unnamed

“Колиска без кішки”

Кілька днів назад прочитала роман Курта Воннеґута “Колиска для кішки”. Так склалося, що це перша книга Воннеґута, що потрапила мені до рук, тому радо ділюся враженнями.
Однозначно, це твір, що залишає по собі більше запитань, аніж відповідей, але, як на мене, такою й повинна бути хороша література – не давати готових рецептів, не роз”яснювати, що добре, а що зле, а піднімати проблему і описувати її так, щоб читач сам поставив перед собою питання і замислився над відповідями.


За сюжетом вчений-дивак, що був серед творців атомної бомби, винайшов новий і ще страшніший засіб убивства – лід-дев”ять. Цей лід здатен знищити життя на Землі за лічені хвилини. Так у фіналі і стається. Хоч в живих залишається головний герой і ще кілька чоловіків, шансів на продовження роду немає – єдина жінка серед них занадто поважного віку. Автор делікатно підштовхує до думки, що людство, яке ніяк не може навчитися на своїх помилках, не має права на шанс. Не даремно цитується довга назва чотирнадцятої книги Боконона: “Чи може розумна людина сподіватись на світле майбутнє для людства Землі, враховуючи досвід, накопичений за мільйон років?”, а сам текст книги містить лише одне слово – “Ні!”
До речі, і сам боконізм – псевдо-релігія – недаремно введений Воннеґутом у роман, я б навіть сказала, що це окремий герой. Коли у державі все кепсько, кількість негативу мусить врівноважуватись чимось добрим і світлим, що обов”язково має бути поза законом. Таким чином, простий громадянин розуміє, чому навколо нього все так погано – бо добро заборонене. А якби боконізм був узаконеним, то диктатор не зміг би знайти виправдання, чому справи йдуть погано, адже нічого для процвітання країни він зробити не може. Отже, вчення Боконона заборонене, але все населення, включаючи президента, його потай сповідує.
Крім того, віра протиставляється науці, бо релігія вчить неправді, а наука – правді. І тут теж автор заклав конфлікт. Прекрасна цитата: “Наука – це магія, що справді працює”.
Дуже вразив епізод, коли описується прощальний ритуал боконістської віри. Кожна фраза з ритуалу, повторена двічі, звучить рефреном і підсилює значення сказаного. Як на мене, дуже красиве дійство, одночасно дає і відчуття мізерності (людина – тільки “грудка глини”), і усвідомлення власної вибраності (“Мені дано так багато, а решті глини – так мало”).
Дуже гостро стоїть питання особистої відповідальності вчених за свої винаходи, хоча автор прямо нікого не звинувачує і не осуджує, але все ж головний герой працює над книгою про те, що робили розробники атомної зброї в той день, коли на Херосіму впала бомба. Тобто, Воннеґута дуже хвилює тема моральності подібних винаходів. З притаманною для автора іронією звучить фраза: “Над чим би вчені не працювали, у них все одно виходить зброя”.
Хочеться також відмітити стиль письма – проста, дуже доступна розповідь з ненав’язливим гумором, без моралізаторства, відступів і зайвих описів. Тим більший контраст між простотою викладу і глибоким змістом з вузлом важливих питань, що постають у творі.
Хоч жанр роману – антиутопія, після прочитання не залишається почуття відчаю, чорноти.
Отже, книга прочитана, але ще не відпускає – занадто багато є над чим подумати. Приміром, що ж то за колиска і чому в ній ніхто ніколи не бачив кішки?

Автор: Лариса Мончак.

#ФабулаКнигоманія2017 #ФабулаКнигоманія2017_6 #ларисамончак

Опубліковано у Блоги, Книгоманія 2017.

Залишити відповідь