Fabula-banner-sayt-223вс

Ексклюзив!!! Інтерв’ю з автором – Пітер Х. Фогтдаль

30697652_358056098030861_3537540970012737536_n

Копенгаген, 2015

 

 

 

Пітер Фогтдаль народився в Копенгагені (Данія). Навчався у Копенгагенському університеті, а опісля переїхав до США, де вивчав драматичне мистецтво в Університеті штату Каліфорнія. Дебютував як драматург у 1984 році, ставши автором кількох телевізійних комедійних серіалів. Але остаточно знайшов себе у письменництві.

На його рахунку чотирнадцять різноманітних романів — історичних, сатиричних, трагікомічних, гротескових, нуарних, сюрреалістичних — і просто життєрадісних і лукавих. Серед найпопулярніших — «Царська карлиця» (2006), із якою видавництво «Фабула» вперше знайомить українського читача.

Творчість письменника відзначено рядом літературних нагород, у тому числі французькою премією Ле Шантильї, а в 2007 році «Царську карлицю» за версією найкрупнішої данської газети «Юлландс-Постен» було визнано одним із трьох найкращих романів року в Європі.

Ми побалакали з Пітером. І от, що з цього вийшло:

 

 

 

 

 

Привіт, Пітере! Багато українських читачів уже встигли познайомитись з Вашим романом «Царська карлиця», і він продовжує збирати цікаві відгуки та враження. Під час презентації книги на Форумі видавців Ви розповідали дуже цікаву історію про те, як готувались до її написання, про реальні й вигадані історичні події. Яким для Вас був сам процес написання «Карлиці»? Як це – влізти в шкуру карлиці? Чим ви керувались при написанні роману?

«Царська карлиця» планувалась як досить традиційний роман про страшну зустріч Петра Великого та Фредеріка Четвертого, короля Данії та Норвегії, яка відбулась в Копенгагені в 1716 році, але нічого з цього не вийшло. Насправді, поки я його писав, мені стало нудно, тому я відклав роботу аж на цілий рік.

Потім я зрозумів, що історія повинна бути розказана від імені карлика, оскільки Петро Великий збирав карликів так само, як інші люди збирають марки. Тоді роман рушив з місця. Хоч я не жінка і не карлик, мені було легко створювати свого головного персонажа, тому що я мав таке ж похмуре почуття гумору, як і моя героїня, але сьогодні я набагато менш цинічний. Насправді, зараз я б не зміг написати такий темний роман, як «Царська карлиця». Сьогодні я хочу дати людям надію, а не депресії або ж літературні мігрені.

Чи можете Ви сказати, що письменництво – це справа усього вашого життя? Про що ви мріяли в дитинстві? Як узагалі прийшли до цієї професії?

Я завжди знав, що хочу бути романістом. Я став писати, як ненормальний, відтоді, як мені виповнилось одинадцять. Багато років я працював ведучим на Національному данському радіо, де вів різні сатиричні програми. Тому, коли мені було близько тридцяти, багато датчан уже знали мій сексуальний голос, але не знали несексуального мене.

30706558_358056081364196_4211362295839719424_n

Пітер Фогтдаль 24 роки тому

У двадцять я написав свій перший роман, але від нього скрізь відмовились. Зрештою, відсутність літературного успіху перетворила мене на сценариста. Я написав цілу серію комедій для Національного данського телебачення, коли мені стукнуло 26 років, і це було великою справою, тому що тоді ми мали тільки один канал, тож його дивились всі.

Я також працював професійним астрологом. Світ духовності обрушився на мене, ніби удар кувалдою, коли я перетнув позначку в тридцять років, і з тих пір він завжди зі мною. Це тема щонайменше 11 з моїх 14 романів, які вийшли у Данії, але оскільки Данія є дуже атеїстичною країною, то тут лише деякі люди розуміють, про що я пишу. Мені здається, що люди в Америці, Португалії та Україні краще розуміють мою роботу, на відміну від французів та датчан.

