16105834_1317340168330480_4689066987304874753_n

Сонька. Іґнацій Карпович

#ФабулаКнигоманія2017 #ФабулаКнигоманія2017_3

Мільйони людей мають очі і вуха, а дар дивитись і бачити, слухати і чути – сотні а то й менше.
Що вже говорити про дар оповіді – перекладу світу на слова і паузи, на образи і характери.
Дивишся на світ очами людей мистецтва – обдарованих до тривких пауз, філігранних нот відчуттів і завмираєш – О, скільки в людині уважності до світу, скільки любові до деталей і світ довкола тебе інакшає, інакшиться, міняє свої відтінки…

ЛЮБИТИ ВОРОГА
Беру в руки малесеньку, майже кишенькову книжку, не читаючи нічого попередньо про неї, і, відповідно, нічого не чекаю.
Вчитуюсь, і вона прострілює наскрізь, паралізувавши свідомість і думки, щоб вони крутились і жили в одній темі,
в єдиній площині маленької книжки.
Я – наймолодша дочка наймолодшої дитини другої жінки в’язня концтабору.
Мій дідусь народився у 1907 році і, коли мене запитували, які історії я пам’ятаю зі свого дитинства зв’язані з ним, то мені не було особливо що розказати. Принаймні такого, що було б актуальним до кави.
Хіба
Святвечори,коли він грав на скрипці,
чи передача захованих церковних атрибутів у відновлену церкву (монстранція для суплікації)
і його смерть, яка відбулася у нас з братом на руках.
Мені тоді було 5 років.

А от що як у тумані, то це розмови з бабусею, коли згадували мертвих і про розстріли людей під стінами сьогоднішнього інституту (тоді тюрми). Але тихо, між собою, ніби щоб ніхто й не зрозумів збоку про що велась мова. Щоби не «замильдували». Не донесли.
Пам’ятаю ці чорно-білі фотографії розстріляних і вбитих під замком.
В основному жінки.
Я питала тоді: А жінок за що?
І плакала. Бо уявляла, що якщо я пальчик проколю і мені боляче, то якже ж їм було боляче, коли їм відрізали груди, руки, пальці.
За різне, – казали дзядзьо. – І нізащо. Одні, тому що так хотіли показати свою силу, другі – для наУки (щоб провчити), треті – мстили родичам партизанів або хтось їх «замильдував» .

Ця книжка коротка і гучна як вистріл. Їй не треба додаткових розжовувань, переливань, переходів і перебивок. Здається, що у ній, навіть, зайвих складів немає.
В ній відбувається досить, щоб відчути ту чортову епоху воєнної і повоєнної агресії, жіночого безправ’я, абсурду і низьких людських цінностей.
Події відбуваються у польських кресах, території пограниччя між Польщею і Білоруссю.
Саме там і зустрічаються персонажі, які ніби й не мали ніколи у цьому житті зустрітися.
Персонажі з різних світів. І у однієї з них очікування довжиною в життя з потребою сповіді.
Варто звернути увагу, на унікальний формат розповіді – оповідь перетинається з постановкою, роздумами, оцінками і паузами – порожніми сторінками, які закликають до тиші.
Тиші для усвідомлення, для переживання, для проживання і покути.
Покути людства із його затаєним злом перед усіма, хто вмирав, втрачав життя, здоров’я і можливості через війну.
Після прочитання книги я заглянула у оповіді-реакції літоглядачів, де одна з оглядачок зауважила, що «важко судити сьогодні хто правий, а хто не правий у війні».
Це насправді завжди важко – і зараз і завтра і вчора.
Але не важко зрозуміти, хто точно не був винен у поразках тієї чи іншої держави.
Жінки.
Чи говорити про Польщу, чи про Францію в кінці Другої світової чи про Данію, Норвегію, Росію.
У Франції явище стосунків француженки з німцем назвали «горизонтальний колабораціонізм» і за це судили. Але оскільки суд давав невеликі терміни (не більше 8 діб), то чоловіки, які почували себе перстом Божим чинили розправу самі. Про випадки самосуду, насилля та розправ є документальне кіно, розповіді, згадки.
І це моторошно.
Звичайно, особливо моторошні згадки про Францію, яка демонструвала, що справедливість восторжествувала у такий дикий спосіб. Ще й тому, що Франція співпрацювала з Німеччиною і, грубо кажучи, не мала права мстити жінкам за те, що не стало духу захищатись.
Для багатьох це було «якоби» очищення суспільства від зради.
Від такого «очищення» загинули більше тисячі жінок, а були поголені, порізані та згвалтовані за різними данами від 10000 до 30000 жінок. І це тільки на території Франції.
Є багато інформаці] про те, що “гоління голів” і таврування жінок свастикою відбувалось і в Польщі, в Росії, в Данії та Норвегії.
Таких жінок вважали морально нестійкими і сексуально розбещеними.
Що прикметно/показово, що ніде немає жодної інформації, щоби француз, норвежець, росіянин і т.д. був засуджений чи осуджений суспільством за те, що спав із німкенею.

Абсолютна лаконічність історії та змісту вражає своєю завершеністю. Шукаючи опісля інформацію про книжку довідалась, що в оригіналі автор витримав також і лаконічність обкладинки.
Що зрозуміло, адже жодну трагедію не треба усилювати, підкріпляти чи пояснювати.
Достатньо фактів даремної смерті, цькування і марноти.

книголюб-оглядач
Олеся Венгринович

Опубліковано у Блоги, Книгоманія 2017.