Інтерв’ю з автором. Гаська Шиян

Цього березня у нашому видавництві стало на одну гаряченьку книжечку більше. Друком вийшов роман Гаськи Шиян «За спиною». І саме зараз ми поговоримо з нею про це та не тільки. Поїхали)

            Україна цього року вперше долучилася до Літературної премії Європейського Союзу. І днями стало відомо, що твій роман «За спиною» номіновано на цю премію. Що відчуваєш, усвідомлюючи цю першість? Чому, на твою думку, саме твій роман поряд з книжками Вікторії Амеліної та Маркіяна Камиша було обрано для номінації?

Безперечно, кожна літературна відзнака – це дуже почесно. Визнання читацьке і визнання професійного середовища – однаково вагомі складові письменницького успіху. Одне без іншого не дає абсолютної сатисфакції від власної роботи.

Що стосується саме цієї премії, то моєму роману дуже пощастило бути написаним і виданим вчасно, адже для номінування він об’єктивно відповідає усім вимогам й умовам конкурсу. Але, окрім формальних пунктів, є ще оцінка твору членами журі. І мені дуже приємно, що мій роман у їхніх очах виявився гідним висунення на цю премію, як і те, що рівень конкуренції зберігатиме інтригу до останнього, бо всі кандидати сильні.

            Наскільки разюче відрізняється стиль написання дебютного роману «Hunt, Doctor, Hunt» від роману «За спиною»? У чому особливість стилістики і наративу нового роману?

Я б сказала, відрізняється контрастно, хоча багато в чому книжки про те саме, навіть якщо це й не помітно на перший погляд. Я дуже люблю свій дебютний роман. Не лише як сміливий і експериментальний твір, який закінчується – увага, спойлерJ – смертю Путіна, а також як подію в моєму житті. Він був обрамлений цікавими і дещо драматичними обставинами, про які я вже багато розповідала, але саме вони додали мені сміливості вперше видати свою писанину. Текст сюрреалістичний і абсурдний, там багато потоку свідомості і не проглядається чітка сюжетна лінія. Я його сприймала як такий, що потребує тривалого редагування й переписування, але я дуже вдячна ВСЛ, що погодилися на авантюру і видали його в такому стані, завдяки чому вийшла саме ця книжка, а не якась інша. Вона дуже чітко відображає мій емоційний стан тих часів, і я знаю живих читачів, яким текст зайшов, хоча він однозначно не орієнтований на широке коло.

Але головне, що ця книжка дозволила мені набратися сміливості назватися письменницею, а це, у свою чергу, спонукало до другої книжки підійти відповідальніше. Пишучи «За спиною», я вже чітко продумувала сюжет і персонажів, мала план і стратегію писання, свідомо спрощувала стилістику, уникала надмірного словесного нагромадження, бо хотіла, щоб читалося легко.

            Спершу може здатися, що «За спиною» — це роман про війну, але що далі читач просувається сторінками, то більше розуміє, що війна тут насправді лише тло сучасності. То який головний меседж ти хотіла донести читачу?

Основний меседж, як і в «Hunt, Doctor, Hunt», — пошук острівця безпеки в сучасному світі, протиставлення цінностей і їх відвертий аналіз, який іноді може здатися провокативним. Але насправді йдеться про вічні екзистенційні питання: «Як не сприймати своє життя змарнованим?», «Які зовнішні чинники є вагомими, а які нав’язаними?», зрештою — «Чому ми тут?».

            У романі показано певні зрізи сучасного суспільства. На одній з презентацій ти говорила, що прямих прототипів немає, але я як читач впізнаю у книжці конкретних людей. Що стало джерелом для збору матеріалу?

Те, що читач із іншого міста, із яким ми донедавна навіть не були зафренджені у фейсбуку, впізнає в книжці живих людей, – це для мене величезний комплімент як для авторки, значить, реалізм вдався й персонажі не пластмасові, а м’ясисті. Джерелом були життя і соцмережі.

            Головну героїню Марту складно назвати зразковою патріоткою за всіма усталеними канонами сучасності. Вона до останнього намагається залишатися осторонь політики — аж поки її бойфренд не отримує повістку в армію. На твою думку, до чого може призвести така байдужість до політики власної країни?

Взагалі у здоровому суспільстві в людей не повинно виникати потреби надто цікавитися політикою, але ні ми, ні громадяни інших країн, навіть тих, які ми звикли називати «більш цивілізованими», собі такої розкоші дозволити не можуть. Зрештою, це перевага демократії, бо громадянська байдужість з метою власної безпеки притаманна, власне, диктатурам.  В ідеальному світі я хотіла би бачити автоматизований апарат управління планетою Земля, який не збоїть і не глючить. Мені дуже несимпатично, коли з політиків роблять ідолів і мітинги нагадують суміш чирлідингу й релігійного паломництва. Хотілося б цього поменше, але в реальності ми маємо Трампа, Брекзіт, наші 75 % на 25 % — часто подумуєш, де б це облаштувати затишну місцину для тих, хто не чекав такого від співгромадян. Особливо загострюється бажання втечі й водночас її неможливості, коли чуєш чергову новину про теракти в райських місцях, та й диктатура і війна цвітуть буйним цвітом на значній частині планети.

