b9bc32d05e2e

800 сторінок нервів

…добро не завжди є наслідком добрих учинків,
а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

Борис. Розділ ХІІ. Наше місце

Анотація до «Щигля» мені не сподобалась, сама б я не взяла читати цей грубезний (більше 800 сторінок більшого за стандартний розміром і відносно дрібним шрифтом) том. Історії про підлітків не цікавлять мене з часів Олівера Твіста, Том Сойєр та Гек Фінн, звичайно, вразили, але навряд Донна Тартт могла виявитися другим Марком Твеном. Наркотики? Єдиним моїм літературним наркоманом був Шерлок Голмс, читати про інших бажання не було. Старовинна картина? Звичайно, це вже цікавіше, але «Ім’я рози» також обіцяло давній рукопис і захопливий сюжет, а я ледве подолала половину… Тому я дуже вдячна людині, яка наполегливо радила прочитати цей роман і чий авторитет виявився сильнішим за всі упередження.

Що це за книга? Це не історія одного життя, бо ми не знайомимось із Тео Деккером у пелюшках і не полишаємо його на смертному ложі. Це не розповідь у стилі Діккенса про маленького сироту, який стикнувся із жорстким світом, бюрократичними штучками і соціальною несправедливістю, опустившись на дно життя і спробувавши потім виборсатися на поверхню. Бо не все виявилось таким однозначним, чорно-білим і цілком диференційованим. Це не пригодницький роман з перестрілками і романтикою злодіїв, не роман про російську (читай – будь-яку східноєвропейську) мафію, не андеґраундний роман про наркотичні видива, не повчальна історійка про те, що колишніх наркоманів не буває, діти успішних батьків не завжди успішні, а пристойні родини мають своїх скелетів у фамільній шафіXVII століття. Роман ні про що зі згаданого і – одночасно – про все разом. Роман дійсно про все, крім, хіба що, кохання, але й воно тут є – лейтмотивом крізь усі сторінки, листами, згадками, напівдумками і лише інколи – словами. Роман не про кохання, але про любов – між людьми, друзями, до життя і мистецтва, про любов як найбільшу цінність і вагу цього світу.

Мати Тео загинула, а він, дванадцятирічний хлопчик, залишився сам у дорослому світі. Він не знав, як себе поводити, бо вони ніколи не говорили про щось подібне. Соціальні працівники, психологи, що виконують свою роботу за стандартною схемою і не шукають підходу до кожного окремо. Холодність і чепурність дому Барбурів, у яких живе Тео. Невідомість. Тео ховається у собі, не йде на контакт і єдине місце, д йому добре, – дім-крамниця-майстерня Гобі, який так дивно з’явився у його житті (і неперевершена картина, пташка на ланцюжку, неймовірно дорога, що про неї нікому Тео не казав, яку оберігав від усіх і навіть від себе). Але Тео надто малий, щоб сказати комусь, що йому добре у Гобі, надто малий, аби взагалі щось вирішувати у своїй долі, а тому їде з батьком, що невідомо звідки з’явився і забрав його у Лас-Вегас. Там Тео надто рано подорослішав. Ні, батько не примушував малого працювати, його не зґвалтувала мачуха, він не перетворився на старшого брата, відповідального за чиєсь життя. Ні. Тео став наркоманом і пияком. У компанії Бориса, хлопця з України, він стає тим, ким ніколи не хотіла бачити його мама. Взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінюється ставлення Тео до батька – від сліпої і звичної з дитинства ненависті до цілком нормальних (у тих умовах) стосунків. І от цей батько гине. Вже п’ятнадцятирічний Тео розуміє, що скоро прийдуть соціальні працівники, а він уже не переляканий хлопчик-жертва теракту, він сирота-наркоман із поганенькою репутацією. І єдиний вихід – тікати. І Тео знову в Нью-Йорку. Знову у Гобі, у заспокійливому теплі його будинку і майстерні. Він знову чистий, має стабільний обід, навчається, знову хтось опікується його життям. І ось Тео вже дорослий. Він партнер Гобі по бізнесу, він торгує антикваріатом (не завжди чисто, але треба якось крутитися), у нього є більш-менш постійна коханка і власний дилер. Життя, так би мовити, цілком його влаштовує. Тео не спілкується з колишніми друзями. Здається, у нього взагалі немає друзів-ненаркоманів. Одного дня у його життя повертається Барбури, серед них уже немає Енді – найкращого друга дитинства (Енді, Енді, ти так ненавидів море і яхти, що вони тебе, врешті, і вбили), – але є Кітсі, неймовірно гарна і весела, Кітсі, з якою ось-ось весілля. Тео майже щасливий, от тільки не може ніяк знайти свого дилера, пропав кудись, бідака. У пошуках дилера Тео натрапляє на Бориса – друзяко, скільки часу! У Бориса непевний (звичайно, нелегальний), але прибутковий бізнес, власний водій, дружина-шведка, троє дітей (старші – близнюки!). І Борис вкрав його картину, його пташку на ланцюжку. Вкрав ще у Вегасі, а Тео, заляканий власними страхами, ніколи не діставав картину з того згортку, що зробив сам у Вегасі. Які іронія – все життя боятися за картину, якої у тебе немає! І от тут починається детектив з елементами бандитизму. Нідерланди, вбивство, втрата паспорта, зламаний телефон, незнання мови, страх, невідомість, наркотичні оп’яніння, спроби самогубства – і чудесні знаки згори. І неймовірне вирішення усіх проблем, яке всі ці роки лежало на поверхні, але здавалось надто безглуздим і законним, щоб брати його до уваги.

