1

Серія «Сучасна проза України»

Кононович (4)

Леонід Кононович (1958) — відомий український прозаїк і перекладач. Народився в селі Красилівка Ставищенського району на Київщині. У 1975-1977 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету, звідки був відрахований через свою громадську позицію. Від 1981 до 1985 роки навчався на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту іноземних мов ім. Горького, звідки знову був відрахований із мотивуванням «негативний вплив на молодіжний колектив». Ще у 80-ті роки минулого століття Леонід Кононович почав займатися перекладацькою діяльністю. На його рахунку майстерні переклади тритомного зібрання творів Альбера Камю, соціологічних досліджень Еміля Дюркгейма, творів Жана Бодрійяра та Моріса Бланшо.

У 1993 році відбувся письменницький дебют Кононовича: його роман «Я — зомбі» викликав справжній ажіотаж. За цим послідували романи «Мертва грамота» (2001), «Кайдани для олігарха» (2001), «Феміністка» (2002), і «Повернення» (2003). Ці книги принесли письменникові славу «батька сучасного українського кримінального роману», хоча всі вони пройняті жорсткою іронією і  далеко не завжди вписуються в канони жанру. Наступна книга  — «Тема для медитації» (2005) — виявилася набагато складнішою, насиченою історичними ремінісценціями. Цей роман став в Україні книгою року, висувався на Шевченківську премію й отримав премію імені Григорія Косинки (2009), він входить до списку найкращих українських книжок, які варто прочитати кожному.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100010763419225

 

Єшкілєв (1)

Володимир Єшкілєв (1965) — український прозаїк, поет і есеїст. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту (нині — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника), працював учителем історії й правознавства, викладав у Західно-українському економіко-правовому університеті. У 1996–1998 роки видавав нереулярний журнал «Плерома», 2001–2006  років редагував літературні журнали «Потяг 76», «Ї» та «Київська Русь». 2008 року видав перші номери журналів «Сноб» і  «Золота каста». Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України. Живе і працює в Івано-Франківську.

Перу Володимира Єшкілєва належать романи «Імператор повені» (2002), «Пафос» (2002), «Втеча майстра Пінзеля» (2007), «Богиня і консультант» (2008), «Побачити Алькор» (2010), «Тінь попередника» (2011), «Усі кути трикутника» (2012), «Розплідник богів» (2013), декілька збірок малої прози й фіософської есеїстики. Твори письменника перекладалися польською, російською, чеською та сербохорватською мовами.

Письменник тяжіє до найрізноманітніших інтелектуальних провокацій у літературному процесі, прагне проникнути в таємниці символів і знаків.

https://www.facebook.com/vl.jeshkilev

https://www.facebook.com/yeshkilev/

 

Юдовський (3)

Михайло Юдовський (1966) — український поет, прозаїк, художник та перекладач. Народився в Києві. Навчався в  художньо-промисловому технікумі й Інституті іноземних мов. 1992 року переїхав до Німеччини, живе в місті Франкенталь. Тривалий час писав «у стіл», не намагаючись публікуватися. Більш вдало складалась його кар’єра художника — картини Юдовського виставлялися в країнах Східної та Західної Європи й у США. 2009 року в Україні вийшла друком книга М. Юдовського «Поеми та вірші». Його поезію та прозу публікували літературні журнали й альманахи в Україні, Росії, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Ізраїлі, Австралії та США. У 2013 році російське видавництво АСТ видало книгу прози М. Юдовського «Повітряна кулька зі свинцевим тягарцем», у квітні того ж року американське видавництво «POEZIA.US» опублікувало поетичну збірку автора «Тіла і тіні», а в 2014 році у видавництві «Петит» (Латвія) вийшла книга віршів «Напівсередні віки».

Творчість Михайла Юдовського відзначено цілою низкою літературних премій, його картини прикрашають музеї та приватні колекції п’ятнадцяти країн світу. Пише як російською, так і українською мовами.

https://www.facebook.com/profile.php?id=1421166992

 

Нікітін (5)

Олексій Нікітін (1967) — один із найпомітніших російськомовних прозаїків України. 1983 року, після закінчення фізматшколи, він вступив на фізичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. За два роки, студентом третього курсу, був призваний до армії. Після повернення закінчив університет, у 1990–1992 роки працював інженером у галузі радіаційної медицини, в подальшому зареєстрував власне підприємство. Займався розробкою і  постачанням наукомісткої продукції українським атомним станціям і на об’єкт «Укриття», створенням аварійної системи пилопригнічення об’єкту «Укриття», згодом став журналістом, видавав журнал, був редактором літературного альманаху.

2000 року в Києві вийшла друком перша книга Олексія Нікітіна «Рука птахолова», що отримала того ж року премію Спілки письменників України ім. В. Короленка за найкращу російську прозу року. За нею вийшли романи «Істемі» (2011), «Маджонг» (2012), «Victory Park» (2014) і  «Шкіль-мозділь» (2016). Романи письменника неодноразово входили до лонг-аркушів російських премій «Нова словесність» і «Велика книга», а роман «Victory Park» став лауреатом «Російської премії» за 2014 рік.

