ВИНОКУРОВ САЙТ
Олексій Винокуров

Олексій Винокуров (1969) — російський прозаїк, сценарист і кінопродюсер. Народився в Пермі. Після закінчення філологічного факультету Московського державного педагогічного інституту працював у відділі літератури й мистецтва газети «Московский комсомолец», вів колонку в журналі «Новое время», очолював відділ публіцистики в газеті «Иностранец», був головним редактором журналу «Другой». Разом з Віктором Шендеровичем з 1996  року був постійним автором популярної програми «Куклы» на каналі НТВ. Автор двох десятків телевізійних проектів, у тому числі популярних телесеріалів. Перші оповідання й повісті Олексія Винокурова були пройняті оригінальним гумором, тому Віктор Шендерович назвав його «фабрикою з виробництва смішного». Але надалі це смішне проростає страшним, за звичними речами й подіями відкривається метафізика. Містичне в його книжках і п’єсах не прямолінійне, це радше гофманівське «двосвіття», коли одну й ту саму подію можна пояснити дивом, фантастикою, грою уяви, а можна — цілком реальними причинами. Пізніші книги письменника розгортають Усесвіт як метафору: наш світ, як на початку часів, населений прадавніми істотами, чию природу ми не можемо до кінця збагнути, але з якими співіснуємо.

Починаючи з 1997 року Олексій Винокуров опублікував чотири романи: «О карлике бедном» (1997), «Туда, где нас нет» (1997), «Друг степей» (2014) і  «Люди Черного дракона» (2016). Роман «Ангел пригляду» (2016) з причин, які, певно, вже зрозумілі читачеві, не знайшов видавця в Росії. Олексій Винокуров — лауреат ряду престижних російських літературних нагород. Крім того, письменник займається поглибленим практичним вивченням сучасного Китаю, зокрема містичним виміром бойових мистецтв. Уже понад два десятиліття він тренує внутрішні стилі китайського ушу, насамперед стиль Янши Тайцзицюань у старій даоській традиції. Можливо, з цього захоплення Сходом і народилася переконаність Олексія Винокурова в тому, що вежі зі слонової кістки, у яких живуть письменники, у наш час зазнають безперервних штурмів сучасності, а мистецтво виростає на ґрунті історії, який твориться на наших очах і так само на наших очах може скінчитися, запасти в прірву. Тож завдання письменника — не тільки зафіксувати те, що відбувається тут і зараз, але й осягнути, що за цим стоїть, до чого все рухається…

копія
Зоран Жмирич

Зоран Жмирич (1969) — хорватський письменник, музикант, колумніст, член Хорватського товариства письменників. Він народився, навчався, живе й працює у рідному місті Рієка — це найбільший порт Хорватії на узбережжі Адріатичного моря і третє за величиною місто у країні.

Письменник брав участь у Війні за незалежність Хорватії (1991—1995), і саме цей досвід був покладений в основу його найвідоміших творів. Одним з перших на теренах колишньої Югославії він почав писати про електронні й комп’ютерні ігри, був співзасновником і головним редактором (2001—2010) першого хорватського геймерського сайту. Співпрацював з багатьма комп’ютерними та суспільно-політичними виданнями.

2008 року Зоран Жмирич став фіналістом конкурсу хорватського видавництва VBZ на найкращий неопублікований рукопис з романом «Блокбастер». За рік роман вийшов друком, а у 2010 році був визнаний одним з п’яти найкращих нових романів Хорватії. Зараз «Блокбастер» перекладено італійською, польською і українською (2017) мовами. За цей твір Жмирич удостоєний нагороди Хорватського товариства письменників «Письменницьке перо» за найкращу книжку року (2010) і щорічної премії міста Рієка за творчу працю і культурні досягнення (2011).

Зоран Жмирич є автором романів «Театр тіней» (2002), «Час, який з’їв Пакмен» (2005), «Рієцькі рок-гімни» (2011), «Снопутівник» (2014) і «Записано кулею» (2015).

