vinvonakniga4

Він та Вона про “Завіт Марії”

#він – Олександр Романишин4-1 эмоция

Якось так сталося, що видавництву “Фабула” здалося цікавим дізнатися мою думку про роман Колма Тойбіна “Завіт Марії”. Що ж, спробую не розчарувати.

  Безперечно, вибір автора і твору для перекладу дуже вдалий. Майже всі романи Тойбіна або отримали, або були номінантами на отримання відомих книжкових премій. А “Завіт Марії” є альтернативною версією Нового Завіту, невід’ємної частини Біблії – найбільш видаваної книги на Землі. Такий от виклик церкві та суспільству загалом! Але чого ще очікувати від ірландця)

  Та прочитати цей роман варто не стільки через провокативність і “модність”, а, перш за все,- через глибокий зміст і літературний хист автора, які так добре донесли до нас перекладач та редактор. За це їм окрема подяка)

  Незважаючи на невеликий обсяг (суто механічно книжку можна подужати за кілька годин), роман, на мою думку, претендує на всеосяжність – але інакше не могло бути, зважаючи на назву твору.4-2 что поразило

  У “Завіті” йдеться і про неосяжну материнську любов, навіть попри несприйняття вчення свого сина, і про таке ж величезне горе через його жахливу смерть. І про безмежне відчуття власної провини в тому, що сталося, і про бажання бути правдивою, якою б гіркою та страшною не була правда. І про готовність спокутувати власні гріхи. 

  А ще ця книга про людські слабкості та найгірші риси людської натури. Про споживацьке ставлення до життя і людей, із майже агресивним вимаганням від кумира дива для себе і цілковитою готовністю прийняти його смерть задля спокутування своїх гріхів. І ще багато про що…

  І все це, як писала Sunday Times:”Оманливо, глибоко інтелігентно, зворушливо. Подібно до чорного діаманта і стрімкого політичного трилера”.

  І все це й про наш час… 

  І це слід читати, аби зробити себе і світ навколо кращими.

4-3 послесмак

#вона – Тетяна Гордієнко

Чоловік, який пише від імені матері Ісуса про те, як насправді відбувалися євангельські події. Ще один чоловік, який вирішує, як жінці говорити і що відчувати матері. Ще один автор апокрифу, що матиме своїх послідовників, думала я. Ніби мало “Брайана з Назарету” чи “Кода да Вінчі”, думала я. Я підійшла до книжки обережно, але не тому, що не вмію мислити критично, а тому, що я навпаки, готова вислухати й прийняти точку зору іншого. Я боялася, що ця книжка змінить мої стосунки з вірою, хоч би яка непевна та прикладна вона не була.

Виявилось, що книжка не про те, що Ісус з Назарету був звичайною людиною, а не Сином Божим. І навіть не про те, що людська його природа не применшує його дивної сили, його вчення. Книжка про дві складні і дуже сучасні проблеми: як бути матір”ю і як народжується релігійний фанатизм.

4-4 вопросы к автору

Марія, мати Ісуса (до речі, в книзі жодного разу не названо його ім’я), яку охороняють послідовники нової віри у Ефесі, розповідає про те, як їй не вдалося вберегти свого сина. Вона розповідає так, як розповідала б мати будь-якого юнака, який втрапив у халепу і вона не змогла вчасно зупинити його. Тому що навколо нього, яскравого, розумного, харизматичного, збиралися “всі ці невдахи, тупі й жадібні”, які вірили у бозна-що і вирішили, що саме цей юнак – обрана жертва, обраний Месія. Ніхто з них навіть не намагався врятувати його, захистити його: все повинно було відбутися як у пророцтві. Марія намагалася зупинити сина, але марно – він і сам повірив у ті всі пророцтва. Але гірше від видовища закатованої твоєї дитини – сором і провина за те, що ти, мати, злякалась за своє життя. Що було б, якби вона не залишила його на весіллі в Кані Галилейській? Що, якби вона пішла за ним у цій юрбі “невдах”? І що було б, якби вона дійсно лишилася біля хреста до самого кінця, а не втекла з Марією, сестрою Лазаря, якого-таки воскресив її син? Скоріш за все, її вбили би, але ніхто не може знати напевно. Біль матері, яка знає, що нічого не можна було вдіяти, але безкінечно звинувачує себе в тому, що чогось не зробила. Люди, які розпитували Марію про життя Ісуса і події на Голгофі не хотіли чути її відвертих відповідей. Вони написали все так, як було потрібно для їх нового вчення, що невдовзі змінить світ.