Словом, розслаблятися не можна, хай як спокусливо було б замкнутися у своїй затишній бульбашці.

Саме тому в обох моїх книжках, попри позірну аполітичність головних героїв, політики досить багато, іноді в доволі сатиричному форматі.

            У романі ти аж ніяк не героїзуєш вчинок Макса, який іде на війну. Та й узагалі солдати й волонтери в романі не є «пафосними героями». Суспільство, як і Марта на початку роману, не бажає занурюватися в подробиці політики і війни, то чи готове воно до такого погляду?

Мені здається, що будь-яка героїзація персонажів – це антонім олюднення, бо неодмінно передбачає замовчування певних рис, думок, реакцій. У всіх наших діях і вчинках (суб’єктивно хороших чи поганих) завжди є внутрішні, глибинні мотиви, які до них спонукають, і мені цікаво в цьому розбиратися. Чи готове до такого аналізу суспільство – важко сказати, адже людям часто потрібні «позитивні ідеали». Втім, побачимо реакцію читачів на книжку, поки минуло доволі мало часу.  

            У романі дуже багато сленгових слів і виразів. Ти їх спеціально збирала чи сама використовуєш у повсякденному житті?

Не збирала навмисне. Для мене постійна суміш мінімум чотирьох мов – природне середовище. Плюс Марта вживає багато професійного жаргону, а також того, що принесли нам усім ґаджети й соцмережі. Я знаю, що до планки чистоти мови ставлення дуже різне, але мені передусім важливо було відобразити реальність. Саме тому всі репліки іншими мовами написані в тексті не транслітом. Дискусія, наскільки треба адаптувати, перелицьовувати, перекладати сучасну новітню термінологію, безконечна, і стосується це не лише української – експансія англіцизмів дуже вагома і в інші мови.

            Не оминули роман і теми тілесності та сексу. На одній з презентацій ти навіть зачитувала уривок, що описує сцену сексу. Як на нього реагували? І чи не боїшся потрапити до антипремії «Золотий хрін»?)

Сексуальні сцени в мистецтві можуть викликати декілька природних реакцій, серед них основні — сором та збудження (здебільшого, вони зовсім не пов’язані із художньою якістю тексту і не пропорційні до неї). Такі уривки мало кого залишають байдужими, але читати їх уголос я ризикую, лише коли відчуваю, що аудиторія відповідна, уже відбувся певний рівень зближення й епізод звучатиме доречно. Що ж до антипремії, то от аж прямо страху вона в мене не викликає, бо інтерес професійного середовища до творчості автора — це завжди певна форма визнання.     

            Що найбільше надихнуло Гаську Шиян на написання роману «За спиною»?

Життя. Історії жінок довкола. Деякі випадкові знайомства. Відчуття, що теми, які я намагалася розкрити, потребують проговорювання.   

            Чи є в тебе нереалізовані амбіції? Можливо, з часом ми побачимо Гаську-акторку або рок-музикантку?)

Ох, яке цікаве запитання! З музикою і співом у мене дійсно незакритий гештальт. З дитинства знала, що не надто в цьому обдарована, але це чомусь мене дуже засмучувало. Дозволити своєму голосу зазвучати на публіку – це дуже серйозне долання комплексів для мене. От з акторством такого немає – можливо, цікаво було б зіграти «саму себе» (навіть була така спроба в одній короткометражці, що поки не дознята), але прямо перевтілюватися мені якось нецікаво. Зрештою, експериментувати ніколи не пізно. Але не можу сказати, щоб було щось таке, про що потаємно мрію, але для втілення є якісь перепони.

            Які  книжки ти порадиш нашим читачам?

Це питання мене завжди вганяє в певний ступор. Захоплення книжками для мене часто дуже ситуативне, я люблю сучасну літературу, тож постійно очікую на появу чогось свіжого, що зачепить. Серед улюбленців тут у мене скандинави й балканці, не в останню чергу, мабуть, через добру ситуацію з перекладами. Можу з особливо влучного назвати «Останні дні панку в “Гельсінкі”», «Елегантна їжачиха», «Тихі дні в Перемішках», «Платформа», «Сагіб. Імпресії з депресії», «Сараєвські “Мальборо”». Окреме місце в читацькому серці для мене займає «Місто» Підмогильного.

Таким от прямо обов’язковими, мабуть, вважаю «1984» Орвелла й книжки Астрід Ліндгрен, яку зараз із задоволенням перечитую.

Опубліковано у Блоги, Інтерв'ю з автором.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.