Видавництво «Фабула» вважає за честь вперше запрезентувати українському читачеві творчість цього автора, яка багато у чому перегукується з сучасними українськими реаліями.

ballrd
Джеймс Ѓрем Баллард

Джеймс Ѓрем Баллард (англ. James Graham Ballard; 15 листопада 1930, Шанхай — 19 квітня 2009) — англійський письменник, одна з найбільших постатей англійської літератури другої половини XX століття. Спочатку популярність йому принесли науково-фантастичні оповідання і романи, а пізніше також психопатологічні трилери. Письменник відомий романами «Автокатастрофа», «Імперія сонця», «Кокаїнові ночі», «Суперканни» та ін. Перші два екранізували Девід Кроненберг (1996) і Стівен Спілберг (1987) відповідно. На думку деяких критиків, проза Балларда заклала основи особливого напряму в літературі, що вивчає психологічні і психопатологічні результати технологічного, соціального або природного розвитку. Його творчій манері властиві багатство фантазії, ускладнена метафоричність, стилістична витонченість. Критики порівнюють Балларда з Конрадом і Воннегутом. Він одночасно і письменник-авангардист, і письменник-експериментатор.

25463894_1586168788136105_1058346428_n
Гіларі Мері Мантел

Гіларі Мері Мантел (англ. Hilary Mary Mantel) — англійська письменниця, літературний критик та есеїст. Її твори, від особистих спогадів до історичної художньої літератури, отримували численні літературні нагороди. Після закінчення університету вона працювала в соціальній службі лікарні, що займається профілактикою і лікуванням захворювань людей похилого віку. У 1974 році Мантел почала писати роман про трьох діячів Великої французької революції (Ж.-Ж. Дантона, М. Робесп’єра і К. Демулена), в якому простежила їхній життєвий шлях від дитинства до передчасної смерті під час подій 1794 року. Роман, названий «A Place of Greater Safety», був опублікований в 1992 році і нагороджений премією «Sunday Express Book of the Year award». У 1977 році вона переїхала жити в Ботсвану до свого чоловіка, Джеральда Мак’юена (Gerald McEwen), з яким була одружена від 1972 року. Пізніше подружжя провело чотири роки в місті Джидда в Саудівській Аравії. Спогади про той період лягли в основу статті «Someone to Disturb», що була опублікована в журналі «London Review of Books» і невдовзі отримала премію «Shiva Naipaul Memorial Prize». Повернувшись до Англії, Мантел зайнялася написанням критичних статей для журналу «The Spectator» (1987 – 1991 рр.) та ряду газет і журналів у Великій Британії та США. Її перший роман, «Every Day is Mother’s Day», був опублікований 1985 року, а рік по тому вийшло його продовження – «Vacant Possession». У 2003 році Мантел видала автобіографію під назвою «Giving Up the Ghost» і отримала за неї премію асоціації «Mind» (National Association for Mental Health) в номінації «книга року». Також побачив світ збірник автобіографічних оповідань «Learning To Talk». У 2006 році Гіларі Мантел була нагороджена почесним орденом «Commander of the Order of the British Empire». Дама Гіларі Мантел – почесний доктор словесності Оксфордського університету. Опублікований 2009 року історичний роман «Wolf Hall» («Вулфголл») був удостоєний нагород «Man Booker Prize» («Букерівська премія») і «Walter Scott Prize». Продовження історії про Кромвеля, роман «Bring Up the Bodies» («Везіть тіла»), також став володарем Букерівської премії, поставивши Мантел на один щабель з Дж. М. Кутзее і Пітером Кері, які також двічі ставали лауреатами цієї престижної премії. Узимку 2015 року відбулася прем’єра першого сезону британського серіалу «Вулфголл», заснованого на сюжетах романів Гіларі Мантел. Режисер Пітер Козмінськи, беручись до екранізації, назвав ці книги «видатними сучасними романами». Наразі Гіларі Мантел працює над романом-закінченням трилогії, який вона планує назвати «The Mirror and the Light» («Дзеркало і світло»).

Кирило Круторогов
Кирило Круторогов

Кирило Круторогов — відомий український футбольний коментатор і журналіст. До команди телеканалу «Футбол» приєднався в 2009 році.
Роботу у сфері спортивної журналістики розпочав у 16 років.
Мрію — стати спортивним коментатором — здійснив завдяки конкурсу, організованому українською Прем’єр-лігою.
Від 2007 до 2009 року працював регіональним кореспондентом спортивного тижневика
Закінчив Харківський національний університет ім. Каразіна. Народився у місті Горлівка, Донецької області. Зараз мешкає у Києві.