4-5 для кого

Образи “отців Церкви”, перших християн, навіть апостолів, у книзі різко негативні: це люди, які міцно тримаються за можливість стати частиною нового порядку, їм байдуже, ким був Ісус насправді, чи він воскрес, чи він дійсно творив дива – вони знають, що достатньо повторити щось багато разів – і в це повірять. Вони нічим не кращі ні за римлян, ні за тих старійшин, що розіп’яли Ісуса. Коли вони намагаються розповісти Марії свою “версію” життя Ісуса, яке він “віддав, щоб спокутувати гріхи людства”, вона, вражена, відповідає: “То це заради цього його вбили? Воно було того не варте!” А дійсно, чи вартує наше спасіння мук та життя іншої людини?

18698734_1314949351887313_1559583507_o

Він та Вона про “Кохану” Тоні Моррісон

#він – Андрій Клочаник

3-1 эмоция

Ось везе мені останнім часом на якісну і «смачну» літературу..)…а все завдяки знайомству з видавництвом Фабула..)…скільки я там книг перечитав..?…а все вражає, ні одної посередньої…)…і зараз та сама ситуація, роман «Кохана», володар Пулітцерівської премії 1988 року за художню книгу, а сама авторка, завдяки в повній мірі цьому роману, було удостоєна Нобелівської премії з літератури в 1993 році,…ну як таке не читати…?)…тим більше в даному випадку, як стало зрозуміло після прочитання, премії були присуджені цілком заслужено, але ж не мені про це судити, правда..?..)

Про саму письменницю, як завжди, думаю не варто багато розповідати, всю потрібну інформацію можна знайти, якщо мати на це бажання,…скажу тільки, що Тоні Моррісон є авторкою 11 романів, закінчила Говардський університет тепер вже дуже далекого 1955 року, здобула ступінь магістра в Корнельському університеті, викладала англійську мову в Університеті Південного Техасу та тому ж таки Говардському університеті, перший її роман «Найблакитніші очі» вийшов у світ в 1970 році, два її романи («Пісня Соломона» та все та сама «Кохана») входять до рейтингу «100 найкращих книг усіх часів журналу «Ньюсвік», ось такі просто сухі факти про авторку цієї книгу, а далі будуть суцільні емоції…від «Коханої»…)

3-2 что поразилоХоча ні, ще трохи просто фактів, тепер вже про сам роман, який був написаний на основі реальних подій і історії Маргарет Гарнер, «…молодої матері, яка втекла з рабства, але була заарештована за те, що вбила одні дитину (і намагалася вбити інших), бо не хотіла, щоб ті поверталися на плантацію власника…», історія цілком реальна, але як пише сама авторка: «…Історична Маргарет Гарнер – постать цікава, але письменника вона обмежує…», і ось тому в своєму романі Моррісон вирішила нічого не обмежувати, ламати всі простори уяви, вигадувати думки і переживання героїн,….і це їй вдалося як найкраще….а ще ця інколи така відверта, і така приголомшуюча правда (хоча можливо вона і не відбувалася саме з цими людьми…але..)…

