Эпоха
Едіт Нортон. Епоха невинності

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_49

50/50

Цей роман був удостоєний Пулітцерівської премії (США). Його автор – Едіт Уортон – народилася в Нью-Йорку в знатній і заможній сім’ї. Про інтриги і забобони американської аристократії і йдеться в цій книзі. Дії роману відбуваються переважно в Нью-Йорку, і він охоплює досить великий проміжок часу – з 1870-х рр. до початку ХХ ст.

Ньюланд Арчер походить з поважної аристократичної сім’ї. Він молодий, красивий, розумний, багатий і закоханий в Мей Велланд, представницю іншого аристократичного роду. І коли справа вже йде до весілля, в Нью-Йорк приїжджає Еллен Оленська, кузина Мей. Еллен втекла від чоловіка з Європи і хоче розлучитися, але сім’я противитися цьому, тому що розлучення були не прийняті в ті часи в аристократичних колах. До того ж, у Еллен досить вільні погляди на життя жінки, взаємини з чоловіками, які «йдуть в розріз» з консервативними поглядами американської знаті. Несподівано навіть для самого себе Ньюланд захоплюється Еллен: вона не тільки прекрасна і елегантна зовні, але й розумна і прониклива, і їхні погляди багато в чому збігаються. Ньюланд розривається між доброю і терплячою Мей та досвідченою і вільною Еллен.

Книга, безумовно, захоплююча. Великий акцент зроблений на спробах молодих людей йти проти прийнятих в суспільстві ідей. Детально розкрито багато ритуалів і звичаїв, прийнятих в аристократичних колах США того часу. Автор описує їх, як старі і безглузді забобони, від яких прогресивні люди намагаються позбутися, але часто марно. Зокрема, дуже другорядною лінією розкривається доля одного з бідних сусідів Еллен, який пішов проти всіх і став займатися творчістю, тим, до чого у нього лежала душа, але внаслідок невдач він залишився ні з чим, голодував, і його дружина помирала. Герої ним захоплюються і хочуть жити так само, не розуміючи, що у них із самого початку були різні умови життя. Мені навіть здалося, що автор, чиє особисте життя складалося складно (вона, як і Еллен, довго не могла отримати розлучення) намагалася в цьому творі виправдати себе, тобто показати фальш і абсурдність тих традицій, ідей і поглядів на відносини між статями, які панували в суспільстві. Тут я не зовсім погоджуюся з автором, оскільки вважаю, що кожна людина бачить і знаходить щастя і самореалізацію в чомусь своєму: хтось – у свободі як особистого життя, так і кар’єри (як, наприклад, Еллен), хтось – у тихій турботі про будинок і сім’ю (як невибаглива і покірна Мей). У кожного своє розуміння щастя.

Для мене в цій книзі найбільш інтригуючим був вибір Ньюланд між двома люблячими його і коханими ним жінками. Кілька разів за сюжетом Ньюланд стояв перед цим вибором, і, як мені здається, він зробив правильний вибір. Це була справжня любов, і подальші події в житті Ньюланда і фінал роману це зайвий раз підтверджують.

Книга цікава, змушує багато про що задуматися. По ній був знятий фільм, але навіть незважаючи на яскравий акторський склад (В. Райдер, М. Пфайффер) і сильного режисера (М. Скорсезе), фільм не зміг, на мій погляд, передати всю глибину переживань і складнощів взаємин між героями. Це той випадок, коли книга сильніше. Я почала виписувати цікаві висловлювання з книги, що впали до душі, але їх виявилося так багато, що я вирішила не відволікатися і просто насолоджуватися читанням.

 

Цією книгою я закінчую свої мандри у FabulaBookMap. 50 книжок – майже 50 країн (без замін). Деякі книжки пройшли легко, якісь – надзвичайно важко; одні не залишали глибокого сліду, а після інших потрібен був час, аби відійти. Дуже рада, що завдяки завданням FabulaBookMap віднайшла для себе нових авторів, із творчістю яких продовжую знайомитися далі. Усім гарних книжок і приємного читання, що надихає!