Томас Харді
Томас Харді

Томас Харді (1840—1928) народився в селі поблизу Дорчестера в графстві Дорсет. Батько і дід його були каменярами і будівельниками. Мати Томаса, яка вміла читати, але не вміла писати, вирішила, що син заслуговує на кращу освіту, і його відрядили до церковної школи в Дорчестері. У 1856 році Томас Харді вступив на навчання до архітектора Джона Хікса, а за п’ять років перебрався до Лондона, де вивчав архітектуру в Королівському коледжі, спеціалізуючись на реставрації церков. Коли в 1867 році Харді повернувся до Дорчестера, у нього вже був готовий перший роман, для якого він так і не зміг знайти видавця і знищив рукопис. Другий роман Харді «Відчайдушні кошти» (1871) був опублікований анонімно. Визнання прийшло до письменника лише після п’ятого за ліком роману, десять років потому.
До 1885 року він став високооплачуваним автором, повернувся в Дорсет, збудував будинок за власним проектом і зайнявся виключно літературною працею. Один за одним виходили збірки його оповідань — коротких, іронічних, жорстких, за ними було надруковано романи «Тесс із роду д’Ербервіллів» (1891) і «Джуд Непримітний» (1895). Обидва вони супроводжувалися скандалами і шквалом критики, але це не вплинуло на літературну репутацію Харді — слава його продовжувала зростати. Вже на початку 20 століття в Англії він вважався найбільшим романістом сучасності, його творчість неодноразово висувалася на Нобелівську премію з літератури.
«Джуд Непримітний» став останнім романом Харді — до самої смерті він ніколи більше не звертався до великої прози.

Елінор Браун
Елінор Браун

Елінор Браун (1969) народилась і виросла у Вашингтоні. Наприкінці 90-х років, закінчивши університет, вона отримала ступінь магістра англійської словесності, проте до літератури прийшла пізніше, коли з-під її пера в 2011 році вийшов роман «Дивні сестри».
Про себе письменниця говорить так: «Я маю лише дві нездоланні пристрасті — писати й навчати писати». Так само, як і її героїня з роману «Світло Парижа», Елінор Браун цілком віддалася своєму покликанню й на початку 21 століття заснувала по всій країні мережу студій «Письменницький стіл», де цілком звичайні американці — і дорослі, і діти, — опановують ази літературної майстерності. В одній із статей вона писала: «Коли я кажу людям, що я письменник, їхні очі починають світитися. Тоді я запитую: “А чи не хочеш ти сам щось написати?” — “Так, так! — енергійно кивають вони. — Проте абсолютно немає часу, і я зовсім не письменник —навіть не знаю, як почати…” Я вірю, що у кожного з нас знайдуться історії, якими варто поділитися. Ми всі — письменники, та не всі мають стимули для того, щоб ділитися своїми думками та досвідом. А я знаю, як знайти ці стимули».
Окрім цієї роботи, письменниця захоплюється кросфітом — однією з нових форм оптимізації фізичних можливостей людини —і є постійним і незмінним автором журналу «Кросфіт». Гарне самопочуття, вважає вона, — це найстабільніше і найнадійніше джерело творчого натхнення.
Нині Елінор Браун постійно живе у штаті Колорадо разом зі своїм чоловіком, також письменником С. Я. Хатчинсом.

