Fabula-banner-sayt-4-8

Він та вона про “Мій останній континент” Мідж Реймонд

#Він Остап Микитюк

Рамка-сайт_текст1

Щоразу, коли в руки потрапляє якась нова книга, звертаю увагу на її дизайн. Інколи він вводить читача в оману, інколи — навпаки. Коли в мої руки потрапив роман «Мій останній континент» Мідж Реймонд, мені здавалося, що під обкладинкою захований черговий жіночий роман, про кохання і страх слабкої жінки в «незвичайних» умовах, створених автором. Але, на щастя, все виявилось не так.

За сюжетом, авторка знайомить нас із жінкою, закритою в собі, з якимись внутрішніми переживаннями (тому спершу й складається враження, про яке я написав трохи вище), яка мандрує на кораблі, яка любить пінгвінів і Антарктиду, є самотньою (чи ні? До кінця важко визначити спочатку), зрештою є дослідницею. І от хтось із пасажирів, які пливуть з нею, випадково зачіпає, наче гачком, якийсь спогад з її (ще не відомого нам, читачам) минулого, яке починає вібрувати і зрештою прошиває весь роман червоною ниткою, зв’язуючи все докупи.Рамка-сайт_текст2

Цікавий стиль роману. Це не роман з лінійним сюжетом. На початку мене це навіть трохи дивувало – чому авторка переходить від одного часу до іншого, а не розвиває сюжет поступово (як це роблять більшість авторів-романістів), чому вона перескакує з місця на місце, ніби катаючи нас в Тардісі й відкриває ті чи інші моменти життя героїні. Але згодом я зрозумів, що такий стиль «складання пазлів» якнайкраще підходить для того, щоб розкрити нам особистість Дебори, заглибити нас із головою в цей персонаж і показати ЛЮДИНУ, яка росте, мудрішає, формується, накопичує досвід, обростає ним, ніби панциром, еволюціонує від слабкої до сильної особистості.

І кохання, яке спонукає людину робити шалені вчинки, зрештою дарує (нехай і умовне, але…) безсмертя і створює нове життя.

Окрім головної героїні Дебори (і Келлера, теж головного, але більш епізодичного), у романі я побачив ще двох героїв, без яких роман не був такий цікавий – це пінгвіни, з якими Деб час від часу порівнює себе і людей, що її оточують, і Останній Континент, оповитий чистотою і холодними океанічними водами. Наприкінці все це доходить до ще однієї «червоної нитки», про яку я спочатку змовчав, але яка не менше за особистість Деб прошиває роман. Це – кораблетроща, в якій Дебора врешті остаточно розкривається, і не як тендітна дівчинка Роуз (з «Титаніку»), а як супергерой, яка хоч і втрачає свого коханого (ні, це точно не схоже на «Титанік»), але натомість отримує в подарунок дещо інше.

Рамка-сайт_текст3Цей роман про жінку, яка навіть у найжахливіший момент свого життя не зламалась.

Цей роман про прекрасний континент, який тепер страшенно хочеться побачити вживу.

Цей роман про життя. Яке воно буває там, де нас нема. Про життя, яке минуще, хочемо ми того чи ні.

Зрештою й про кохання, але, на щастя, не сопливе й не нудотне, фальшиве і не награне. А таке як воно є.

Рекомендую. Приємного читання.

#Вона Тетяна Гордієнко 

Як живуть люди, для яких робота і захоплення поєднуються у покликання? Вони мають мало друзів, рідко проводять час із родиною, не переймаються через відсутність «другої половинки». В їхньому житті є щось більше. Такі люди були у всі часи, але тільки зараз до цієї по-своєму дуже щасливої категорії входять і жінки. Як-от орнітолог Дебора, яка почувається затишно тільки у крижаному серці Антарктиди і полюбляє товариство пінгвінів більше, ніж товариство людей. Звісно, що як жінка Дебора відчуває тиск суспільства: чому ти не дружина, не мати, чому ти не домогосподарка, або, у крайньому випадку, чому ти не орнітолог, який сидить удома, а не тікає щозими до Антарктики? Проте у наш час можна знехтувати тим, що комусь не подобається твій стиль життя, їхати на край світу і займатись порятунком пінгвінів. При цьому доводиться все ж відчувати в собі певну незавершеність, але можна не дозволяти цьому відчуттю взяти верх над собою, можна змиритися з тим, що тебе цікавить і вабить не те, що цікавить і вабить більшість людей. Так, на антарктичній станції та на круїзних кораблях, що возять туристів до Антарктиди, буває досить багато таких захоплених наукою та подвижництвом чоловіків, але ж цього замало для кохання, чи не так? І ось одного разу зорі й долі стають своїм незбагненним візерунком, коли Дебора зустрічає Келлера.Рамка-сайт_текст4

Усе в їхній історії йде по класичному сценарію «дамського» роману: він високий і смаглявий, колись у нього була дружина і маленька донька, яка загинула, колись він був успішним адвокатом, але вирішив утекти зі зламаного життя до безлюдних широт, де його життя може мати сенс, адже Антарктида та її мешканці потребують тих, хто захистить їх від кліматичних змін. Це у певному сенсі  – класичний роман про кохання, де є перший поцілунок, ніч у засніженому наметі, неготовність героїв зробити крок назустріч своєму почуттю, адже вони знають, як це боляче – довіритись почуттям; є й екзотичний антураж: крижини, пінгвіни. Але в цьому романі є й те нове, що вирізняє його з-поміж книжок у рожевих обкладинках. Це роман про людей, яким байдуже, чого від них чекає суспільство, їм начхати на успіх у тому вигляді, в якому його визнає масова культура, вони здатні побудувати стосунки на відстані, вони не баряться почати жити так, як уважають за потрібне. Вони тільки бояться зрадити себе і стати «нормальними», і водночас – не стати ними ніколи.

У людей надзвичайних, непересічних, ніколи не складається «як годиться», у них не буває «простого людського щастя»: назви розділів «За два роки до кораблетрощі», «За кілька годин до кораблетрощі» підказують нам, що хеппі-енда не буде, але ж ми до останньої хвилини сподіваємося, що зірки не завжди жорстоко карають тих, хто зважується жити «не як усі» або тих, хто порушує неписаний договір і намагається отримати все: і роботу, і кохання, або  і сім`ю, і Антарктиду.

Щастя крихке. Життя крихке. А любов сильніша за все.Рамка-сайт_текст5

Опубліковано у Блоги, Він, вона і книга.