IMG_0446-1024x768

Згадати все

п.14 Нон-фікшн

Олег Криштопа “Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен”

Цікава властивість людського мозку – іноді давно забутий запах, візуальний образ, чи якась мимохідь почута фраза відроджують цілу низку несподіваних спогадів, у пам’яті постають такі моменти з минулого, про які не думалось роками. Так зі мною відбулося, коли читала книгу журналіста і письменника Олега Криштопи “Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен”, в якій йдеться про рідний Івано-Франківськ двадцятирічної давнини.

Читала і згадувала ті часи, можливо, “найекзотичніші” з усього мого життя, коли дивним чином переплітались тотальна бідність і підйом національної свідомості, бандитизм і зародження нових літературних течій, “дика” торгівля, перші “бізнесові” поїздки за кордон і створення приватних теле- радіокомпаній у Франківську. Колись я думала, що ніколи не забуду той період, занадто багато всього відбувалося вперше, і жити було одночасно і важко, і страшно, і цікаво. Але пройшло два десятка літ, я натрапила на цю книжку і зрозуміла, як багато стирається з пам’яті і як важливо все фіксувати, поки свіжі спогади у безпосередніх учасників подій.

Пригадалося, як виглядав тодішній Івано-Франківськ (а обличчя мого міста дуже змінилося з того часу), які кафешки і ресторани були популярні, в яких з них засідали бандити (Бен, Сюся, Лікаренко – колись самі ці прізвиська і прізвища лякали, а зараз музикою лягають на вуха))), де любила бувати творча богема, як з’являлися перші ларьки, які напої були тоді модні і де можна було випити доброї кави. А про щось, в силу своєї молодості, і не знала зовсім – наприклад, як з’являлися приватні телестудії, або про те, що наші місцеві “братки” були не стільки бандитами, як національно свідомими спортсменами, які крім банального кришування часто допомагали “за просто так” симпатичним їм людям. Не впевнена, що тут автор зовсім не помиляється, скоріш таке враження про бандитську еліту мають респонденти, але хто його тепер уже знає, тим більше, приємно думати, що наші станіславські бандити були найкращими бандитами в Україні. )))

Чесно скажу, десь до половини книги мене трохи напружувала мова написання – іноді кострубаті речення, хотілося їх трохи відшліфувати. Але потім зрозуміла, що такий стиль виправданий – по-перше, автор точно, без змін передає пряму мову людей, у яких бере інтерв’ю, а крім того, час тоді був такий – кострубатий і непригладжений, і це проявлялося і в мові теж, і тому те, що мова твору не ідеальна, тільки підсилює почуття занурення в “ліхіє” дев’яності.

Такі книги обов’язково треба читати мешканцям тих міст, про які розповідається, бо, як я вже казала, описані події з минулого відроджують особисту пам’ять, а ще починаєш краще розуміти, що ти є частинкою загальної історії, що ти одна з тих дрібних судин, по яких, наче кров, тече життя рідного міста.

Зараз “Ліхіє дев’яності” читає мій син, потім я дам почитати братові, а після нього – друзям. Впевнена, всім буде цікаво. Це як розглядати альбом зі старими фото – ану, чи знайдеш і впізнаєш себе?

Лариса Мончак

Опубліковано у Блоги, Книгоманія 2017.

Залишити відповідь