І ці всі події в основному відбуваються в будинку №124 по Блустоун-роуд, Цинцинатті, штат Огайо, будинку з простим номером, без всяких епітетів і прикметників (як наприклад «Милий Дім», в з якого свого часу втекла героїня)…будинку, в якому живе Сет зі своїми двома дочками, одна з них просто реальна (Денвер), а інша «звичайний» привид дитини «яка вже повзала», і яку вбила її матір (згадайте історію, про яку я писав вище..))…потім в будинку з’являється Пол Ді, «останній чоловік» з колишнього життя і з «Милого Дому» (до речі там Полів було багато, і всі позначалися буквами алфавіту..)), про яке Сет завжди старалася забути, а потім нізвідки приходить дівчина, яка називає себе «Коханою», сама так, який було написано на нагробному камені вбитої доньки, на більший напис просто не вистачило…і ось ці всі мешканці будинку, живуть в цьому нереальному світі, в світі «страшної» материнської любові, любові, яка інколи просто лякає, як і лякають, приголомшують події, які так хотіла забути Сет, події, що відбувалися в тому самому «Милому Домі» з нею та з іншими мешканцями, події від яких дехто «…божеволів, щоб не втратити розум…», а хтось просто тішився, що помирав «..легесенько, як по маслу..» тому що «..жити було важче…»…

3-3 послесмакІ ось під час читання ти переживаєш з героями всі ці події, скажу, інколи, це було зовсім нелегко, інколи подробиці просто шокують, і хочеться перегорнути, щоб це не читати…але цього не робиш тому, що ти поринаєш в роман повністю, і таке відчуття, що ти сам опинився в цьому будинку, і все це бачиш, все відчуваєш, все чуєш, навіть ці внутрішні монологи героїв…і ти разом з персонажами стикаєшся з усіма випробуваннями, намагаючись розділити всі спогади на шматки, щоб не складалася цілісна картина минулого, і щоб ти нічого не міг скласти покупи, і щоб спогад не привів назад «…туди, звідки немає вороття…»…

І наостанок, завжди пам’ятайте, що «…існує самотність, яку можна розхитати…»…а є така «…що кричить…жива, існує сама по собі…», і історія, що описана в цьому романі «..не для того, щоб минути…», вона залишить слід в Вас надовго….нехай інколи емоційно важкий слід, але він залишиться….

Щиро Ваш,….Андрій К.!…простий читач історій, що не минають….

#вона – Юлія Святенко

3-4 вопросы к автору

В історії кожного народу є свої трагічні сторінки. Тоні Моріссон завжди підкреслювала, що вона оповідач історії свого чорного народу. Письменниця взяла за основу реальну історію чорношкірої рабині, яка вбила свою дитину, рятуючи її від рабства. Я не люблю переказувати сюжет (більше подобається ділитися емоціями), тому постараюся коротко. 1880-ті роки. Рабство вже скасовано. У Цинциннаті в будинку №124 разом зі своєю дочкою Денвер мешкає чорношкіра жінка на ім’я Сет.  Вона оселилася у цьому будинку 18 років тому після втечі з рабовласницької ферми «Милий Дім». Тоді Цинциннаті називали містом біглих рабів, де ховалися від переслідувань чорношкірі невільники з Півдня. Сім’я аболіціоністів подарувала свій старий будинок свекрусі Сет Бебі Сагз, яку викупив із рабства власний син Голлі, чоловік Сет. Саме до свекрухи Сет спочатку відправляє двох синів та дочку, а потім втікає сама. Дорогою вона народжує Денвер. Але, як то кажуть, щастя було не довгим — переслідувачі з ферми знаходять Сет. Налякана, вона вирішує вбити своїх дітей, щоб урятувати їх від рабства. Коли її зупинили, вона встигла вбити одну з своїх доньок. «Кохана»,— написала Сет на її могильнім камені. Згодом сини від Сет пішли, Бебі Сегз померла, залишилася тільки Денвер та… дух вбитої дівчинки. І от одного дня з’являється Пол Ді, чоловік закоханий у Сет ще з часів проживання у «Милому Домі»…
Із власне сюжетом закінчую, починаю ділитися емоціями щодо сюжету. Я палка шанувальниця романів з майстерно прописаними сюжетними лініями. У Моріссон бездоганно прописані усі сюжетні лінії: і Сет, і Пола Ді, і Бебі Сагз, і Коханої, і Денвер. До речі, історія Денвер вразила мене найбільше, один із найсильніших моментів у романі. Другий вражаючий момент — почуття, якими авторка наповнила свій роман. Опис дитячої злоби, яка оселилася у будинку №124 й руйнувала життя сім’ї Сет. А як Моріссон пише про сум: «Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах».  Хіба не вражає?! Страх, ненависть, кохання, надія… Почуття — такі ж діючі особи роману, як і люди.