Розкажіть про своє життя в Данії. Про Ваше особисте хюґе) І наскільки кардинально все змінилось після переїзду до США?
Люблю Данію, але в той самий час не відчуваю, що там я вдома. Важко пояснити чому, адже я прожив у Копенгагені понад сорок років і все ще дуже люблю моє прекрасне місто. Тепер мій дім – Портленд, штат Орегон, і це місто краще підходить для моєї богемної, духовної натури. Звичайно, той факт, що мої книги публікують в Америці, і те, що моя чарівна дівчина живе тут, теж зіграли свою роль.
4) Ви не тільки письменник, але й затятий мандрівник. Розкажіть трохи про ваші подорожі. Які у вас улюблені міста (і місця)?

Я закоханий в Італію. Я розмовляю італійською, і я багато разів жив там. Особливо дорогі моєму серця Венеція та Асиж – у цих двох містах моя душа почувається як удома, що не дивно, адже я твердо вірю в реінкарнацію. У якийсь момент я збирався переїхати до Італії, вже під час цього життя, але потім з’явилась Америка. Також я безліч разів побував в Індії, яка надихнула мене на створення останнього роману. Індія незабутня. Захоплююча, красива, жахлива, обурлива й абсолютно чудова одночасно.

 Для нашого видавництва Ваш приїзд на Львівський форум став справжнім подарунком. Поділіться своїми враженнями про ту Україну, яку Ви побачили.

Я полюбив Львів з першої ж миті. Щось таке було в його атмосфері, яка одразу ж заговорила зі мною, і мені сподобався той факт, що місто не справляло враження дуже туристичного, воно зберегло свою українсько-польську душу. Будь ласка, не будуйте багато готелів та Старбаксів. Не перетворюйте його на ще одну Прагу чи Краків, бо зараз Львів має набагато кращий вигляд, ніж будь-яке з них.

Ще одна річ, яка вразила мене, полягала в тому, наскільки добрими були люди навколо. Пробачте мені, та я думав, що українці виявляться досить похмурими, але всі справили на мене величезне, довгочасне враження, і я кажу це не для того, щоб здатися добрим. Я говорю з глибини душі. Відвідування Книжкової ярмарки у Львові – один з найкращих досвідів, який я мав як автор, і я так полюбив усю команду «Фабули»! У вас просто чудове видавництво.

30698544_358056068030864_303426275387637760_n

Муніципалітет Бассано-дель-Ґраппа в регіоні Венето, Італія

 

Куди вирушаєте найближчим часом?

У травні я їду до Ісландії, щоб поговорити про мій останній роман. Потім збираюсь к мою улюблену Венецію, тому що це місто знову має з’явитись в моїх оповіданнях, уже в наступній книзі. Також я, можливо, вирушу до Словенії з однієї простої причини – я ніколи не був там раніше, і я відчуваю, що це надихне мене на роботу.

 

 

 

30705383_358056074697530_2019052873035284480_n

Підписуючи “Царську карлицю” в Чікаго, 2008

 

 

 

 

 

 

 

Давайте поговоримо про Вашу нову книгу. Звідки прийшла ідея її написання і хто надихнув Вас на її створення?

Мій останній роман “Боги манго” зовсім не схожий на “Царську карлицю”. Це натхнений, гумористичний роман про віру, духовність та гуру, який віддалено нагадує мою власну історію часів перебування в Індії у проміжку між 1992 та 2001 роками. У мене пішло дев’ять років на його написання, адже я хотів створити книгу, лояльну до віри кожного, але також показати, що часи гуру, священиків і пап уже минули. Нам потрібно знайти Бога в собі, щоб створити кращий світ, замість того щоб залишатися в закритих громадах чи церквах, де кожен вірить у те саме, що і ми. Бог не належить християнам, мусульманам, індусам, євреям, сайєнтологам або індійським гуру. Ми всі – душі, котрі повинні стати більш співчутливими до інших, але неможливо бути справді співчутливими, якщо ви вважаєте, що належите до “правильної” релігії, а інші – ні.

Оскільки ми ще не знайомі з сюжетом, чи можна Вас попросити дати коротку, але інтригуючи рецензію на «Богів манго»?

Роман про дансько-американського бізнесмена, який шукає Просвітлення в індійському ашрамі, але все виявляється не таким, як він думав. Ашрам стає все більш сюрреалістичним, і бізнесмен не може вирішити для себе, чи являє його гуру собою нового Ісуса, чи звичайного афериста. Коли він нарешті думає, що все зрозумів, гуру одружує його з іншим ентузіастом ашраму, і його життя знову перевертається з ніг на голову.

