28500235_1903787689951545_1600909496_o

“Інтерв’ю з автором”. Володимир Рафєєнко

Володимир Рафєєнко – одне із найцікавіших імен короткого списку номінантів на Шевченківську премію – 2017. Український російськомовний прозаїк та поет. Його роман «Долгота дней» викликав хвилю дискусій і знайшов своїх читачів. До початку російської збройної агресії проти України у 2014 році Володимир мешкав у Донецьку, опісля переїхав до Києва. Згодом віднайшов сили знову почати писати, уже на Київщині. Побувавши у кількох містах, нещодавно він нарешті відвідав Харків з творчою зустріччю та авторським майстер-класом. Незважаючи на насичений графік письменника, нам усе-таки вдалося поспілкуватися з Володимиром Рафєєнком на хвилюючі теми.

рараф

 

Вас досить часто запитують про те, з якими відчуттями ви покидали рідне місто і мабуть воно Вас відверто втомило. Володимир, а розкажіть як вам живеться в Києві. І чи є якісь улюблені місця, чи можливо це якесь інше місто в якому ви хотіли би жити?

Справа в тому, я вже більше року як живу далеко поза містом, майже за 70 км від Києва, за що я дуже вдячний Андрію Бондарю. Я к би не він, не знаю де наразі б мешкав. Це дім на хуторі, навколо ліс, де влітку ще людей побачиш, а от взимку це зовсім інший простір. Мені там добре, спокійніше та простіше. Мене там, як то кажуть, нарешті почало попускати . Бо у 2014 році, коли тільки приїхав до Києва, і потім ще доволі довго, може рік, а може й півтора, не міг себе зібрати до купи. Не міг зрозуміти, як могло статися те, що сталося. І як мені далі жити. Як будувати свій світ, своє життя. Не міг вмовити себе перестати думати про дім, що покинув назавжди, про вулички дитинства. Про місто, де народилися і жили мої батьки, де залишилася родинні могил.  Ну і і все таке інше. Було реально важко. Наприкінці п’ятого десятка літ я залишився без дому, без роботи, без звичного оточення, без всього того, що зветься малою Батьківщиною.

А Київ, що ж, він прекрасний. Велике місто, красиве, хороше. Нажаль друзів там у мене не було. І маже не було знайомих. Навіть зателефонувати, за великим рахунком, не було кому, коли потрібно було поговорити ні про що. Звичайно з’являлися нові знайомі, київські хороші добрі люди, але, розумієте, людині, з котрою тільки що познайомився, яка б вона не була прекрасна, не будеш телефонувати вночі, щоб сказати: друже, поговори зі мною про щось, не знаю навіть про що. Такі друзі і такі стосунки набуваються не просто, тим більше в моєму віці.

А в лісі спокійно. Він надає відчуття дистанції від всього, що сталося  зі мною в житті останніми роками. І, повірте мені, втрата дому не найгірше, що зі мною відбулося. Тому цей ліс, тиша, ця дистанція і відлюдність  – все це мабуть було мені необхідно для того, щоб я нарешті почав приходити до тями.

 

IMG_9764

 

 

На творчій зустрічі в харківській «Книгарні Є», ви поділились з присутніми, що пишете роман українською. Як просуваються справи?

Це дуже складно для мене, писати художній текст українською. Бо рідна мова, знаєте, на те й рідна, що там певні сенси, певний рівень стилістичної адекватності існує в тобі на клітинному рівні.  А українська для мене – мова друга, котру я до переїзду в Київ на розмовному рівні не знав зовсім. Книжки читав з дитинства, а розмовляти так сяк вже вчився останніми роками. Багато часу забирає в мене цей текст, і досі не знаю я, чи прийме мене цей океан. Океан української мови, котрий не перепливеш за все життя. Але як би там не було, текст поволі сам себе складає. І в мене наразі є  вже з’явилася віра, що може цей океан своїми підводними течіями сам понесе мене туди, куди мені (чи може йому теж?) потрібно.

Зважаючи на успіх роману «Долгота дней» («Довгі часи»), чи можна вважати його на противагу попереднім романам і майбутньому, своєрідним містком, порталом між російською і українською у вашому сприйнятті тексту, у вашій творчості?