Эпоха
Едіт Нортон. Епоха невинності

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_49

50/50

Цей роман був удостоєний Пулітцерівської премії (США). Його автор – Едіт Уортон – народилася в Нью-Йорку в знатній і заможній сім’ї. Про інтриги і забобони американської аристократії і йдеться в цій книзі. Дії роману відбуваються переважно в Нью-Йорку, і він охоплює досить великий проміжок часу – з 1870-х рр. до початку ХХ ст.

Ньюланд Арчер походить з поважної аристократичної сім’ї. Він молодий, красивий, розумний, багатий і закоханий в Мей Велланд, представницю іншого аристократичного роду. І коли справа вже йде до весілля, в Нью-Йорк приїжджає Еллен Оленська, кузина Мей. Еллен втекла від чоловіка з Європи і хоче розлучитися, але сім’я противитися цьому, тому що розлучення були не прийняті в ті часи в аристократичних колах. До того ж, у Еллен досить вільні погляди на життя жінки, взаємини з чоловіками, які «йдуть в розріз» з консервативними поглядами американської знаті. Несподівано навіть для самого себе Ньюланд захоплюється Еллен: вона не тільки прекрасна і елегантна зовні, але й розумна і прониклива, і їхні погляди багато в чому збігаються. Ньюланд розривається між доброю і терплячою Мей та досвідченою і вільною Еллен.

Книга, безумовно, захоплююча. Великий акцент зроблений на спробах молодих людей йти проти прийнятих в суспільстві ідей. Детально розкрито багато ритуалів і звичаїв, прийнятих в аристократичних колах США того часу. Автор описує їх, як старі і безглузді забобони, від яких прогресивні люди намагаються позбутися, але часто марно. Зокрема, дуже другорядною лінією розкривається доля одного з бідних сусідів Еллен, який пішов проти всіх і став займатися творчістю, тим, до чого у нього лежала душа, але внаслідок невдач він залишився ні з чим, голодував, і його дружина помирала. Герої ним захоплюються і хочуть жити так само, не розуміючи, що у них із самого початку були різні умови життя. Мені навіть здалося, що автор, чиє особисте життя складалося складно (вона, як і Еллен, довго не могла отримати розлучення) намагалася в цьому творі виправдати себе, тобто показати фальш і абсурдність тих традицій, ідей і поглядів на відносини між статями, які панували в суспільстві. Тут я не зовсім погоджуюся з автором, оскільки вважаю, що кожна людина бачить і знаходить щастя і самореалізацію в чомусь своєму: хтось – у свободі як особистого життя, так і кар’єри (як, наприклад, Еллен), хтось – у тихій турботі про будинок і сім’ю (як невибаглива і покірна Мей). У кожного своє розуміння щастя.

Для мене в цій книзі найбільш інтригуючим був вибір Ньюланд між двома люблячими його і коханими ним жінками. Кілька разів за сюжетом Ньюланд стояв перед цим вибором, і, як мені здається, він зробив правильний вибір. Це була справжня любов, і подальші події в житті Ньюланда і фінал роману це зайвий раз підтверджують.

Книга цікава, змушує багато про що задуматися. По ній був знятий фільм, але навіть незважаючи на яскравий акторський склад (В. Райдер, М. Пфайффер) і сильного режисера (М. Скорсезе), фільм не зміг, на мій погляд, передати всю глибину переживань і складнощів взаємин між героями. Це той випадок, коли книга сильніше. Я почала виписувати цікаві висловлювання з книги, що впали до душі, але їх виявилося так багато, що я вирішила не відволікатися і просто насолоджуватися читанням.

