттєвим відтінком, який міг скласти якийсь осад – це відчуття чи то перекладу, чи то недосказанного у тексті. Певне, й сам автори не знайшли би відповідей на ці запитання.

Варто припускати, що саме така неоднозначність і зробила роман доволі якісним. Зумівши вдало з’єднати історію, метафоричність, алюзію, пошук невідомих відповідей на запитання, які здавалося би мали щось конкретне – насправді не сказали головного: що отримає читач від цього роману. Тут можна судити з написаного, що її геть немає. А можливо й не було. Та насправді, головна відповідь лежить на поверхні – спробуйте свій світ перенести до світу героїв роману. Все стане відразу зрозумілим.

Наостанок, хотілося би відзначити,  що цей роман залишає після себе враження незавершеної історії. Так, складалося враження, що автори з певним наміром поклали детективну площину з історичним буттям, вмонтували якісь нові форми розуміння уже відомих історичних фактів, ніби натякаючи на неоднозначність вчинків та дій головних і другорядних героїв. Під час прочитання може скластить враження непорозуміння та незнання, неможливість знайти відповідник алюзії до реальних прототипів, а головне – викривлення дійсного, що було насправді.

післясмакТут, як здається, не повинно бути протиріч. Вочевидь, на те задумка Андрія та Світлани Клімових й була такою – вийти за межі відомих міфів та історій, спробувати знайти нові ключі до старих, задавалося би, знайомих дверей. за якими розкриваються невідомі таємниці. Та чесно кажучи, у хорошому роман не може бути однієї відповіді. Тому для того, щоби зрозуміти усю красу задумки та основного запитання, доведеться прочитати все – до останнього знаку.

Тому я рекомендую прочитати цей прекрасний роман, який за усіма компонентами отримав би оцінку 9 з 10. Отож бо, не соромтеся замовити у видавництві Фабула цю прекрасну книжку і прочитайте її. Вона дійсно вартує уваги читача та критиків.

#Вона Віталія Тітко

Коли роман «Моя божевільна» опинився в моїх руках, я подумала, що це буде якийсь нудний політичний твір, з історичним нахилом і датами, які вже давно нікого не цікавлять. Але я дуже рада, що помилилась.

Не вдаючись у подробиці роману, скажу те, що він наповнений сюжетними лініями, переплутаними і змішаними в одну. Кожен із багатьох героїв має власні почуття та переживання, але насправді їх об’єднують не тільки знайомства між собою чи спільні починання, а й страх перед майбутнім. Що буде далі? Чого чекати?..

Також чимало нашої уваги звертають на таємничу валізу з рукописами, що залишилась після смерті головного героя і в якій виявилися зокрема щоденники з пророцтвами, які стосуються історії України, її культури, окремих доль, смертей і кохань.запитання до автора

Хоча всі персонажі є вигадкою авторів, легко здогадатись, що інтрига роману «Моя божевільна»  закручена довкола самогубства  відомого  письменника Миколи Хвильового. Саме зсередини – через сімейні стосунки, любовні зв’язки, дружбу чи відданість своїй справі – ми дізнаємось про причини, що призвели його до трагічного кінця.

Дуже сумно, що в історії нашої держави є така сторінка – з трагічними, підкореними і зламаними долями людей. Але попри це українські письменники, що стали жертвами сталінських репресій, повертаються до читачів своїми творами і демонструють нам усю силу українського духу.

А підсумувати усе сказане вище можна словами головного героя:

«…людина народжується не з доброї волі, проти своєї ж волі буває змушена померти, і день за днем скоряється нав’язаним їй обставинам. А вся свобода – в тому, щоб хоча б раз розірвати цей одвічний ланцюг». для кого книга

 

Fabula-banner-sayt-4-8

Він та вона про “Мій останній континент” Мідж Реймонд

#Він Остап Микитюк

Рамка-сайт_текст1

Щоразу, коли в руки потрапляє якась нова книга, звертаю увагу на її дизайн. Інколи він вводить читача в оману, інколи — навпаки. Коли в мої руки потрапив роман «Мій останній континент» Мідж Реймонд, мені здавалося, що під обкладинкою захований черговий жіночий роман, про кохання і страх слабкої жінки в «незвичайних» умовах, створених автором. Але, на щастя, все виявилось не так.

За сюжетом, авторка знайомить нас із жінкою, закритою в собі, з якимись внутрішніми переживаннями (тому спершу й складається враження, про яке я написав трохи вище), яка мандрує на кораблі, яка любить пінгвінів і Антарктиду, є самотньою (чи ні? До кінця важко визначити спочатку), зрештою є дослідницею. І от хтось із пасажирів, які пливуть з нею, випадково зачіпає, наче гачком, якийсь спогад з її (ще не відомого нам, читачам) минулого, яке починає вібрувати і зрештою прошиває весь роман червоною ниткою, зв’язуючи все докупи.Рамка-сайт_текст2

Цікавий стиль роману. Це не роман з лінійним сюжетом. На початку мене це навіть трохи дивувало – чому авторка переходить від одного часу до іншого, а не розвиває сюжет поступово (як це роблять більшість авторів-романістів), чому вона перескакує з місця на місце, ніби катаючи нас в Тардісі й відкриває ті чи інші моменти життя героїні. Але згодом я зрозумів, що такий стиль «складання пазлів» якнайкраще підходить для того, щоб розкрити нам особистість Дебори, заглибити нас із головою в цей персонаж і показати ЛЮДИНУ, яка росте, мудрішає, формується, накопичує досвід, обростає ним, ніби панциром, еволюціонує від слабкої до сильної особистості.