3-5 для кого
Щодо людей. Сет. Сильна, вольова жінка, яка так мріє про свободу, що заради неї зважується на вбивство власних дітей. Кохання до загиблої дочки, густе, важке, руйнівне, з почуттям провини, поступово знищує її. Пол Ді. Чоловік, який прагне свободи (його розповідь про півня: «Він здавався таким… вільним. Кращим за мене. Сильнішим, витривалішим. Сучий син навіть із яєчної шкаралупи самотужки вилізти не зміг, але він був королем, а я…») та дарує надію («Ми з тобою маємо більше вчорашнього, ніж будь-хто інший. Нам потрібне якесь завтра»). Прагнення до свободи однаково значуще і для неї, і для нього, і для письменниці. Денвер. Маленька залякана дівчина прагне доодержати кохання, якого була позбавлена у дитинстві. І чекає на людину, яка запалить світло всередині неї.
І на останок, я в захваті від мови, якою написаний роман! При врученні Тоні Мріссон Нобелівської премії професор Гарварду Генрі Луіс Гейтс сказав: «Найбільш характерним досягненням її творчості є те, що містичним чином вона створила свою унікальну форму словесної образності».
Як на мене, Тоні Моріссон створила шедевр. Але це вирішуйте самі.

18493937_1305184282863820_1997803635_o

Він та Вона про книгу «Паризький архітектор» Чарльза Белфора

#він – Андрій Клочаник

2-1 эмоция

Не знаю, чи просто так співпало, чи можливо в ці дні якраз і потрібно читати ось такі книги, які безпосередньо стосуються цієї страшної війни, але…якраз в переддень визволення Європи від нацизму, мені випала нагода прочитати роман Чарльза Белфора, який описує події, які відбувалися під час окупації нацистами Франції…і, до речі це не перший твір про війну який читався цього року…якщо бути конкретнішим то…третій..?…(…спочатку був роман Тетяни Пахомової, а зовсім недавно «Клуб любителів книг і пирогів з картопляних лушпайок»….з Тетяною Пахомовою….там взагалі навіть дуже перегукується «Паризький архітектор», хто читав, зрозуміє про що я…))…але зараз не про це….

 

Про автора почув вперше (як завжди велике спасибі видавництву «Фабула»),…хоча це і не дивно, адже це його дебютний роман, правда опублікований ще в 2013 році в США, в цьому ж році був названий оглядачем «The New York Times»  найкращою книгою 2013 року в США і Канаді, а в 2015 році сам автор став фіналістом Дублінської літературної премії… Чарльз Белфор ніколи не навчався письменництву (за освітою він архітектор та історик культури, і це йому так допомогло під час написання цього роману…)), і ось весь свій архітектурний досвід він і використав в цьому романі…скажу одразу його детальні описи будівель і їх внутрішнього оздоблення дуже детальні і наочні, і це зовсім видається не нудно, читати про архітектурні елементи, як я думав завжди…))….але я знову відходжу кудись в сторону, повернемося до самої книги…)