Твори Олексія Нікітіна перекладались англійською та італійською мовами, а нині читачам представляється одна з найкращих книг київського прозаїка в українському перекладі.

https://www.facebook.com/alexey.s.nikitin

 

Клімови (4) (1)

Андрій Клімов (1951) — уродженець Могильова (Білорусь). Від 1957 року мешкає в Харкові. Навчався в Харківському державному університеті, потім — на сценарному факультеті ВДІК, у 1986 році закінчив Літературний інститут ім. Горького (Москва).

Світлана Клімова (1950) народилась у Харківській області. Навчалась у Харківському державному університеті на філологічному факультеті, у 1987 році закінчила Літературний інститут ім. Горького (Москва). 1990 року опублікувала в журналі «Літературне навчання» повість «Автобіографічний роман». 1991 року в Харківському літературному музеї під її керівництвом було створено виставку «Українська Голгофа», одну з перших у країні, що присвячені долям української інтелігенції 20–30-х років. Виставка мала широкий громадський резонанс як в Україні, так і в США й Канаді.

Від 1994 року Андрій і Світлана Клімови працюють у співавторстві й  відтоді опублікували понад двадцять книг, загальний наклад яких перевищив півмільйона примірників. Найбільшої популярності набули романи «Пастка гірша за смерть», що витримав п’ять перевидань, «Ангельський концерт» і «Таємниця старого особняка («Автограф»)», що увійшов до шорт-аркушу номінації «Найкраща українська книга — 2009».

https://www.facebook.com/profile.php?id=100008489324749

Рафієнко (6)

Володимир Рафєєнко (1969) — український прозаїк і поет. Народився Донецьку, в 1996 році закінчив Донецький національний університет за спеціальністюросійська філологія і культурологія. Надалі працював літературним редактором іпровідним менеджером у донецьких видавництвах. Від липня 2014 рокуу зв’язкуз війною вимушено живе в Києві.

Перші публікації Володимира Рафєєнказ’явилися на сторінках регіональних літературних журналів і альманахів у 1995 році. Після цього вийшли друком романи «Коротка книга прощань» (2000), «Канікули магів» (2005), «Незворотні дієслова» (2009), «Московський дивертисмент» (2011), «Літо заспіль» (2012) і «Демон Декарта» (2012). Його перу належать також поема в прозі «Флягрум» (2011) ізбірники віршів «Три дніпосеред тижня» (1998), «Приватний сектор» (2002) і «Переводи через дорогу» (2003). У 2016 році переклав українською книгу лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя».

 

Проза і публіцистика письменникадрукувалися в США, Швеції, Німеччині, Австрії, Польщі, готуються переклади чеськоюта словенськоюмовами.

Володимир Рафєєнко — лауреат цілого ряду престижних літературних премій. Зокрема роман письменника «Демон Декарта» у 2014 році було удостоєно премії НОС («Нова словесність», Москва), «Російська премія» (Москва) присуджувалася письменнику за романи «Московський дивертисмент» (2011) і «Демон Декарта» (2013). А в 2016 році Володимир Рафєєнко став лауреатом премії Володимира Короленка (Київ) за «Коротку книгу прощань».

 

Зі свого боку, видавництво «Фабула» висловлює глибоку вдячність чудовому письменнику за надання права першої публікації нового роману «Довгота днів».

 

https://www.facebook.com/vladimir.rafeenko

Андрухович (1)

Юрій Андрухович (1960) — знаний український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Живе і працює в Івано-Франківську.

По закінченні середньої школи Юрій Андрухович навчався на редакторському відділенні Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991—1995). Співредактор «часопису текстів і візій» «Четвер» (1991—1996). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича.  Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск — Балаган — Буфонада»), яка об’єднала авторів з Києва (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська (Юрій Андрухович). В Україні прозові твори письменника друкуються починаючи з 1991 року. Вони перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й мовою есперанто.

Прозовий доробок письменника складається з романів: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007), а також книг есеїв: «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Тут похований Фантомас» (2015). У 2011 році Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу — «Лексикон інтимних міст», яка складається з есе, оповідань і навіть віршів у прозі.

Юрій Андрухович є лауреатом багатьох престижних літературних нагород, зокрема  літературної премії «Благовіст» (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), спеціальної премії в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), нагороди «За європейське взаєморозуміння» (2006), літературної премії Центральної Європи «Angelus» (2006), премії імені Ханни Арендт (2014) та Медалі Гете (2016) за видатні заслуги у галузі міжнародного співробітництва та поширення взаємодії між німецькою та українською культурами.

https://www.facebook.com/Andruhovych/

Опубліковано у Автори.

Залишити відповідь