В яких інших іпостасях хоче проявити себе Пітер Фогтдаль? Може  як поет чи фотограф?

Перш за все, я хочу бути хорошою людиною, доброю до всіх, особливо до українців. По-друге, я люблю писати вірші, але роблю це не часто. У мене близько двадцяти гарних віршів, написаних англійською, які одного дня напевно будуть опубліковані, але мені потрібно ще близько двадцяти, щоб створити повноцінну збірку. І так, мені також подобається фотографувати і дивитися футбол!

А що читає Пітер Фогтдаль? Назвіть українським читачам свій топ останніх прочитаних книг. І на що варто звернути увагу нашим книгоманам?

Я великий шанувальник японського автора Харукі Муракамі. «Хроніка заводного птаха», «1Q84» і «Кафка на пляжі» – чарівно-реалістичні шедеври, які я рекомендую будь-кому, хто любить літературну писемність. Полячка Ольга Токарчук – ще один мій фаворит. І два мої улюблені романи усіх часів – це «Сіддхартха» Германа Гессе та «Двійник» Достоєвського.

30728372_358056104697527_1594964469333622784_n

Проводячи дослідження для “Богів манго”. Варанасі, Індія

Традиційно: Ваші побажання українському читачеві?

Я бажаю моїм українським читачам усього найкращого в світі. Я був дуже радий зустріти багатьох із вас на Книжковому ярмарку у Львові. Ви торкнулися мого серця навіть сильніше, ніж думаєте, і я сподіваюсь, що в майбутньому серед вас стане більше тих, хто прочитав мої книги, бажано, щоб уся країна, кожен з вас зробив це, аби я зміг повернутися і говорити, сміятися і читати для вас.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розмовляла з автором Даша Святенко.

28946850_1916153822048265_1989235486_o

“Інтерв’ю з автором”. Остап Українець

Остап Українець уже встиг заявити про себе як чудовий перекладач. У його доробку – переклади Едгара По, Говарда Лавкрафта, Ніла Стівенсона тощо. Минулого року Остап дебютував як молодий і перспективний письменник – з романом «Малхут», що вийшов у нашому видавництві. Знаємо, що на підході у автора новий роман «Транс», а чого ще нам чекати від Остапа, дізнаєтесь з інтерв’ю)

21768175_1960794044163375_8820032732120540859_n

Остапе, в тебе за плечима уже доволі вражаючий як для людини твого віку бекграунд – перекладацький і письменницький. Скажи, а ким внутрішньо ти себе вважаєш  – перекладачем чи все ж письменником?

Професійно? Поки я можу заробляти на життя перекладом і не можу робити це за допомогою красного письменства я все-таки вважатиму себе перекладачем. Імовірно, це триватиме до кінця життя, навіть якщо я напишу кількадесят книжок. Або ні. А суто за відчуттями – можна бути багато ким водночас і нічому не віддавати перевагу. Тому я переважно представляюся перекладачем, за винятком знайомств, безпосередньо пов’язаних із будь-якою іншою моєю діяльністю.

Що ти переклав останнім? І що на черзі?

Останнім я здав у видавництво «Морфій» Щепана Твардоха – його перекладав для «Фабули»,– а зараз іще поступово закінчую «Ехопраксію». Це буде друга частина обіцяної трилогії Пітера Воттса про те, чому людство приречене на смуточок і, можливо, вимирання. Хоча «Морфій», якщо так розібратися, оповідає про те саме.

– Як ти розмежовуєш час між писанням і перекладом? Поділись лайфхаками)

Ну, лайфхаків як таких тут бути не може, бо що підходить мені та моєму ритму життя, комусь візьме, та й не підійде. Коли я займаюся якоюсь діяльністю, то роблю це до умовного моменту, коли думаю: «Ок, я більше не хочу це робити, принаймні, просто зараз». Після чого перемикаюся з перекладу на власну книжку, зі власної книжки – на диплом, з диплому – на третього «Відьмака» і так іще десяток можливих занять. Головне – не силувати себе надміру, бо тоді з роботи вийде чортішо. А от як правильно знайти баланс між оцим «не силувати надміру» і прокрастинацією, я уже не скажу. Сам не знаю точно.