2-2 что поразило

Так, це в першу чергу майстерно написаний гостросюжетний роман, навіть місцями з елементами детективу, і, як пише сам автор, заснований на реальних подіях часів правління в Англії Єлизавети І, правда цього разу події перенесені в окупований Париж 1940-х років, а в Англії, в свій час, була епоха переслідування католиків, і ось в звичайних домівках будувалися схованки для католицьких священників, до чого тут Париж і окупація..?…запитаєте…так ось, в романі мова йде майже про те саме, тільки цього разу приходиться рятувати таким чином євреїв, яких переслідує гестапо…, на прохання багатого підприємця, проектувати ці схованки має молодий амбітний паризький архітектор Люсьєн Бернар,…запитаєте, навіщо йому це…?..а ось тут і починається емоційна складова роману, спочатку це просто меркантильні інтереси людини, який необхідно заробити гроші, для того щоб купити їжу на чорному ринку і звичайно утримувати коханку, (ну як без коханки в Парижі…?)…хоча на дворі і війна і всі ці жахіття)…,але потім герой проходить шлях від звичайної байдужості, інколи навіть ненависті до євреїв, якої вчив його батько, до співчуття і любові, а ще до усвідомлення своєї потрібності маленькому єврейському хлопчику, і до відчуття свого батьківства, яке йому не було дано до цього,….і цей шлях долає не тільки головний герой, але і багато парижан, і саме головне офіцер вермахту, який допомагає втекти Люсьєну… Але щось я забагато сьогодні пишу про сюжет, Вам же не цікаво буде читати, якщо я все розповім..))…

2-3 послесмак

Просто рекомендую цю книгу для прочитання, вона Вас не розчарує, ні своїми сюжетними лініями, яких, до речі, дуже багато в романі, ні майстерно описаними Белфором архітектурними штрихами сховок і самих паризьких будівель, ні реалістичними характерами героїв, як позитивних так і негативних, як реальних так і видуманих…просто читайте…

 

Щиро Ваш…Андрій К.!…простий читач гарних книг…)

 

P.S.: до речі, для перед тим як взяти до рук «Паризького архітектора», я почав читати «Джуда Непримітного» Томаса Харді, і відклав, а виявилося, що ця книга мала особливий вплив на Чарльза Белфора, так що повертаюся до неї…,  а ще, не менший вплив на його творчість має «Володар мух» Голдінга, яку я також читав зовсім недавно і про важливість новизну якої сперечався….)….так що не просте це спів падіння, що читалася саме ця книга..))

 

 

#вона – Ольга Леонова2-4 вопросы к автору

1940 рік, окупований німцями Париж, у центрі розповіді Люсьєн, талановитий архітектор. Не надто патріотичний, геть не здатний ризикувати собою заради інших, мріє лише про виграшне замовлення і не важливо хто буде замовником – французи чи німці. Але за іронією долі йому пропонують спроектувати важливу споруду тільки за умови створення таємного сховку для єврея. З цього починається шлях змін головного героя. Дуже цікаво було спостерігати яким боягузом і просто нікчемною людиною, що боїться всього на світі, він був на початку історії і як він ріс над собою. Як приходило до нього розуміння того, що так не можна жити, що люди, які відрізняються від тебе лише віросповіданням, теж люди! Анітрохи не гірші за будь-кого іншого. Як із маленьких пазликів складається цільна картина, так і ця книга складається в маленьких історій різних людей. Головним героєм наступної глави може бути, офіцер гестапо (навіть сцени допитів присутні, але без зайвих подробиць, можна не лякатися занадто чутливим), або ще один єврей, що потребує сховку, або француз, якому потрібна робота. Цілком логічно, виходячи з назви, що тут буде багато про архітектуру, але приємно те, що людині, мало знайомій з цією темоюь (як то мені), не буде нудно, адже цього не забагато. Ще для мене було цікаво дізнатись, що в ті часи, як більшість простих людей ледве зводили кінці з кінцями, виживаючи на крихтах їжі, у Парижі проводились покази мод.