В кінці роману Тео має достатньо грошей (і законних грошей!), аби залагодити всі свої проблеми. Ще невідомо, чи одружиться він із Кітсі. Невідомо, що робитиме потім, коли поверне крамниці Гобі добре ім’я. Невідомо, чи залишиться в його житті Борис. Єдине, що відоме – його картина, його пташка на ланцюжку, його щиголь тепер у надійному місці, звичайно, він не належить Тео безроздільно, але чи має якесь значення матеріальна власність, якщо картина ніколи не покине думки Тео?

Цікаво, що б про все це сказала мама (мама, бо у дванадцять років може бути тільки мама, ще не мати і вже не мамуся) Тео?

Безперечно, його мама не хотіла, аби він жив так: з батьком, з наркотично-алкогольними затьмареннями у підлітковому віці, з власним дилером тепер і оборудками з псевдоантикваріатом.

Безперечно, вона хотіла, щоб його життя проходило так: серед творів мистецтва, закоханого у свою роботу і красу Гобі, серед музейних каталогів, аукціонів, давніх живих меблів.

Безперечно, вона не хотіла так рано піти з життя: надто багато прекрасного ще залишалось непізнанним, надто багато невідвіданих музеїв і непобачених шедеврів.

Безперечно, якби вони про це говорили, вона б хотіла так померти: у музеї, серед картин, у найвищому естетичному захваті.

Це роман неймовірного емоційного напруження. Я весь час знала, що щось станеться. Відчувала фізично весь той бруд, у який занурювався Тео. Я хотіла кричати, щоб він не йшов ТУДИ, не робив ТАК, не казав ТОГО, не думав ПРО ТЕ. Я хотіла стати частиною його історії, хотіла наснитися йому і застерегти від усіх помилок, хотіла прийти і за руку забрати з того кошмару. Але я не могла. Я могла тільки розпачливо спостерігати, як він сам себе обплутує тенетами, а потім намагається розгризти їх. Я могла тільки відкладати книжку і вмовляти себе, що це тільки роман, вигадана історія, що немає насправді ніякого Тео і ніякого Бориса, ніякого Гобі і навіть місіс Барбур не існує, але я знала, що все це неправда – кожен з них живе у нас усередині. Ніхто з нас не поганий і не хороший, ми такі тільки тому, що так склалися обставини. І невідомо, що було б з нами за інших умов. І я знову брала книжку, розгортала сторінку і переживала /за/ життя Тео. Слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою я жила чужим життям. Життям хлопчика, який під впливом літнього чоловік після вибуху у музеї вкрав маленьку картину. Переляканого хлопчика, чиє життя підпорядковувалося волі маленького намальованого щиглика, пташці на ланцюжку.

#ФабулаКнигоманія2017_12 #ФабулаКнигоманія2017

Опубліковано у Блоги, Книгоманія 2017.