 

Цією книгою я закінчую свої мандри у FabulaBookMap. 50 книжок – 50 країн (без замін). Деякі книжки пройшли легко, якісь – надзвичайно важко; одні не залишали глибокого сліду, а після інших потрібен був час, аби відійти. Дуже рада, що завдяки завданням FabulaBookMap віднайшла для себе нових авторів, із творчістю яких продовжую знайомитися далі. Усім гарних книжок і приємного читання, що надихає!

Хлопчик
Джон Бойн. Хлопчик у смугастій піжамі

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_17

49/50

Ця книжка виявилася для мене дуже незвичною, важкою. Вона показує трагедію війни очима дітей – двох хлопчиків, які знаходяться по різні боки воюючих. Багато хто з нас читав або чув спогади українських дітей про ту найжорстокішу війну, і вони жахають. У цій книзі Друга світова війна показується в думках і переживаннях німецького хлопця – дев’ятирічного Бруно. І він має свій погляд, свої емоції щодо війни.

Батько Бруно користується повагою серед німецького керівництва і обіймає непрості посади. Навіть за умов війни сім’я проживає в комфортабельному будинку і має прислугу, і родина Бруно навіть приймає фюрера у себе вдома. Згодом його батька переводять до далекого невеличкого містечка і назначають комендантом концтабору. Бруно не бачить війну, але її трагедії можна відчути повсюди. Нудьгуючи, Бруно прогулюється біля концтабору і випадково знайомиться з хлопчиком, який знаходиться з іншого боку колючої огорожі. Вони приятелюють і діляться своїми переживаннями один з одним. А чи є майбутнє в цієї дружби?

Важко якось дати оцінку діям Бруно. З одного боку, він ще дитина і по-дитячому наївний, трохи егоїстичний, нестриманий і боязкий. Він більше думає про себе і залежний від того, що скажуть батьки. Війна для нього відбувається десь далеко, в іншому світі. Він зростає у замкненому просторі своєї сім’ї і не уявляє, що відбувається за межами його території. І так само його старша сестра. З іншого боку, на мій погляд, 9-річний хлопець уже міг би питати, міркувати, з’ясовувати нове, незрозуміле для себе. Відразу ж згадуєш історії про дітей 9-10 років, які під час війни вже майже повністю виконували функції дорослих; у них не було дитинства, це були маленькі дорослі люди. Мені здалося, що батькам Бруно було зручно і звично сприймати своїх дітей, як маленьких наївних істот, і дітям це теж було комфортно – не бачити реального життя. Тут важко сказати однозначно.

У свою чергу, Шмуль – хлопчик у смугастій піжамі – не дивлячись на всі ті жахіття, що відбуваються в концтаборі, теж залишається по-дитячому наївним, хоча і більш дорослим (порівняно із Бруно). Мабуть, це в нього була захисна реакція дитячої психіки – не до кінця усвідомлювати, що відбувається, аби вистояти і вижити в тих страшних умовах.

Фінал історії мене шокував і розчарував, оскільки, на мій погляд, атмосфера твору налаштовувала на інше. Діти на війні – це завжди тяжко, з якої б сторони вони не були, адже втрачається їхнє дитинство.

Грин
Александр Грин. Алые паруса. Бегущая по волнам

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_32

48/50

Романтична, феєрична, чуттєва книжка про пошуки любові. Для мене трохи дивним є той факт, що її написав чоловік, оскільки зазвичай жінки пишуть про кохання так ніжно, емоційно, із надзвичайною чуттєвістю.

У кожному із творів головні герої знаходяться повністю під владою своїх почуттів. Маючи в голові лише уявний образ коханої людини, вони відправляється на її пошуки, мандруючи світом, ідучи за покликом серця і підкоряючись долі. Адже саме доля веде головних героїв – вони не знають, як виглядає кохана людина, де її шукати, але відчувають її кожною клітинкою тіла. Ними керує могутній внутрішній імпульс, потяг, нестримне бажання відшукати ту єдину людину, яка призначена долею.

