Інтерв’ю з автором. Василь Тибель

Хочемо сьогодні ближче познайомити вас з автором роману «Бурштин» Василем Тибелем.

Український письменник, що не просто знається на проблемі незаконного видобутку бурштину, а живе у самому епіцентрі проблеми та поліської демонології — на Рівненщині, де і народився. До того ж освіта дається взнаки, адже він навчався у Національному університеті водного господарства та природокористування. А ще Василь — люблячий батько та дідусь, має дорослу донечку, сина та онучку.

50834233_464589601032031_1575503358335123456_n

Його творча кар’єра розвивалася дуже стрімко. Перша повість «Вовчиха» була опублікована 2010 року в альманасі сучасної літератури «Нова проза». А далі завертілося… Твори Василя Тибеля були тричі удостоєні нагород міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»:  у 2015 році роман «Тріанські рішкунці» відзначили дипломом у номінації «Вибір видавця», у 2016 році роман-казка «Медова казка» отримав дві премії — як «Кращий прозовий твір для дітей молодшого шкільного віку» і в номінації «Вибір дітей», а минулого року роман «Бурштин» був удостоєний однієї з трьох головних премій.

Віртуозно збудований сюжет роману «Бурштин» обертається навколо «сонячного каменю». Динамізм оповіді, органічне використання «народної демонології», відчутний зв’язок із «наївним мистецтвом» — усе це у поєднанні створює захоплюючий світ Полісся. Ця книга — чи не найперша в  українській літературі спроба поглянути на «бурштинову проблему» на Поліссі в людському, а не політичному вимірі.

Ми поспілкувалися з автором і готові розкрити деталі)

 

Вітаю, пане Василю! Це вже не перший Ваш твір про бурштинову проблему. Чому саме бурштин? Це якимось чином пов’язано з вашим фахом?

— Вітаю! Так, про бурштин писав і раніше, бо ж тема така, що її неможливо обминути. Особливо коли то все крутиться за якихось кілька десятків кілометрів від твого дому. Тому й почав писати, бо дещо знаю про Каландайку не із засобів інформації, а саме зсередини. Навіть кілька моїх оповідань втрапили в збірку «Каландайка – бурштинові війни» видану в Рівному, а фантастичне оповідання «Воно» (не плутайте із Стівеном Кінгом))), де головним героєм є «живий метал», захований в кусні бурштину — було надруковане в альманаху «Дніпро». Чому бурштин? Бо це є в нашій дійсності. Й не треба сором’язливо закривати на це очі. Свого часу Джон Гриффіт Чейні, більше відомий під псевдонімом Джек Лондон (до речі, один із моїх улюблених письменників), написав про золоту лихоманку — й про неї дізнався увесь світ. Я хочу, щоб і про бурштинову дізналися поза межі України. Але, на відміну від того Клондайку, наша Каландайка більш фольклорна, жива й ближча, ось вона, поряд! А проблеми людські залишаються, як і сотні років тому: таке ж засліплення халявним багатством, така ж зневага до слабших й до довкілля. За освітою я інженер-механік, можливо, в книзі це відобразилося в описі «жужика» — помпи для вимивання бурштину).

50875369_335597063713492_8314861663475990528_n

«Бурштин» здебільшого сприймають як книгу про сучасну бурштинову лихоманку і людей, які до неї причетні. Але насправді історія ця набагато глибша і сягає корінням ще часів наших пращурів. Що було відправною точкою до написання роману — сучасна проблематика чи міфологія, демонологія? Як перетинаються ці два світи у книзі?

— Фактично роман «Бурштин» — це двокнижжя. Спочатку я й планував написати дві окремі книги. Але, бачите, зекономив видавцям на папері) Почалося все із почутої на Поліссі легенди-оповіді про трьох копачів, які знайшли шмат бурштину завбільшки з кінську голову. Потім вони всі трагічно загинули. Мовляв, не треба брати відразу, та ще й так багато. От я й ухопився за цю оповідь й розкрутив до роману. А оскільки тема демонології вже присутня в тих лісах, тільки-но туди ступиш, то й виписалася друга книга в традиціях історичного фентезі. Потім, як і все живе, воно переплелося, й вийшов «Бурштин» — де сучасне тісно сплелося із минулим, а всі події крутяться навколо «сонячної сльози».

 

Наслідки золотої лихоманки добре відомі, а от до чого призведе бурштинова? Чи вже є необоротні наслідки?