Ну, справа в тому що роман «Долгота дней» («Довгі часи»), цілком самостійний. І якщо його можна розглядати як місток, між чимось і чимось, то це скоріше між тим довоєнним Рафєєнком і тим, що і тим, що ми маємо наразі. Бо це різні люди. І звичайно ж вони певною мірою відрізняються і у творчому сенсі. «Довгі часи» безумовно на якомусь рівні з’єднаний з попередніми моїми романами, та з віршами, і, звичайно, саме після того, як він почав існувати окремо від мене, це дало мені змогу нарешті почати працювати над українським текстом, в котрому багато алюзій, цитат, видимих та невидимих, іронії, відвертого стьобу, гри з іншими текстами. Частково це викликано потребою сюжету, бо цей роман, (якщо Бог дасть мені колись завершити), про свідомість. Свідомість, як зв’язок усього зі всім. На відміну від «Долготи дней» («Довгих часів»), в цьому тексті я принципово майже відійшов від реалізму, від тяжких, прямих, «реальних» сюжетів, котрих там було доволі. «Довгі часи» нібито дали мені карт бланш на менш важку в емоційному сенсі книгу.

 

IMG_9894

 

Ви згадали про поезію. У нас в принципі багато прикладів письменників і молодих і старших, котрі свого часу писали вірші, але потім перейшли на прозу. Як на вашу думку, чому ця метаморфоза відбувається? Чому це відбулося з вами?

Це нормальний хід, коли від віршів ти переходиш до прозового мислення. Але це по-перше відбувається далеко не з кожним, а по-друге це здається пов’язано з тим, що взагалі прозовий тип мислення – це шанс котрий дарується людям творчим з часом, з певним віком. Існують певні періоди в житті кожної творчої людини, котрі потребують певної мови, певного фокусу зору на буття і на себе в ньому. Тому спочатку ти переймаєшся ліричним дискурсом, котрий виходить з пізнання перш за все себе самого. Я і світ. Де «я» – річ важливіша за світ, в певному сенсі реальніша. Пізніше, коли ти вже з’ясував для себе якісь ремеслені речі і познайомився принаймні в якомусь сенсі з самим собою, тебе вже перш за все цікавить світ, інші люди. Які вони? Що таке буття? Як все це і чому відбувається з нами? Перед тобою постає проблема пам’яті, проблема збирання минулого в єдиному для всіх світі свідомості. Це вже епічний фокус проживання життєвих сенсів.

І знову про поезію) Кого б виділили з молодих і перспективних поетів?

Я багато знаю і читаю сучасних українських поетів, вони майже всі хороші і талановиті. Не хочу називати  конкретні прізвища, бо точно забуду когось назвати, а людина образиться. Тому я краще цього робити не буду)

 

IMG_9818

 

Тоді мабуть питання щодо прозаїків відпадає автоматично?

Тут справа така. Якщо вірші я ще справді читаю, бо це не забирає багато часу, то стосовно прози, тим більше великої,  романної прози, все печально… Чомусь так складається, що останніми роками я знаходжусь в перманентному цейтноті. Якщо не працюю над власними текстами, то по десять годин на добу працюю над курсами, що веду наразі в Києві – «Філософія мистецтва», «Драма», «10 новел». От скажімо минулого літа, наприклад, для того, що більш менш підготуватися до нового тоді курсу «Драми» мені довелося тільки «Гамлета» 10-12 разів перечитати, а це, враховуйте, тільки одна п’єса з тих восьми, що були заплановані на курс. А в мене ще є курс «Філософії мистецтва», де кожне заняття з шістнадцяти крім спеціальних філософських штудій передбачає розбір окремого прозового твору чи художнього фільму. Наразі почав готувати «Шекспірівський курс», де чотири місяці поспіль ми зі студентами будемо читати та аналізувати вісім трагедій Вільяма Шекспіра. Потрібно відпрацьовувати такий великий об’єм інформації, що, коли мені вже читати велику прозу?) Але як я вже казав на презентації в книгарні Є – минулого серпня мені дуже ліг на серце «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, яка у 2014 стала “КНИГОЮ РОКУ BBC».

 

IMG_9873

 

Ви згадали про премію ВВС. Також ваш роман був номінований на Шевченківську премію в 2017 році. Яке ваше ставлення взагалі до премій, до конкурсів? На скільки вони актуальні й потрібні?

Звичайно, це потрібно. Це актуально, прекрасно. Чим більше премій, тим краще. Тим більше є в нас шансів сформувати нормальне, професійне та експертне коло. Бо головна функція цих премій і конкурсів – формування загального літературного простору. Літературно-критичного простору. Дуже шкода що наразі так мало прозових літературних премій. Особливо для молодих письменників. Треба давати їм змогу писати, виписуватися, друкуватися.

І наостанок, що ви побажаєте всім читачам?

І читачам і не читачам. Миру та світлих днів. Нехай нам вже закінчиться ця війна.

 

IMG_9835

 

 

Опубліковано у Блоги, Інтерв'ю з автором.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.