Джон Едвард Вільямс
Джон Едвард Вільямс

Джон Едвард Вільямс (1922—1994) — належить до числа «тихих» письменників, «Стоунер» — третій його роман. У 1965 році він не привернув уваги критиків і читачів, але півстоліття потому зробився справжньою літературною сенсацією. Так трапляється: існують рідкісні книжки, які з часом тільки міцнішають, як вино. На жаль, автор не дожив аж десять років до зіркового часу «Стоунера».
Загалом Джон Вільямс написав чотири з половиною романи й опублікував дві поетичн і збірки. За життя жодна книга не принесла йому слави, крім найостаннішої — роману «Август» (1972), що було удостоєно в 1973 році Національної книжкової премії США.
Письменник народився й виріс на північному сході Техасу, його батьки були фермерами. Незважаючи на неабиякі літературні здібності, Вільямса було відраховано з місцевого коледжу після першого року навчання. Рік він пропрацював у газетах і на радіо, а на початку 1942 року вступив на службу до військово-повітряних сил США, воював в Індії та Бірмі, й уже тоді почав працювати над своїм першим романом «Ніщо, крім ночі» (1948).
У 1950 р. Вільямс закінчив університет Денвера (Колорадо), почав викладати в університеті Міссурі, де й отримаву 1954 р. ступінь доктора філології. В університеті письменник викладав до 1985 р., після чого вийшов на пенсію й оселився у Фаєтвіллі (Аркназас). У 1994 р. Вільямс помер, залишивши незавершеним свій п’ятий роман «Сон розуму».
Очевидно, що «Стоунер» — багато в чому автобіографічна книга. Вона виросла з відданої любові письменника до літератури, з досвіду всього його життя, яке було не надто багатим на зовнішні події, але сповне ним інтенсивних духовних пошуків. І все ж, коли в 1985 році Вільямса в одному з інтерв’ю спитали: «Невже література пишеться, щоб розважати?», він рішучо, майже обурено відповів: «Саме так. Боже мій, читати без насолоди — це просто безглуздо!»

Сабін Дюран
Сабін Дюран

Сабін Дюран—відома британська журналістка і прозаїк, майстер психологічних трилерів, чиї книги критики ставлять в один ряд із найкращими зразками жанру. Сабін Дюран у минулому була заступником головного редактора найкрупнішої британської газети «Гардіан» і літературним редактором «Санді Таймс». Її колонки, статті та публікації регулярно з’являлися в найпопулярніших британських газетах і журналах — «Санді Телеграф», «Обсервер», «Гардіан» та ряді інших видань.
У великій літературі Сабін Дюран починала з дитячих книг, та перша ж її спроба в жанрі психологічного трилеру — роман «Під твоєю шкірою» (2013) — увійшла до списків бестселерів, а «Запам’ятай мене таким» (2014) затвердив її репутацію автора вигадливих і захоплюючих сюжетів, які завжди втілюються надзвичайно гарною,економною і точною прозою. Не дивно, що невдовзі після опублікування ці книги було перекладено п’ятнадцятьма мовами.
Про подробиці свого особистого життя письменниця вважає за краще не розповідати, відомо лише, що вона мешкає в Південному Лондоні з трьома дітьми і партнером, письменником Джайлсом Смітом.

Андрій Макін
Андрій Макін

Андрій Макін (1957) народився в Красноярську, виріс у Пензі. Нащадок французької емігрантки, яка жила в Росії від часів революції 1917 року. Закінчив філологічний факультет МДУ, викладав у Новгородському педагогічному інституті. У 1987 році, під час поїздки до Франції попросив політичного притулку, якого йому й було надано.
Свою письменницьку кар’єру Андрій Макін розпочав одразу після того, як опинився у Франції. Він чудово володів французькою, якої навчила його бабуся, проте попервах опинився в Парижіу стані безхатченка й навіть деякий час жив у склепі на цвинтарі Пер-Лашез. Заробляв на життя викладанням російської мови й писав французькою романи, що їх видавці щоразу повертали йому зі сповненими іронії відмовами, навіть не зазирнувши в них, оскільки були впевнені, що росіянин не може гарно писати французькою. Тоді Макін почав указувати на титульних сторінках рукописів: «Переклад із російської Андре Лемонньє». «Я робив усе, щоб мене надрукували, —згодом згадував письменник. — Розсилав один і той же рукопис під різними псевдонімами, змінював назви романів, переписував перші сторінки…» Нарешті, йому вдалось опублікувати перші книги — романи «Дочка Героя Радянського союзу» (1990) та «Сповідь розжалуваного прапороносця» (1992). А в 1995 році за книгу «Французький заповіт» Макін отримав Гонкурівську премію — і став першим росіянином, якому її було присуджено за весь час її існування. Того ж 1995 року роман удостоївся ще однієї престижної нагороди — премії Медичі, а потім на автора посипався цілий дощ призів, включаючи італійську «Премію премій», якою нагороджують найкращу книгу з тих, що отримали поточного року літературні нагороди. Письменник миттєво перетворився на європейську знаменитість, а роман «Французький заповіт» було перекладено 35 мовами світу.