Водночас у цих творах є глибокий сум і тривога автора за неспроможністю багатьох людей бути щасливими, через що вони навіть перешкоджають іншим бути щасливими: такі люди завжди похмурі й безрадісні, глузують з наївних мрій інших людей, не вірять у те, що мрії збуваються. Неспроможність нести любов світу, неспроможність кохати роблять людей сумними, нещасними і безініціативними. Багато хто сумує за тим, про що колись мріяли і що не здійснилося, не відчувають радість сьогоднішнього дня, не кохають і не отримують кохання.

Загалом, ця книга – гімн коханню, чистому, лагідному, відвертому. Стосунки між чоловіком і жінкою щирі й відкриті; чоловіки постають справжніми сильними, кмітливими і відважними лицарями, які шукають і здобувають серце коханої, а жінки – ніжними і турботливими. Адже саме таким і має бути кохання.

Рано или поздно, под старость или в расцвете лет, Несбывшееся зовет нас, и мы оглядываемся, стараясь понять, откуда прилетел зов. Тогда, очнувшись среди своего мира, спохватываясь и дорожа каждым днем, всматриваемся мы в жизнь, всем существом стараясь разглядеть, не начинает ли сбываться Несбывшееся? Не ясен ли его образ? Не нужно ли теперь только протянуть руку, чтобы схватить и удержать его слабо мелькающие черты.

Теперь дети не играют, а учатся. Они все учатся, учатся и никогда не начнут жить. Все это так, а жаль, право, жаль.

Но есть не меньшие чудеса – улыбка, веселье, прощение и вовремя сказанное, нужное слово. Владеть этим – значит владеть всем.

Тайфуны
Богомил Райнов. Тайфуны с ласковыми именами. Умирать – в крайнем случае

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_7

47/50

До книги входять два шпигунські романи про пригоди болгарського розвідника Еміля Боєва, такого собі Джеймса Бонда, адже його вирізняють неймовірна цілеспрямованість, витривалість і тонке вміння прорахувати ситуацію на багато кроків уперед. До того ж, він красивий, сильний і розумний, подобається жінкам і вдало цим користується. У мене навіть склалося враження, що автор смакує, насолоджується «крутизною» головного героя – настільки яскраво він описаний.

У романі «Тайфуны с ласковыми именами» Еміль Боєв протягом тривалого часу живе у Швейцарії під вигаданим ім’ям та намагається знайти списки шпигунів-зрадників. Роман здався мені досить повільним, адже дуже багато пустих деталей, сюжет зовсім нединамічний, не інтригує і тягнеться довго.

Роман «Умирать – в крайнем случае» значно цікавіший, динамічніший і більш захопливий. Цього разу Еміль Боєв опиняється в Англії і вимушений намацувати і проробляти контакти, що ведуть до незаконного трафіку забороненого товару з Азії до Європи. Неодноразово головний герой опиняється на крок від смерті і заново починає життя, і кожного разу його витончений розум і кмітливість, геніальний дар переконання і акторський талант допомагають йому вижити.

В обох романах описується протистояння різних спецслужб світу, але цього небагато, і пропаганда зовсім не заважає читанню. Мене більше спантеличила нерозбірливість головного героя у стосунках із жінками, його безпринципність, що інколи прямим чином призводила до вбивства людей.

Загалом, я не надто вражена цими шпигунськими романами. Можливо, у свій час, коли вони вийшли (твори були написані в 1976-1977 рр.), вони і здавалися захопливими, але зараз є і цікавіша альтернатива.

Дремучий лес
Анастасія Лавренішина. Дрімучий ліс

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_50

46/50

«Дрімучий ліс ріс на краю світу, там, де час плинув геть по-іншому».

