Інтерв’ю з автором. Сергій Батурин

У червні цього року світ побачив новий роман відомого українського письменника Сергія Батурина «Clavus Domini». Автор пропонує читачу зануритися в час, коли було розіп’ято Ісуса Христа, та дізнатися, ким же насправді був розбійник Варавва, якого згадують усі четверо євангелістів.

          Ми вирішили розпитати автора про роман і не тільки.

Вітаю, пане Сергію! Розкажіть про назву Вашого нового роману «Clavus Domini». Що вона означає і який сенс несе в собі?

«Clavus Domini» перекладається з латини як «Цвях Господній». Так — Цвяхами Господніми — звуться в християнстві ті цвяхи, якими кат прибив до хреста Ісуса. Християни шанують їх як одні з найбільших святинь нарівні з терновим вінцем, що був на голові в Сина Божого Страсної п’ятниці, з плащаницею, котрою накрили Його тіло після смерті, деревиною того самого хреста… Щоправда, богослови різних християнських течій досі не домовилися, скільки цих цвяхів було — три чи чотири. Кількадесят монастирів і соборів мають серед своїх реліквій цвях і вважають його одним із тих самих. Ясна річ, що левова частка цих цвяхів не може мати жодного відношення до описаних у Євангеліях  подій. Але з тими артефактами хай розбираються історики й теологи, в романі йдеться про відомі події першої половини І ст. від Різдва Христового, описані євангелістами. Цвях Господній для мене — один з символів тих подій і священна реліквія. А для мого героя, з огляду на описані в романі обставини, він означає ще більше, ніж  для мене, але докладніше я не можу розповісти, не розкривши передчасно сюжету книжки. Хотілося б, щоб читач дізнався про все сам.

У книжці «Clavus Domini» Ви шукаєте відповідь на питання,  ким же насправді був біблійний Варавва. Чому ця історія Вас зацікавила?

— Я не шукаю відповіді: для себе я вирішив , ким він був, від самого початку роботи над романом. Як на мене, постать Варавви дуже цікава для художнього осмислення: про всіх учасників описаних у Євангеліях подій є певні відомості, про когось ми знаємо більше, про інших — менше. Про Варавву ж, крім того, що він розбійник, ми не знаємо нічого, і пам’ятки писемності того часу не містять жодної згадки про нього. Але помилувано само його, а не Ісуса, котрого кілька днів тому мешканці Єрусалима зустрічали осанною й котрому встеляли шлях пальмовим гіллям. А хіба нема протиріччя в тому, що в неділю народ кричить осанну, а за п’ять днів начебто ті самі люди волають «Розіпни!»? І чи не може бути, що то були інші люди?

Є чимало версій, ким направду був Варавва, як сталося, що був помилуваний саме він, хоч його злочин не піддавався сумнівам, а у вчинках Ісуса ані Пілат, ані тетрарх Ірод Антипа не знайшли нічого протиправного…

«Clavus Domini» — і не лише цей серед моїх романів — розповідає про долю людини, яка живе, як і ми зараз, у непросту зламну епоху. Як пройти складні випробування (а мій герой витримує їх чимало) й не втратити себе — саме на це запитання я дійсно шукаю відповіді майже в кожній своїй книжці.

Історією ж Варавви я зацікавився, читаючи книгу Хаяма Макобі «Революція в Юдеї», там цей персонаж згадується хоч і побіжно, але в цікавому контексті. 

Ви пишете на релігійну тему й у романі зачіпаєте питання розп’яття Христа. Як писати про події, описані в Біблії, аби не зачепити почуття вірян?

— По-перше, я теж християнин, хоч не надто релігійний, по-друге, на всі події роману читач щоразу дивиться очима персонажів-нехристиян: сотника Лонгіна, галлів Казарнака й Рагнола, коенів Анни та Йосипа Бар-Каяфи, самого Варавви, його коханої… І кожного разу практично всі  вони отримують неабиякі враження від зустрічі з Ним.

Пишучи роман, я намагався бути максимально делікатним, бо книжка стосується не лише історії християнства, але й юдаїзму, історії, традицій, побуту євреїв, тому мусив постійно консультуватися зі знавцями як християнства, так і юдаїки. Дякувати долі, серед моїх друзів такі знайшлися.

До того ж «Clavus Domini» — це літературний твір, у якому автор намагався осмислити й передати художніми засобами події, що сталися в Юдеї майже дві тисячі років тому, та розповісти історію простої людини, що живе під час епохальних змін. Роман не є історичною науковою розвідкою чи теологічною працею й не претендує бути істиною в останній інстанції в жодній із цих царин.

Скільки часу Ви працювали над романом і де брали інформацію та натхнення — це робота з першоджерелами чи виключно художній вимисел?

Над романом я працював від початку 2014 і до кінця 2017 року з перервами на завершення роману «Шизґара» та написання роману «Вакансія для диктатора», з яким я впорався за 3 місяці.

Інформацію я брав з першоджерел, з літератури, з інтернету, з консультацій із фахівцями.