Під кінець все більше схоже на справжній шпигунський роман і стає просто неможливо відірватись, бо переживаєш – чим же все закінчиться, чи буде хеппі енд?

2-5 для кого

Добре, що книга не обійшлась без простих сімейних цінностей – навіть у такі важкі часи людина може знайти кохання і радість батьківства.Трошки підведу підсумки. Книга про війну не може бути легкою і простою. Таку літературу морально важко читати, та дуже цікаво її обговорювати, бо виникає багацько неоднозначних питань по мірі прочитання і лише обдумавши все гарненько, можна знайти відповідь, прийнятну для тебе особисто. Саме це я ціную в книгах найбільше – вона повинна змусити вас обмірковувати прочитане. “Паризький архітектор” це робить.

 

З повагою, Ольга.

Fabula-banner-sayt-6

Він та Вона про “Долготу дней” Володимира Рафєєнка

#він – Андрій Клочаник

Так сталося, що на протязі свого вже не дуже короткого життя я побував в багатьох містах України і не тільки, але ніколи шляхи не заводили мене на Схід нашої країни (…хоча ні Харків це також Схід…але зараз не про це…), а саме в Донецьк і Луганськ, як до речі і в Криму я ніколи не був,…не встиг…тому дуже хочу побувати і там і там, але не зараз, трохи пізніше, коли все буде не так як, зокрема, в книзі Володимира Рафєєнка «Довгота днів»…

1 эмоция

 

Про цього автора, зізнаюся одразу, ніколи і нічого не чув,…прийшлося, як завжди, шукати інформацію, а її виявилося не так і багато, в основному на російських сайтах і вся датована вже тепер здається дуже далеким 2013 роком, ще до всіх цих подій на Сході, ще до тієї межі, яка тепер багатьох нас розділяє на «до» і «після»…але не сьогодні не про це…отже Володимир Рафєєнко – український (…підкреслюю це слово, до речі як робить це завжди і сам письменник, навіть в інтерв’ю російській газеті, яке правда було опубліковане все того самого 2013 року, коли він отримав «Русскую премию» за свій роман «Демон Декарта»…) письменник, який пише російською мовою, який мало відомий навіть в рідних донецьких краях, але він ніколи, здавалося,  і не потребував цього, завжди публікувався в малотиражних журналах, випускав свої книги віршів і прози в маловідомих видавництвах (до речі їх не так і мало..),…письменник, який в липні 2014 року переїхав в Київ і тепер живе там…ось тут хотілося щось написати про захист «русского языка» и «своей религии», з якої все і почалося там на Сході, і що обговорюють навіть герої роману, але не буду…краще напишу пару слів про саму книгу…

2 что поразило

 

Отже міська балада від, цього разу вже внутрішнього емігранта, Володимира Рафєєнка, про що цей роман, який складається ніби з двох частин, одна – це безпосередньо сам роман, як грунт для подій, які відбуваються, такої собі казки-страшилки, і друга – коротенькі новели, написані одним із героїв основної оповіді, таким собі Колею Вересаєвим, хіміком-масажистом (цікаве, як на мене, поєднання), новели, які виглядають більш натуралістично чим все що може статися…? Ця книга, звичайно, в деякій мірі, про війну, яка стосується кожного, але не це головне, головне те, що вона про нас всіх разом, українців, які живуть в цій країні, і нехай одні з нас залишилися, по різних причинах «там», а інші живуть «тут»…це не важливо, і як пише сам автор: «…тому що, в першу чергу, – роман про Україну в цілому. Про національні і культурні виклики сучасності. Про пристрасті життя і необхідність помирати. Про щастя бути людиною. Про тугу за Батьківщиною…» Це роман, події якого відбуваються у гіпотетичному місті Z, але чомусь, навіть не буваючи там, ми всі впізнаємо в ньому український Донецьк, про метафізичні і метафоричні перетворення, які відбуваються з самим містом і з його мешканцями:

3 послесмак

Сократом Іванович Гредісом, литовцем, який не був ніколи в Литві,  колишнім професором, викладачем філософії, а нині банщиком «П’ятого Риму», вже вище згадуваним хіміком-масажистом Колею Вересаєвим, Лізою Елеонорою, божевільною (але це божевілля таке відносне, як і все в місті Z) дівчиною, як своїми малюнками передбачає майбутнє, Василем Яковичем Гіркавим, міністром невідомо чого, невідомо для чого створеному міністерстві, Олексієм Маршаком, одночасно журналістом «Лайф енд кайф» і довіреною особою ПХ (Прекрасного Хозяина), невже Вам нічого не нагадує ця абревіатура..?)…і там ще є багато таких впізнаних і таких знайомих персонажів…а ще привиди Рози Люксембург, Емі Вайнхауз, металеві козаки-характерники, люльки, які розмовляють, «георгієвські жуки» розміром з теля і все інше, ось так живе тепер цей впізнаваний фантасмагоричний Z, і щоб все це змінити  потрібно зовсім небагато, всього на всього знайти в Києві статуетку Генаші, такого собі слона, але обов’язково в вишиванці, і відібрати томик «Кобзаря» у безхатченка на Подолі (про цього безхатченка взагалі окрема історія, але не буду про неї, читайте самі…)…але це вдасться  це зробити…?….коли в Києві править своноголовий Дракон…?!…в якому, коли він іде по Хрещатику, ми всі безпомилково впізнаємо….кого…?….ось тут зупинюся….)

 

Просто давайте запам’ятаємо одне, що Україна – це не території, а люди, які на них живуть, і будемо робити все для того, щоб ці люди просто жили…

Щиро Ваш…Андрій К.!….простий читач Донбасу….

 

 

 

#вона – Алла Комарова

4 вопросы к автору

Считается, что в бурные на события времена, в годы на стыке эпох и в период войны легче всего пишется поэзия. Она быстрая, острая и позволяет оперативно отреагировать на смену парадигмы, улавливая малейшие изменения в эфире.

Наша сегодняшняя война с поехавшей на почве имперства Россией длится уже три года и ни один, даже самый прозорливый оракул не отважится предсказать ее окончание в ближайший хотя бы год. Три года. Достаточный ли срок, чтобы на книжном рынке появилась сильная проза? Продуманная, выпестованная, прочувствованная с потом и кровью, ироничная и захватывающая, способная остановить этот бесконечный бег на месте и заставить задуматься. Немного фантастическая, но в то же время бьющая в самые центры болевых точек, хотя, казалось бы: за все эти долгие страшные годы ты уже насмотрелся столько репортажей и начитался столько документалок, что пронять твою огрубевшую донельзя душу каким-то полуфантастическим романом будет задачей посложнее теоремы Ферма, или над чем там сейчас бьются лучшие математические умы современности. Ты тщательно выстроил вокруг себя такой крепости ментальный забор с единственной узкой бойницей, через которую брызжет исключительно четко вымерянная ненависть, что пробить его тоненьким томиком полусказки-полуреальности кажется задачей невыполнимой. Однако автор попытался. И у него практически получилось.

5 для кого

В какой-то момент вам покажется, что автор пытается вызвать у читателей сочувствие к предателям, и где-то вы будете даже правы, и может даже захочется выкинуть паскудную книжонку – вот только песен о «гражданской войне» на востоке Украины мне не хватало в литературной форме. Но потом в книге найдется еще один слой, а потом еще, и вот уже дочитываешь до вставок-новелл, и хвалишь сам себя, что не бросил, поддавшись импульсу, а с наслаждением дочитываешь, и с привычным для хорошей книги разочарованием от скорого окончания перелистываешь последнюю страницу.

Очень необычная, сильная и своевременная книга. Одна из тех, которые хочется рекомендовать знакомым, особенно тем, кто любит парить над схваткой и красиво сверху осуждать противостояние, рассказывая о гуманизме и всепрощении.