Моє попереднє знайомство з цією книгою відбулося майже за рік до її виходу у світ. Авторка «Дрімучого лісу» – молода письменниця Анастасія Лавренішина – переможниця конкурсу «Напишіть про мене книжку-2017». І коли восени 2017 р. були оголошені переможці конкурсу і викладені анотації до їхніх книжок, я була захоплена анонсованим надзвичайно цікавим сюжетом, який обіцяв загадкову містику, карколомні пригоди і одвічну боротьбу добра зі злом.

Перше, що захоплює, коли відкриваєш книгу, – це неймовірні ілюстрації. Художниця Надія Дойчева-Бут настільки точно і яскраво змогла передати атмосферу таємничого дрімучого лісу і його дуже незвичайних мешканців, що від споглядання її ілюстрацій стає трохи моторошно. Дрімучий ліс виглядає живою істотою, що дихає, усе бачить і живе своїм життям. Духи ліса – чудернацькі створіння, від яких ніколи не знаєш чого чекати. Тож самі ілюстрації налаштовують на атмосферу загадкових і непередбачуваних пригод.

Головна героїня твору – дівчина Уляна. Вона не по літах кмітлива, чуйна, відповідальна і смілива. Ще немовлям вона потрапила до Старої – страшної рогатої баби-чаклунки, яка прагне підкорити собі все навколо і випустити нечисть до нашого світу. Коли Уляна подорослішала, вона багато чому навчилася, і не лише від Старої, адже під час пригод у царстві мертвих Уляна дізнається про свій рід, Відьму і могутню внутрішню силу, якою володіє. Випадково Уляна знаходить у лісі нового друга – Сірого Вовка, який також має таємницю свого перевтілення. Разом вони намагаються перешкодити Старій знайти Дивоцвіт, що виконує всі бажання.

У цьому творі особливо привертають увагу міфічні образи тварин, птахів, рослин і людей, що населяють дрімучий ліс. Тут є і Сірий Вовк, що символізує вірного друга та помічника людини, який оберігає його від небезпек, і Віща Птаха, яка береже відповіді на всі запитання, і гриб Там-Тук, що міг несподівано з’являтися і зникати, і рябий Кіт Ох, який міг бачити те, що сховано від очей, і говірка Сорока, яка може вивести з царства мертвих, і чарівна квітка Дивоцвіт, здатна здійснити будь-яку мрію, і дерева з людськими душами, і Жовтий Змій, що охороняє серце лісу, і Чорний Змій, що символізує нечисть. Дрімучий ліс також повний духів лісу – присмеркових панн, які можуть і обігріти, і налякати, а в будинку живуть духи дому, які нашіптують, що робити і куди йти. Під дрімучим лісом є царство мертвих – «місце, куди навіть тінь іти відмовляється». Присутній у повісті дуалістичний образ відьми – жінки, яка володіє магічними здібностями і знаннями: з одного боку, Стара символізує зло і лихо, а з іншого боку, Відьма постає жінкою, яка багато відає про світ і володіє таємними знаннями. Усі ці казково-міфічні істоти надзвичайно захоплюють, викликають згадки про них в інших казкових творах і змушують замислитися про тісний зв’язок людини й природи та трохи придивитися до такого чарівного і все ще непізнаного нами світу навколо.

Як і в багатьох казкових творах, у «Дрімучому лісі» є боротьба добра зі злом – нечистю та пітьмою, що кружляли довкола Старої і мали безмежну силу. Але щире серце і милосердя здатні в рази помножити внутрішні сили людини і навіть підкорити Дивоцвіт.

Головна героїня Уляна несхожа на сучасних підлітків, вона десь поза світом, оскільки вміє приборкувати вітер, чує голоси лісу. Однак, як і будь-який підліток, вона намагається зрозуміти себе, самореалізуватися, знайти підтримку в оточенні і гармонію зі світом (хай і таким незвичним, як дрімучий ліс).

Чудовий, неймовірно цікавий твір, із яскравим і несподіваним екш-фіналом. «Тримає» до останньої сторінки, і єдине бажання в кінці: «Хочу ще!».