– Розкажи про свої відчуття від туру на підтримку твого дебютного роману. Які висновки ти зробив після цього?

Перший і основний висновок – добре мати тур на підтримку дебютного роману. Це без варіантів. Завдяки йому я всяких людей надивився, міста їхні і звичаї бачив, побував у містах, які не відвідав би за інших обставин. І це чудово. Що ж до висновків, то тут навіть не знаю, які саме я мав зробити. Я просто насолоджувався процесом і людьми. А жодної презентації, яку я назвав би поганою, не було.

22154211_156684441594289_5973158219911327261_n 22687740_1879916385657515_7306320381455190776_n

– Ти вже думав, які міста відвідаєш зі своїм новим романом? І чи почав писати свій третій роман?

Я знаю кілька міст, які я точно відвідаю. Є міста, куди мене кликали з «Малхутом», але через брак часу я туди так і не дістався, тому хотілося б у Луцьк і Чернівці. Але говорити про щось більше, ніж трійця «Івано-Франківськ – Львів – Київ», поки що зарано. Бо книжка ще тільки нещодавно збиралася їхати в друкарню, і я навіть не певен, чи вона вже там. Третій не просто пишу, а майже написав, але зараз велика і цікава проблема – закінчити його, бо те, що я починав як легкий квазіісторичний атракціон, з часом перетворилося на доволі складну конструкцію, яка поєднує в собі роман-подорож (як «Транс») і роман з ілюзією таємничості (як «Малхут»). І звести воєдино все те, про що я в ньому написав, виявилося для мене доволі складним завданням. А ще третій роман поки що найбільший з усіх.

– Остапе, не всі знають, що ти входиш до складу журі в конкурсі «Львів. Доза. Порно», який уже спричинив чималий резонанс у соцмережах, знайшовши і прихильників, і хейтерів. Розкажи, чого нам насправді чекати надалі.

Львова, дози і порно. Якщо я розкажу більше – то людям буде нецікаво читати. Ясно, що фактично проба пера в контркультурній літературі матиме багато своїх «але», проте серед надісланих творів є насправді цікаві, тому я точно знаю одне – насправді слід чекати збірки. А от те, що буде в ній, має стати приємним сюрпризом.

17903758_1405436639516826_8010518230359527933_n

 

– Розкажи про своє улюблене місце (або місто) для читання. Де читається найкраще?

Найкраще читається там, де є хороше освітлення. Якщо не вважати процес перекладу за читання, то сам я, на жаль, переважно читаю лише в дорозі. Тому маю ще одну зайву підставу подякувати «Фабулі» за тур на підтримку «Малхута». В ньому я встиг чимало прочитати.

– Що порадиш почитати нашим читачам?

Коли мене питають про подібне, я завжди називаю останню прочитану книжку, яка мені дуже сподобалася. And the Ass Saw the Angel Ніка Кейва. Абсолютно прекрасна південна готика, яку я сподіваюся одного дня перекласти українською.

– Твої побажання для читачів нашого сайту.

Говорити людям хороші речі за те, якими вони є, а не за те, якими ви хочете їх бачити. Читачі «Фабули», ви чудові.

 

14606483_1262971660433315_2034246347500850954_n

28500235_1903787689951545_1600909496_o

“Інтерв’ю з автором”. Володимир Рафєєнко

Володимир Рафєєнко – одне із найцікавіших імен короткого списку номінантів на Шевченківську премію – 2017. Український російськомовний прозаїк та поет. Його роман «Долгота дней» викликав хвилю дискусій і знайшов своїх читачів. До початку російської збройної агресії проти України у 2014 році Володимир мешкав у Донецьку, опісля переїхав до Києва. Згодом віднайшов сили знову почати писати, уже на Київщині. Побувавши у кількох містах, нещодавно він нарешті відвідав Харків з творчою зустріччю та авторським майстер-класом. Незважаючи на насичений графік письменника, нам усе-таки вдалося поспілкуватися з Володимиром Рафєєнком на хвилюючі теми.