І кохання, яке спонукає людину робити шалені вчинки, зрештою дарує (нехай і умовне, але…) безсмертя і створює нове життя.

Окрім головної героїні Дебори (і Келлера, теж головного, але більш епізодичного), у романі я побачив ще двох героїв, без яких роман не був такий цікавий – це пінгвіни, з якими Деб час від часу порівнює себе і людей, що її оточують, і Останній Континент, оповитий чистотою і холодними океанічними водами. Наприкінці все це доходить до ще однієї «червоної нитки», про яку я спочатку змовчав, але яка не менше за особистість Деб прошиває роман. Це – кораблетроща, в якій Дебора врешті остаточно розкривається, і не як тендітна дівчинка Роуз (з «Титаніку»), а як супергерой, яка хоч і втрачає свого коханого (ні, це точно не схоже на «Титанік»), але натомість отримує в подарунок дещо інше.

Рамка-сайт_текст3Цей роман про жінку, яка навіть у найжахливіший момент свого життя не зламалась.

Цей роман про прекрасний континент, який тепер страшенно хочеться побачити вживу.

Цей роман про життя. Яке воно буває там, де нас нема. Про життя, яке минуще, хочемо ми того чи ні.

Зрештою й про кохання, але, на щастя, не сопливе й не нудотне, фальшиве і не награне. А таке як воно є.

Рекомендую. Приємного читання.

#Вона Тетяна Гордієнко 

Як живуть люди, для яких робота і захоплення поєднуються у покликання? Вони мають мало друзів, рідко проводять час із родиною, не переймаються через відсутність «другої половинки». В їхньому житті є щось більше. Такі люди були у всі часи, але тільки зараз до цієї по-своєму дуже щасливої категорії входять і жінки. Як-от орнітолог Дебора, яка почувається затишно тільки у крижаному серці Антарктиди і полюбляє товариство пінгвінів більше, ніж товариство людей. Звісно, що як жінка Дебора відчуває тиск суспільства: чому ти не дружина, не мати, чому ти не домогосподарка, або, у крайньому випадку, чому ти не орнітолог, який сидить удома, а не тікає щозими до Антарктики? Проте у наш час можна знехтувати тим, що комусь не подобається твій стиль життя, їхати на край світу і займатись порятунком пінгвінів. При цьому доводиться все ж відчувати в собі певну незавершеність, але можна не дозволяти цьому відчуттю взяти верх над собою, можна змиритися з тим, що тебе цікавить і вабить не те, що цікавить і вабить більшість людей. Так, на антарктичній станції та на круїзних кораблях, що возять туристів до Антарктиди, буває досить багато таких захоплених наукою та подвижництвом чоловіків, але ж цього замало для кохання, чи не так? І ось одного разу зорі й долі стають своїм незбагненним візерунком, коли Дебора зустрічає Келлера.Рамка-сайт_текст4

Усе в їхній історії йде по класичному сценарію «дамського» роману: він високий і смаглявий, колись у нього була дружина і маленька донька, яка загинула, колись він був успішним адвокатом, але вирішив утекти зі зламаного життя до безлюдних широт, де його життя може мати сенс, адже Антарктида та її мешканці потребують тих, хто захистить їх від кліматичних змін. Це у певному сенсі  – класичний роман про кохання, де є перший поцілунок, ніч у засніженому наметі, неготовність героїв зробити крок назустріч своєму почуттю, адже вони знають, як це боляче – довіритись почуттям; є й екзотичний антураж: крижини, пінгвіни. Але в цьому романі є й те нове, що вирізняє його з-поміж книжок у рожевих обкладинках. Це роман про людей, яким байдуже, чого від них чекає суспільство, їм начхати на успіх у тому вигляді, в якому його визнає масова культура, вони здатні побудувати стосунки на відстані, вони не баряться почати жити так, як уважають за потрібне. Вони тільки бояться зрадити себе і стати «нормальними», і водночас – не стати ними ніколи.

У людей надзвичайних, непересічних, ніколи не складається «як годиться», у них не буває «простого людського щастя»: назви розділів «За два роки до кораблетрощі», «За кілька годин до кораблетрощі» підказують нам, що хеппі-енда не буде, але ж ми до останньої хвилини сподіваємося, що зірки не завжди жорстоко карають тих, хто зважується жити «не як усі» або тих, хто порушує неписаний договір і намагається отримати все: і роботу, і кохання, або  і сім`ю, і Антарктиду.

Щастя крихке. Життя крихке. А любов сильніша за все.Рамка-сайт_текст5

Fabula-banner-sayt-4-7

Він та вона про «Запам’ятай мене таким» Сабін Даррант

#він – Гнатюк Олександр

8-1 эмоцияВанільна обкладинка може ввести в оману, та це найсправжнісінький психологічний трилер, відлуння якого, мабуть, ще довго блукатиме моїми мізками.
Я не люблю спойлерити сюжет, тому краще передам свої емоції: вражаюче, дійсно вражаюче! Наприкінці книги прочитав про автора. Там указано, що вона є однією з кращих представників психологічного трилеру. Я це відчув.

Читати далі

23660295_1558380504248267_67595812_o

Він та Вона про “Малхут”

#він – Давид Губанов 

7-1 эмоция“Малхут”- як пише сам автор – історична спекуляція, а не історичний роман. Усі епізоди ніби-то відбувались насправді, але правдивість та достовірність – це завжди сумніви.

Читати далі