«Clavus Domini» — художній історичний роман. Працюючи над історичними  романами, як-от «Охоронець» чи «OST», я завжди намагаюся дотримуватися історично достовірного тла, на котрому наряду з реальним історичними персонажами діють і вигадані герої. І достовірність історичних подій та елементів історичного антуражу я перевіряю ретельно. І якщо ти взявся за епоху античності, то треба розуміти, які були на вигляд нагороди в римських вояків, чим іспанський гладіус відрізнявся від грецького ксифоса, фрамея — від пілума чи гасти,  шекель від денарія, а поселення германців від села галлів і багато чого ще, бо у світі твого героя це все були звичайні, зрозумілі речі… Хто прочитає роман, теж буде все це знати.

Для кого Ви писали роман «Clavus Domini», хто Ваш читач?

— Мій читач – це людина, залюблена в українську літературу, це український інтеліґент. Роман «Clavus Domini» не був адресований якійсь спеціальній цільовій аудиторії, хоча, думаю, в першу чергу його читатимуть шанувальники історичного роману. Хіба що дітям, з огляду на описані жорстокі  реалії античного світу, я би його читати не радив.

Ваші попередні твори «Охоронець», «Шизгара» та «Вакансія для диктатора» були відзначені нагородами. Чого очікуєте від нового роману?

— Відзнаки за твори — важливий аспект у житті письменника, але для мене і, упевнений, для левової частки моїх колег — далеко не головний. Книжка створюється в першу чергу для читача. Я сподіваюся, що читачі добре зустрінуть мій роман, що кожен з них захоче мати його у своїй бібліотеці.

На Вашу думку, сучасна українська література переживає добу розквіту чи навпаки занепаду?

— Як на мене, зараз наша література переживає підйом, навіть певне відродження. Я глибоко переконаний, що наша література аж нічим не гірша, ніж, скажімо, польська, німецька, французька. Вона має всі ознаки розвиненої європейської літератури, зі своїми напрямами, стилями, формами, школами — цікавими, самобутніми, деінде кумедними. Повинні сказати своє слово  ті, хто має просувати українську книжку на ринку: наші піарники, менеджери, організатори, книгорозповсюджувачі.

Кого з українських авторів Ви радите прочитати своїм друзям?

— Леонід Кононович «Повернення», «Тема для медитації»; Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару»; Володимир Лис «Століття Якова»; Марія Матіос «Солодка Даруся», «Нація»; романи Юрія Винничука, Сергія Пономаренка, Марії Ткачівської, Павла Вольвача, творчого подружжя Литовченків… Чимало цікавих письменників стали працювати в дитячій літературі: Валентина Захабура, Іван Андрусяк, Анна Багряна… Є багато самобутніх поетів: Анна Малігон, Леся Мудрак, Костянтин Мордатенко… Продовжують працювати в літературі Василь Герасим’юк чи Борис Херсонський. У нашій літературі зараз багато дуже цікавих авторів.

А з зарубіжних?

— Зарубіжних авторів я зараз читаю спорадично, тому жодних рекомендацій не даватиму.

Які для Вас ідеальні умови для написання роману? Ви пишете на самоті, чи слухаючи музику, чи ще якось?

— На самоті під класичну музику.

Скільки особисто Вас у ваших книжках?

— Особисто я завжди присутній у своїх книжках хоча би з огляду на те, що я їх створив. Тому особисто я як автор на сто відсотків присутній у всіх своїх книжках. У мене завжди є ставлення до своїх героїв і подій, що з ними відбуваються. Автобіографічне в моїх книжках вмістилося по-різному: його дуже багато в «Шизґарі», чимало у «Каві по-польськи», практично нема у «Вакансії для диктатора». Міру автобіографічності роману визначає його художня мета.

Яку музику Ви слухаєте, хто Ваші улюблені виконавці?

Я люблю переважно класику та важкий рок. Мої улюблені співаки: Еліна Гаранча, Сара Брайтман, Сумі Джо, Ігор Борко, Олександр Градський, Флор Янсен, Тар’я Турунен, Даніела Заюшкіна, Кендіс Найт. Музиканти — Інгві Мальмстін та Артур Рубінштейн. Але це основні.

Наостанок, що побажаєте читачам «Фабули»?

— Приємного читання роману.

1 коментар

  1. Мала честь бути присутньою на творчому вечорі Сергія Батурина, де автор вперше читав уривок з Цвях Господній. Емоції такі: в залі цілковита тиша а в мене мурашки по шкірі а на очах сльози… І ось скоро зможу прочитати весь роман! Потім, звісно, поділюся враженнями:)) Хоча наперед знаю, що сподобається, бо всі твори прочитані мною: вакансія для диктатора, шизгара, манливі обійми місяця і люди з неба залишили по собі надзвичайно приємні враження – всі, доречі, написані в різному стилі, і якби довелося читати навмання не відкриваючи імені автора, я би сказала, що написані вони різними людьми! Ось такий багатогранний Батурин!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.