рараф

 

Вас досить часто запитують про те, з якими відчуттями ви покидали рідне місто і мабуть воно Вас відверто втомило. Володимир, а розкажіть як вам живеться в Києві. І чи є якісь улюблені місця, чи можливо це якесь інше місто в якому ви хотіли би жити?

Справа в тому, я вже більше року як живу далеко поза містом, майже за 70 км від Києва, за що я дуже вдячний Андрію Бондарю. Я к би не він, не знаю де наразі б мешкав. Це дім на хуторі, навколо ліс, де влітку ще людей побачиш, а от взимку це зовсім інший простір. Мені там добре, спокійніше та простіше. Мене там, як то кажуть, нарешті почало попускати . Бо у 2014 році, коли тільки приїхав до Києва, і потім ще доволі довго, може рік, а може й півтора, не міг себе зібрати до купи. Не міг зрозуміти, як могло статися те, що сталося. І як мені далі жити. Як будувати свій світ, своє життя. Не міг вмовити себе перестати думати про дім, що покинув назавжди, про вулички дитинства. Про місто, де народилися і жили мої батьки, де залишилася родинні могил.  Ну і і все таке інше. Було реально важко. Наприкінці п’ятого десятка літ я залишився без дому, без роботи, без звичного оточення, без всього того, що зветься малою Батьківщиною.

А Київ, що ж, він прекрасний. Велике місто, красиве, хороше. Нажаль друзів там у мене не було. І маже не було знайомих. Навіть зателефонувати, за великим рахунком, не було кому, коли потрібно було поговорити ні про що. Звичайно з’являлися нові знайомі, київські хороші добрі люди, але, розумієте, людині, з котрою тільки що познайомився, яка б вона не була прекрасна, не будеш телефонувати вночі, щоб сказати: друже, поговори зі мною про щось, не знаю навіть про що. Такі друзі і такі стосунки набуваються не просто, тим більше в моєму віці.

А в лісі спокійно. Він надає відчуття дистанції від всього, що сталося  зі мною в житті останніми роками. І, повірте мені, втрата дому не найгірше, що зі мною відбулося. Тому цей ліс, тиша, ця дистанція і відлюдність  – все це мабуть було мені необхідно для того, щоб я нарешті почав приходити до тями.

 

IMG_9764

 

 

На творчій зустрічі в харківській «Книгарні Є», ви поділились з присутніми, що пишете роман українською. Як просуваються справи?

Це дуже складно для мене, писати художній текст українською. Бо рідна мова, знаєте, на те й рідна, що там певні сенси, певний рівень стилістичної адекватності існує в тобі на клітинному рівні.  А українська для мене – мова друга, котру я до переїзду в Київ на розмовному рівні не знав зовсім. Книжки читав з дитинства, а розмовляти так сяк вже вчився останніми роками. Багато часу забирає в мене цей текст, і досі не знаю я, чи прийме мене цей океан. Океан української мови, котрий не перепливеш за все життя. Але як би там не було, текст поволі сам себе складає. І в мене наразі є  вже з’явилася віра, що може цей океан своїми підводними течіями сам понесе мене туди, куди мені (чи може йому теж?) потрібно.

Зважаючи на успіх роману «Долгота дней» («Довгі часи»), чи можна вважати його на противагу попереднім романам і майбутньому, своєрідним містком, порталом між російською і українською у вашому сприйнятті тексту, у вашій творчості?

Ну, справа в тому що роман «Долгота дней» («Довгі часи»), цілком самостійний. І якщо його можна розглядати як місток, між чимось і чимось, то це скоріше між тим довоєнним Рафєєнком і тим, що і тим, що ми маємо наразі. Бо це різні люди. І звичайно ж вони певною мірою відрізняються і у творчому сенсі. «Довгі часи» безумовно на якомусь рівні з’єднаний з попередніми моїми романами, та з віршами, і, звичайно, саме після того, як він почав існувати окремо від мене, це дало мені змогу нарешті почати працювати над українським текстом, в котрому багато алюзій, цитат, видимих та невидимих, іронії, відвертого стьобу, гри з іншими текстами. Частково це викликано потребою сюжету, бо цей роман, (якщо Бог дасть мені колись завершити), про свідомість. Свідомість, як зв’язок усього зі всім. На відміну від «Долготи дней» («Довгих часів»), в цьому тексті я принципово майже відійшов від реалізму, від тяжких, прямих, «реальних» сюжетів, котрих там було доволі. «Довгі часи» нібито дали мені карт бланш на менш важку в емоційному сенсі книгу.