Имант Зиедонис. Перелетный камень

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_24

45/50

Дуже незвичайна, але не надто яскрава, як на мене, книжка. До її змісту увійшли казки, епіфанії та курземіте.

Епіфанії – це немов проза у віршах, одкровення, тонкий імпульс, спалах, який висвітлює напруження думки, відчуття, вчинок, подію або предмет, вихоплює із швидкоплинного життя певну мить. Авторські епіфанії – це роздуми-почуття щодо різних подій у людському житті, як-то: чекання та народження дитини, несподівана радісна подія, сватання дівчини, або просто занурення автора в різні предмети, його аналіз цих речей, продумування можливих діалогів, осмислення поточних життєвих подій.

Курземіте – це немов нариси, невеличке соціолого-естетичне дослідження. Авторські курземіте висвітлюють долю незвичайних людей, народні традиції та вірування.

І нарешті, казки в цій книзі зовсім незвичайні. Це чарівні казки, «приправлені» національної латвійської специфікою (наприклад, казки про те, чому латвійці говорять: «Сині чудеса», «Він рябий, немов живіт у дятла», або про те, де і як народжується і добувається янтар), розкривають явища та взаємозв’язки різних істот навколишнього світу, описують слова-каламбури та гру слів, а деякі казки трохи сатиричні. Але не дивлячись на це, мені казки, на жаль, залишилися незрозумілими. Якісь вони недитячі і дещо важко читаються.

Думаю, книга буде цікава більше для поціновувачів філософської літератури.

 

Рубина
Дина Рубина. На Верхней Масловке

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_15

44/50

С этой книгой у меня появился еще одни любимый писатель. Я в восторге от произведений Дины Рубиной. Они легки, динамичны, ироничны, но, в то же самое время, с глубоким смысловым подтекстом.Читати далі

Гарри Квеберт
Жоель Діккер. Правда про справу Гаррі Квеберта

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_43

43/50

Захопливий і динамічний детектив, у якому розплутується справа тридцятирічної давнини – зникнення юної дівчини Ноли і вбивство літньої пані, що випадково стала свідком трагедії. Усі людські взаємини героїв роману складні та заплутані, злочинцем може бути будь-хто. Читати далі

Голуби
Мелінда Надь Абоньї. Голуби злітають

#ФабулаКнигоманія2018 #FabulaBookMap_37

42/50

У цьому романі розкривається життя родини Кочишів, угорськомовної меншини невеличкого югославського містечка Воєводини, молоде покоління якої переїжджає жити до Швейцарії. Як і в будь-яких емігрантів, їхнє життя в новій країні було нелегким: вони багато і сумлінно працювали, аби забезпечити своє існування і майбутнє двох дочок Номі та Ілді. Згодом їм пощастило, і вони стали власниками невеличкої кав’ярні, що перетворилася на сімейний бізнес. Однак Кочиші завжди підтримували міцний зв’язок із родичами і друзями Батьківщини і тяжко переживали всі особисті і державні негаразди.

У цій книзі надзвичайно тепло описуються родинні і національні традиції: приготування страв, святкування важливих подій (день народження, весілля) тощо, а також прагнення їх збереження. Діти в родині Кочишів з безмежною любов’ю і повагою ставляться до дорослого покоління: вони полюбляють слухати розповіді їхньої бабусі про її молодість і кохання, про дитинство й молоді роки їхніх батьків; вони піклуються про старших і дослухаються до них. Водночас Кочиші з болем у серці переживають воєнні події на Балканах і участь у них їхніх родичів і друзів, «…щоб живі не вмирали завчасно».

Загалом, книжка вийшла спокійна, заколисуюча, мрійлива. У ній багато описів дрібничок і деталей із сімейного життя, дівчачого кохання-зітхання, спогадів минулого, але вони не затяжні і створюють особливу атмосферу сімейного затишку і злагоди.