— Я вже торкнувся теми Клондайку, проте масове знищення природи Аляски стримували жорстокі зими й не досить розвинена техніка. В наш час такі запобіжники відсутні. У нас це вже переросло в неконтрольовану стихію, і якщо законодавчо не буде врегульований видобуток бурштину, то наслідки пожинатимуть ще кілька поколінь. Шкода, завдана природі, буде необоротною, власне, про це я й хотів сказати у своїй книзі. Демони болота тільки й ждуть свого часу. Один із героїв мого роману говорить: «Бачив я ті розмиті поля, та на них навіть зілля кілька років не росте». Все, від чого досі жили поліщуки — ягоди, гриби, ліс — усе зникає під вимитою голубою глиною. Але запаси бурштину скінченні, й тоді, коли останній камінець піднімуть із глибини, настане пустка. Така собі Сахара посеред Європи. Можливо, я й перебільшую, але, повірте, наслідки будуть жахливі.

 

Та міфологія, що описана у книзі,— це художня вигадка, чи вона базується на справжніх поліських міфах та легендах?

— Крім почутої із вуст копачів оповідки, я не втискав у книгу відомих поліських міфів. Можливо, лише маленьку щіпку) Можна сказати, що все написане — художня вигадка, яка спирається на народну демонологію.

50815329_291624971498973_4892769354250190848_n

Яким чином та наскільки довго ви збирали матеріал для написання книги?

Від задуму до написання книги минуло десь біля трьох років. Писалися нариси, замальовки, щоденники. Кілька разів їздив на Полісся в «епіцентр». Навіть намагався напроситися до копачів. Скажу відверто: не взяли) Вони не люблять пускати чужих у своє «королівство». Тому, на жаль, сам не копав, але й почутого для мені було досить. Я дуже гарний слухач)

 

Ви перечитуєте свої твори після публікації? Немає такого відчуття, що якийсь фрагмент можна було би написати по-іншому? І взагалі, первинний задум та остаточна редакція книги сильно відрізняються?–

Так, редагую, наскільки вистачає терпіння. Більшість авторів говорять, що нещадно скорочують свій початковий твір. Я ж навпаки, завжди знаходжу, що можна було б додати. Тому мені шкідливо давати на повторне редагування, часом ще дописується два, а то й три авторські аркуші)

Як Ви ставитеся до того, що читач неправильно розуміє ті чи інші Ваші слова?

В кожної людини є своє бачення. І вже від майстерності автора залежить, як він подає свою думку. Якщо мене не зрозуміли, значить, я написав недостатньо зрозуміло й майстерно.

Що для Вас є стимулом до творчості? Чи потрібні Вам якісь особливі умови

Гарний гонорар. А якщо серйозно, то воно приходить саме. Якась тема, епізод так глибоко заходить в голову, в душу, западає всередину і там чекає свого часу, як зародок зернини. Щоб потім за сприятливих умов прорости, заставити, перемігши лінь, написати свої виношені переживання через почуття головних героїв. Якщо автор не живе життям героя (героїні), навіть найгіршого — то гріш ціна тому твору. На умови не нарікаю. Звичайно, було б непогано мати свій приватний безлюдний острів, де можна зачинитися на кілька тижнів, але так жертвувати рідними я не готовий. Достатньо й тих двох-трьох годин, що вдається вирвати. Я не перебірливий, можу писати навіть у транспорті. Одне оповідання навіть написав, обриваючи вишні.

50913138_251229349124545_4022332092128952320_n

Минулого року роман «Бурштин» отримав відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Згадайте Ваші емоції, коли дізналися про нагороду. І чи дало це Вам наснаги та натхнення писати ще і ще?

То був феєрверк емоцій! Як згадую, досі очі загоряються. Емоції зашкалювали, хоч я вже й не новачок на  «Коронації», але вперше  отримував таку високу нагороду серед художніх романів. Та ще й пощастило стояти на сцені поряд із неймовірною красунею й талановитою акторкою Ольгою Сумською. Звичайно, хотілося отримати з її рук золоту статуетку, та, на жаль, поки не склалося. Хоча дуже хотілося ту дівчину (статуетку)  Але це на краще, бо залишився привід написати щось іще краще.

Що дають нагороди, подібні до «Коронації слова», письменнику? Чи радите Ви молодим авторам подаватися на подібні конкурси?

Визнання «Коронації» найперше дає впевненість у своїх літературних силах. Навіть літературна діаспора мріє отримати хоч маленький дипломчик від «Коронації». Це унікальний літературний конкурс, подібних йому, здається, в цілому світі не знайдеш. Колись, будучи в Києві, Пауло Коельйо сказав, що він тільки мріє про щось подібне на своїй батьківщині. Це  своєрідний літературний «Оскар», який дає змогу невідомим, але талановитим людям ставати справжніми визнаними майстрами. Я вдячний засновникам «Коронації слова» Тетяні і Юрію Логушам, вони роблять богоугодну справу. Про «Коронацію» можна говорити багато, але одне те, що раніше не відомий автор може водночас і видатися в такому потужному видавництві й сидіти оце поряд з вами, вже говорить про те, що потрібно йти на цю гору. Не боятися крутизни, не зважати на те, що можете зірвалися, вставати і йти!