 

IMG_9894

 

Ви згадали про поезію. У нас в принципі багато прикладів письменників і молодих і старших, котрі свого часу писали вірші, але потім перейшли на прозу. Як на вашу думку, чому ця метаморфоза відбувається? Чому це відбулося з вами?

Це нормальний хід, коли від віршів ти переходиш до прозового мислення. Але це по-перше відбувається далеко не з кожним, а по-друге це здається пов’язано з тим, що взагалі прозовий тип мислення – це шанс котрий дарується людям творчим з часом, з певним віком. Існують певні періоди в житті кожної творчої людини, котрі потребують певної мови, певного фокусу зору на буття і на себе в ньому. Тому спочатку ти переймаєшся ліричним дискурсом, котрий виходить з пізнання перш за все себе самого. Я і світ. Де «я» – річ важливіша за світ, в певному сенсі реальніша. Пізніше, коли ти вже з’ясував для себе якісь ремеслені речі і познайомився принаймні в якомусь сенсі з самим собою, тебе вже перш за все цікавить світ, інші люди. Які вони? Що таке буття? Як все це і чому відбувається з нами? Перед тобою постає проблема пам’яті, проблема збирання минулого в єдиному для всіх світі свідомості. Це вже епічний фокус проживання життєвих сенсів.

І знову про поезію) Кого б виділили з молодих і перспективних поетів?

Я багато знаю і читаю сучасних українських поетів, вони майже всі хороші і талановиті. Не хочу називати  конкретні прізвища, бо точно забуду когось назвати, а людина образиться. Тому я краще цього робити не буду)

 

IMG_9818

 

Тоді мабуть питання щодо прозаїків відпадає автоматично?

Тут справа така. Якщо вірші я ще справді читаю, бо це не забирає багато часу, то стосовно прози, тим більше великої,  романної прози, все печально… Чомусь так складається, що останніми роками я знаходжусь в перманентному цейтноті. Якщо не працюю над власними текстами, то по десять годин на добу працюю над курсами, що веду наразі в Києві – «Філософія мистецтва», «Драма», «10 новел». От скажімо минулого літа, наприклад, для того, що більш менш підготуватися до нового тоді курсу «Драми» мені довелося тільки «Гамлета» 10-12 разів перечитати, а це, враховуйте, тільки одна п’єса з тих восьми, що були заплановані на курс. А в мене ще є курс «Філософії мистецтва», де кожне заняття з шістнадцяти крім спеціальних філософських штудій передбачає розбір окремого прозового твору чи художнього фільму. Наразі почав готувати «Шекспірівський курс», де чотири місяці поспіль ми зі студентами будемо читати та аналізувати вісім трагедій Вільяма Шекспіра. Потрібно відпрацьовувати такий великий об’єм інформації, що, коли мені вже читати велику прозу?) Але як я вже казав на презентації в книгарні Є – минулого серпня мені дуже ліг на серце «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, яка у 2014 стала “КНИГОЮ РОКУ BBC».

 

IMG_9873

 

Ви згадали про премію ВВС. Також ваш роман був номінований на Шевченківську премію в 2017 році. Яке ваше ставлення взагалі до премій, до конкурсів? На скільки вони актуальні й потрібні?

Звичайно, це потрібно. Це актуально, прекрасно. Чим більше премій, тим краще. Тим більше є в нас шансів сформувати нормальне, професійне та експертне коло. Бо головна функція цих премій і конкурсів – формування загального літературного простору. Літературно-критичного простору. Дуже шкода що наразі так мало прозових літературних премій. Особливо для молодих письменників. Треба давати їм змогу писати, виписуватися, друкуватися.

І наостанок, що ви побажаєте всім читачам?

І читачам і не читачам. Миру та світлих днів. Нехай нам вже закінчиться ця війна.

 

IMG_9835