«Якщо ви прагнете чогось, то увесь Всесвіт вам допомагатиме»,— це сказав саме Коельйо (теж мій улюблений письменник). Я подавав свої романи на «Коронацію» десь із 2008 року, й лише в 2015 мене догнало визнання. Молоді, талановиті, ніколи не впадайте у відчай, а наполегливо йдіть до мети, стукайте у двері видавництв, шліть на конкурси й не зважайте на тимчасові невдачі! Вірте — успіх чекає вас попереду! Це я ніби агітатором конкурсу виступив, врешті вирішувати саме вам, молодим.

50829555_236360657240406_6842769877699133440_n

 

 

Багато молодих авторів подовгу не наважуються відкрити світу свої твори. Хто є перший Ваш читач, до кого Ви дослухаєтеся найбільше?

Зараз є інет, тому проблеми першого читача не існує. Якщо рідні вас тихенько посилають подалі, мовляв, що він там розумного надряпав, я й так знаю, що він скаже,— постіть на ресурси. Але попередньо оформіть ваші права на твір, бо вартісне поцуплять. В мене, наприклад, чудові друзі на сайті «Гоголівська академія», там була наша ніша. Знаєте, всі, хто має спільну мрію, притягуються якимось внутрішнім магнітом, навіть через мережу. Ми одне одного підтримували, але й не забували добре шпетити — за невиразне мимрення в творах. Майже всі друзі із «нашого гнізда» стали наразі відомими українськими письменниками. До кого дослухаюсь найбільше? Певне, найбільше важить думка дружини. Хоча вона не завжди об’єктивна. Переважно критикує.

Як давно Ви пишете і що саме підштовхнуло до письменництва? Пам’ятаєте свою першу повість «Вовчиха»?

О, звичайно, пам’ятаю «Вовчиху»! Ту тему мені підкинула жінка з Полісся, яка випадково сиділа поряд зі мною в черзі до лікаря. Але це була не перша моя літературна спроба. «Вовчиха» — то перша повість, що вийшла в паперовому форматі. А писати я почав ще в студентські роки. Й першим моїм романом був «Щоденник водяника». Там писалися щирі, неформальні тексти із студентського життя, перші кроки в дорослому житті, перші любовні пригоди й переживання. Писалося все в товстий зошит просто на парах. І якось так сталося, що той зошит у мене поцупили. Можливо, переплутали із конспектом з наукового комунізму. Так і пішов у люди мій перший твір в одному примірнику)

Чи варто читачам чекати найближчим часом новий захоплюючий роман від Василя Тибеля?

Зараз у «КСД» готується до друку «Сад — танці без бубна». Це захоплююча книга, побудована як діалог із читачем, але для  читаючих садівників. А от про новий роман я б не хотів ще говорити — певне, в мене вже починає визрівати письменницька забобонність. Одне скажу, що він уже майже завершений, це буде провокативний сучасний бойовик, майже без містики. Еротику, погоні, переживання, екшн гарантую, бо хочеться, щоб роман вийшов  не гіршим за «Бурштин». Сподіваюсь, «Фабула» оцінить мої післябурштинові потуги.

Що побажаєте читачам видавництва «Фабула»?

Як на мене, видавництва бувають різні. Просто видавництва, які видають книгу — хай хоч і трава не росте, ми свою справу зробили. І видавництва, які роблять книжки за європейськими стандартами, просувають книжки на ринку, рекламують, співпрацюють із авторами. Не прийміть за підхалімаж, але «Фабула» саме із другого списку. Читачам раджу уважніше придивлятись до книжок цього видавництва, бо саме серед їхніх видань ви знайдете те, що так давно шукали. Тут книги на будь-який смак, на будь-які вподобання, виготовлені на якісному папері, із чудовою поліграфією. Читайте, любі мої, бо обізнаною людиною, яка багато читає, ніхто й ніколи не зможе маніпулювати. Та й читати гарну книгу— це ж до нестями приємно.

Традиційно для наших читачів — ТОП-5 книжок «Фабули» від Василя Тибеля.

«Морфій»

«Капітан Смуток»

«Позивний “Бандерас”»

«Моя божевільна»

«Будинок імен»

 

І коротенький бліц:

Щастя для письменника… це коли тебе читають.

Найкраща книга… ще ненаписана.

Найкращий читач… той, що вірить твоїм історіям.

Нова книга пахне… як жінка на першому побаченні.

Книжки викликають у Вас передчуття… задоволення від читання.

Зазвичай Ви слухаєте… залежно від настрою, від класики до хеві-металу, аби лише була класна музика. Серед української «Океану Ельзи» поки що немає рівних.

 

Опубліковано у Блоги, Інтерв'ю з автором.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.